"Середовище вільних людей на чолі з Іваном": згадки подруги родини Миколайчуків Ковальської про осередок українського "поетичного кіно"

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". 

Якщо говорити про родину Миколайчуків, почнемо з квартири. Я пригадую вже ту квартиру, що була на Березняках, але я не застала головну – на вулиці Жилянській. Що це була за квартира? Хто там збирався і що обговорювали?

Марічка з Іваном одружилися в 1962 році, і у них не було де жити. Іван тоді вже був зіркою, бо знявся у фільмах "Тіні забутих предків" і "Сон". Після одруження вони жили в гуртожитку. У центрі Хрещатика є такий пасаж, там була квартира величезна, трикімнатна, і там був гуртожиток хору імені Верьовки, де співала Марічка. Вони з Іваном спали там на розкладайці в коридорі.

Іван і Марічка Миколайчуки. Фото: з відкритих джерел

Якось Іван захворів, і до нього прийшов режисер і його викладач Віктор Івченко. Він побачив, де Іван живе, як він спить у коридорі з Марічкою, і якось так вийшло, що Івану віддали квартиру на Жилянській. То була величезна 20-метрова однокімнатна квартира. Це було просто свято для Марічки й Івана. Але вони там не дуже шикували, тому що з ними жив весь курс Івана. Він тоді навчався на другому курсі театрального інституту. Там були Борис Брондуков з дружиною Катериною, Іван Гаврилюк з дружиною Мирославою, Леонід Осика і ще багато кого, тобто добра компанія. Марічка розповідала, що іноді їм з Іваном взагалі доводилося спати у ванній.

Це середовище, в яке я потрапила, для мене стало зовсім іншим світом. У хорі Верьовки ми з Ніною Матвієнко познайомилися з Марічкою, і у нас було середовище української народної пісні. Ми вростали в ту пісню, ми в неї заглиблювалися. У нас був неймовірний, геніальний керівник, диригент Анатолій Авдієвський. Ми мали сильне бажання більше знати, все більше співати українських пісень. Коли ми з Ніною закінчили студію, Марічка вже працювала в хорі. Ми знали, що Марійчин чоловік – неймовірний Іван Миколайчук, і так ми хотіли його побачити. Ми, звичайно, не дуже наполягали на Марічку, але одного разу вона нас запросила до себе на Жилянську. 

А хто там був, коли ви прийшли?

Там був Борис Брондуков із дружиною, Іван Гаврилюк, Леонід Осика також з дружиною і, звичайно, Іван Миколайчук. Як завжди, Марічка накривала неймовірний стіл. Як казав Іван, Марічка може з нічого зробити стіл. Я ще таких вільних і красивих людей не бачила до цього. Настільки свобода в них була в душі, у рухах, у розмові. Вони були розкуті, і це було середовище Івана Миколайчука. Це була його наука. 

Якось я бачила його в залізничній шинелі. Батько в нього працював на залізній дорозі, і йому видали таку чорну шинель. Іван ходив у тій шинелі з піднятим коміром, на шиї носив хустку. Іван був просто неймовірний красень.

Там, за столом, ми так собі сиділи скромненько, дивилися на все. А потім Іван попросив нас заспівати. Якраз так збіглося, що Ніна співала у хорі Верьовки сопрано, я була у перших альтах, а Марічка – у других зі своїм неймовірним, глибоким, тембрально прекрасним голосом. І тоді ми вперше заспівали в тій хаті, причому знали від початку до кінця всі свої партії пісні "Ой, попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький". 

Іван був музикант, він закінчив музичне училище, диригентський відділ. Він нас почув. Коли ми закінчили цю пісню, усі чомусь мовчали. Була така тиша, і раптом Іван каже: "Ну, дівки ви мої". Після цього ми стали частиною тієї сім'ї, вже без нас там нічого не обходилось. Ми приходили, якщо Марічка збирає гостей, ми їй допомагали. Згодом туди вже почав ходити й чоловік Ніни Петро Гончар. 

Іван був господарем всього. Він не їв, тільки всіх пригощав за столом. Стільки в ньому було і доброти, і висоти. Він був не просто сільським хлопцем, а був сільським інтелігентом. Все, що він носив, виглядало на ньому дуже аристократично. Прекрасна постава, погляд, розмова і його особливе бачення світу – це все його дуже підносило.

Фото: з відкритих джерел

Так, Марічка – це феномен жіночості й відданості. У неї було два крила: одне – це пісня, а друге – її чоловік Іван. Вона задля нього кинула хор Верьовки. 

Коли у нас був вільний день на гастролях в Ризі, у Латвії, Марічка вранці підіймається, їде в аеропорт і летить у Київ для того, щоб вдома наварити борщу, попрати все, перепрасувати. Вона цілувала кожну сорочку Івана, коли складала. І ввечері верталася назад в Ригу літаком. Це могла робити тільки Марічка. І це було не раз. Вона могла, наприклад, в Чернівцях, прийти на залізничну станцію і зустріти його з потягу, коли він не казав, коли приїде. Марічка відчувала все.  Вона була частиною Івана. Усе, що Іван робив у своєму житті, без Марічки не обходилось. 

Я пам'ятаю, як вона розповідала свій сон про Тараса Шевченка. Їй наснилось, що в хату хтось постукав, вона відчиняє двері, і стоїть Тарас Григорович. Вона нібито кричить до Івана, а він каже: "Запрошуй, запрошуй". І вона прокинулася. А вранці розповіла цей сон Іванові. Він потім пішов на кіностудію Довженка, повертається ввечері і каже, що його затвердили на роль Тараса Шевченка. 

І ще один факт, що Марічка подарувала Іванові дві книжки: "Тіні забутих предків" і "Кобзар", і так вийшло, що Іван знявся у "Тінях забутих предків" і фільмі "Сон".

У 1972 році вас запросили у фільм "Пропала грамота". Пісню, з якої починається стрічка, "Розпрягайте, хлопці, коней", ви співаєте не як маршову, а як ліричну. Така зміна – це теж дуже миколайчуківська історія. Як він це придумав?

Перед зйомками Іван нас просив заспівати "Ой, розпрягайте". Ніби досить вже воювати, приходьте, розпрягайте, вертайтеся додому. Отак він нас налаштовував на цю пісню, і ми її заспівали лірично. 

Але була ще одна пісня – "Уже триста років, як козак в неволі". Вона не увійшла до фільму. 

Не увійшла, на жаль. Мало того, навіть запису не залишилося. Цю пісню ми з таким натхненням співали над річкою Псел. Ми навіть не могли уявити собі, що може бути така акустика від води. На піску поставили мікрофони і записували. У цій пісні в кінці співалося "Під московським караулом у ярмі". Нам сказали, що так не можна, і попросили заспівати "під турецьким караулом". Ми все зробили, аби тільки ця пісня звучала у фільмі.

Там були слова "Гей-гей у неволі, у ярмі, під турецьким караулом, у тюрмі". І оце "гей-гей" на три голоси так звучало, що ми самі себе заслухалися. Я вже розповідала цей смішний момент, коли з нами заспівав хтось четвертий. Це був собака збоку. Як завжди гостинний, Іван взяв із собою замотані у газету бутерброди і зарив їх у пісок. Собака вирив ті наші бутерброди, поїв і співав. Але так співав, що навіть звукорежисер не зрозуміла, хто це. Вона вибігла з машини і каже: "Іване Васильовичу, чому ви не сказали, що будете співати, я б вам четвертий мікрофон поставила". Тоді вже ми попадали.

Мої батьки зіграли маленькі ролі у "Пропалій грамоті", але мама, Ніна Крюкова, згадувала Красногорівку все життя. Вона казала, що це були найщасливіші її дні. Проте один із режисерів фільму Борис Івченко казав, що це міг бути останній фільм, який їм дозволять зняти про козаків. Так і сталося – "Літгазета" назвала "Пропалу грамоту" козакофільством, і фільм потрапив на полицю на 10 років. Розкажіть, яка панувала атмосфера під час зйомок на Полтавщині над Пслом?

Там була настільки творча атмосфера, усе село жило тим самим. Біля Красногорівки був мотель, у якому ми жили, що було величезною рідкістю на той час в Україні. Луги, неймовірні озеречка, сухе дерево серед озера – я думала, що це все спеціально зроблено. Але Іван знайшов таку натуру, і ми там справді почували себе неймовірно. На зйомках був Федір Стригун, приїжджав Іван Драч, який і створив сценарій. Він сказав: "Хлопці, робіть тут що хочете, я поїхав". 

Я пам'ятаю, що Борис Івченко кожного дня будив Івана вранці, вони обговорювали знімальний день. Іван, до речі, єдиний в групі мав вистрижений оселедець на голові і гордо ходив із ним. Всі інші його клеїли. Це був 1972 рік.  Іван створив ту саму атмосферу козацтва. Оце пекло, яке знімалося, це було таке диво.

Актор, що виконував у фільмі три ролі, зокрема сатани, Михайло Голубович після початку війни очолить так званий Луганський драматичний театр. Тобто він фактично став колаборантом. Чи ви могли б тоді уявити взагалі таке? Що ви думаєте про це?

Голубовича я бачила тільки на зйомках. Я його не знала, але я була дуже здивована. Він був абсолютно такий, як і всі інші актори. Що з ним сталося? Очевидно, середовище або, наприклад, якесь непорозуміння. Він щось не зрозумів у цьому житті, заблукав.

Є чудовий спогад, коли Федір Стригун, Іван Миколайчук і Михайло Голубович знімали часину в Петергофі, де вони їдуть до Катерини. У сцені є ляпас Потьомкіну, через який нібито і забороняли фільм – буцімто це ляпас всьому русскому народу. Федір Стригун розповідав історію про те, як Миколайчук, Голубович і Стригун помстилися Катерині II у Петергофі. Розкажіть цю прекрасну історію. 

Мені здається, що там був тільки Федір Стригун і Іван Миколайчук. Вони перебували в Петергофі, там були палаци, канали різні, така краса. І в перервах між зніманнями, коли треба було покинути цей палац, вони заховалися за штори. Палац закрили, а вони там залишилися, приготували чарочку, лягли на постіль Катерини II і сказали, що тут будуть гуляти.

Стригун цитує слова Миколайчука тоді: "Щоб ця курва знала, що сатисфакція відбулася". Поговорімо про фільм "Тіні забутих предків". Коли ви його вперше побачили і що ви пригадуєте про нього? Як Іван Миколайчук реагував на міжнародну славу після фільму?

Я пригадую, як Іван поїхав в Аргентину на міжнародний конкурс, а от режисера Сергія Параджанова не випустили. Тоді на фестиваль мали їхати він, Лариса Кадочникова й Іван Миколайчук. З Аргентини Іван приїхав уже зіркою з нагородами. Але зірка Івана була народна. Він залишився собою, бо він був гуцулом і казав, що є гордий, як той Черемош.

Є версії, що Параджанов спочатку не усвідомлював сили таланту Миколайчука. Нібито режисер спочатку взяв Івана за красу і за те, що він гуцул. 

Фото: з відкритих джерел

Марія Миколайчук розповідала, що Кадочникова навіть наполягала, щоб це був той російський актор. І все ж таки Іллєнко і Параджанов обрали Івана Миколайчука.

Борис Івченко попросив Параджанова, щоб той подивився на справжнього гуцула Івана Миколайчука, щоб він пройшов проби. І коли Юрій Іллєнко побачив в кадрі Миколайчука, він вилетів зі студії, почав доганяти Параджанова і закликав подивитися на актора. Параджанов повернувся у студію, подивився на Івана, попросив його дещо зробити  і затвердив на роль Палійчука.

Ще один фільм, який фактично є лебединою піснею Івана Миколайчука, – це "Вавилон XX". Я вважаю його абсолютно геніальним фільмом. Оці придумки, наприклад, коли зітхають воли, коли корови співають, чи коли хлопці йдуть шеренгою і співають. Чи ви пригадуєте, як це робилося, як Миколайчук це придумував? Чи це більше робота Василя Земляка, за мотивами чийого роману "Лебедина зграя" була знята стрічка? 

Це Іван Миколайчук. Коли Земляк прочитав сценарій Івана, сказав, що краще б сам не написав. Іван з усього міг щось зробити. Він настільки був талановитий, що у нього різних ідей було мільйон, і він всім їх роздавав, усім щось радив. Так само він дуже підтримував Івана Гаврилюка, який грав у фільмі. Цей фільм створили абсолютно геніальні хлопці. 

І цей фільм теж був на полиці? 

Про "Вавилон XX" не знаю, але "Пропала грамота" була на полиці понад 10 років. Він тут пройшов нескінченні обрізки, майже з двох серій зробили одну, а потім ще повезли в Москву на комісію. Там сказали, що стрічка непогана, але у ній є націоналістичний дух. Тоді режисер Борис Івченко сказав, що дух він вже не може вирізати. Настільки в цьому фільмі справді була внутрішня енергія.

Іванові Миколайчуку не давали працювати десять років, але увесь час у них і далі у квартирі писалися сценарії, постійно були якісь гості, творчі люди, зокрема Осика та Драч.

Так, особливо Миколайчука підтримував режисер фільму "У бій ідуть тільки "старики"" Леонід Биков. Він навіть приносив Іванові рибу. 

Чи ви зустрічали Параджанова й Осику у Миколайчуків? 

Осику зустрічала, а Параджанова ні. 

А які у вас спогади про Осику?

Осика був дуже творчий режисер. Коли ми були у хаті Кадочникової і Юрія Іллєнка і співали, він розставляв нас сам. Нам же треба було поруч стояти, щоб ми співали, а він нас розставив. У нього було своє бачення. Талановитий чоловік.

Я хочу окремо запитати про смерть Івана Миколайчука і про фільм "Тризна", який зняв Василь Вітер. Це фільм, який був знятий відразу після смерті Івана Миколайчука. 

Так, це перший фільм про Івана Миколайчука. До речі, Василь Вітер не був знайомий з Іваном.

На початку фільму є кадри Іванового села Чортория. Василь Вітер якось інтуїтивно відчув, чим для Івана було його село і світ його родини. Розкажіть, то звідки походить Миколайчук? 

Сама назва Чортория Іванові дуже подобалось – чорти рили. Але насправді вона пов'язана з одним власником Чорторийським, це були його землі. Іван виріс у багатодітній сім'ї. Я нещодавно розмовляла з Іванкою, наймолодшою сестрою Івана, вона казала, що сім’я була не така вже бідна. Батько працював на залізниці, з матір'ю вони мали свою землю. Тобто родина справлялася у житті. 

Іванова мама знала "Кобзаря" і читала своїм дітям. Іван був залучений в школі на всіх вечорах. Вони колядували, а тоді ж не можна було цього робити. Вчителям була вказівка не дозволяти дітям колядувати, але вони ходили. Одного разу Іван згадував, як вчителька їх перейняла на вулиці під час колядування, а потім підійшов хтось з ради й каже, щоб діти платили штраф по два рублі з кожного за те, що ходили колядувати. Іван дає п'ять і каже, що це ще на наступний рік буде. 

От так він виріс у міфопоетичному середовищі, бо там, на Буковині, збереглася ця міфологія – всякі перекази, переберія у Вашківцях, куди Іван кожного разу їздив і брав участь. Це костюмований нескінченний спектакль, що навіть закордонним фестивалям нема куди братися. У ньому якраз і вмістилося оце все буковинське середовище.

Ніна Матвієноко і Валентина Ковальська у Чернівцях під час фестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN» презентують унікальне пісенне видання. Фото: bukrada.gov.ua

Його мама народила 15 червня у Вашківцях, а 22 червня почалась війна. Батько в цей день перевозив маму додому на возі. Вона тримала дитятко, а над головою вже літаки літали. Німецький пілот нібито побачив і почав над ними кружляти. 

Це щось таке параджанівське. Недаремно вони з Параджановим зійшлися, їхні історії – напівмістифікації, напівправда.

Іван сказав, що це був його другий день народження. Він розповідав, що німецький солдат з літаку не стріляв, а тільки облітав, кружляв - і полетів. 

Чому Іван сказав таку фразу: "Щоб жодна сволоч з кіностудії не була на моєму похороні"? 

Він сказав, що йому не потрібно виступів і доповідей над його могилою. У той день йшов страшний дощ, небо плакало за Іваном. На похоронах співав жіночий колектив хору Верьовки. Ми стояли біля могили й співали "Пісню про лелеченьку", яка звучить у фільмі "Сон".

Я пригадую, що стояла його труна на кіностудії, підлога була засипана сіном, стояли снопи з пшеницею, і ви співали ще "За тобою, козаченько, вся країна плаче". 

Ми всі плакали.

Коли Іван казав, щоб жодна сволота не була в кіностудії на його похороні, це означає, що він вважав, що саме ця партійна і кіношна бюрократія і зруйнувала його життя і кар'єру. А він так відчував під кінець життя? 

Відчував. 10 років небуття такому актору… Навіть коли він написав сценарій до фільму "Украдене щастя" і мав знімати, і в нього забрали разом з тим сценарієм, з усім, як це можна було пережити?

Він так пройнявся цим фільмом. Він ще написав сценарій "Tabula rasa" ("Чиста дошка") разом із французькою письменницею і сценаристкою. Це стрічка про українську жінку-гуцулку, яка виїхала в Америку з дитиною, там вона дитину загубила, від того втратила розум і досить довго жила в будинку для божевільних. Оце такий сценарій. 

Та жіночка з Франції приїхала, написала разом з Іваном сценарій. І знову ж таки, коли вона прочитала сценарій Івана, сказала, що його кращий. Іван і мені давав сценарій читати.

Іван Миколайчук помер у віці 46 років, так само як Шевченко. Тобто людина відходить в такий плідний час і розуміє, що працювати не може. Здається, у фільмі "Тризна" Роман Балаян говорить, що якби зараз Миколайчук жив, то він би просто пив. Це було на початку 90-х. Чи думали ви колись, якби зараз Миколайчук був живий, як би склалася його доля?

Думала. Я гадаю, що Іван творив би. Після здобуття Незалежності він би зробив дуже багато для України. 

Івана любили дуже багато жінок настільки, що вони приходили до Марії, писали листи, дзвонили і вигадували якісь історії. Зокрема, Любов Поліщук, яка зіграла Мальву у фільмі "Вавилон XX", давала інтерв'ю, де розповідала, що Іван був її любов’ю життя і що нібито це було взаємно. Ще була одна українська акторка, яка розповідала, що Миколайчук її взаємно любив через те, що вона йому привезла плавки з Японії. Тобто жінки, які страшенно його любили, створювали різні історії. Як на це реагувала Марія, і чи було це правдою? 

Так, жінки навіть дзвонили і казали: "Віддай мені Івана". Марічка все це дуже стійко перенесла. Вона вірила Іванові. В останні дні він сказав дружині, що ніколи нікого так не любив, як її. Але він чомусь її називав весь час удова Миколайчук. Щось він відчував. Але коли Івана не стало, і Марічку іноді називали вдова Миколайчук, вона казала: "Я не вдова, я дружина Івана Миколайчука".

Те, що зараз  молоді люди починають дивитися та цікавитися "Тінями забутих предків", "Вавилоном XX", свідчить про те, що Миколайчук повертається?

Я думаю, що повертається. Я була на перегляді фільму "Пропала грамота" у кінотеатрі "Жовтень" на Подолі, там ще була зустріч із кінознавицею Ларисою Брюховецькою. Коли я прочитала в оголошенні, що відбудеться така зустріч, то я сама туди напросилась. Я там виступала і помітила, що люди дуже цікавляться. Після перегляду фільму мене обступили і питали, чи справді я знала Івана й Марічку. Якщо говорити зараз про київський Будинок кіно, там стільки людей, там вирує таке життя творче. Я ходила на сторіччя Параджанова – було неймовірно.