Безсмертний: Путін хоче розпочати війну між Білоруссю і Польщею

Останній тиждень ми стали свідками нової гібридної війни Білорусі та Росії проти Євросоюзу. Потоки мігрантів, які йдуть через ці країни, намагаються потрапити до Європи через кордон Білорусі і Польщі. З обох боків скупчено військо, спецпризначенці та прикордонники. Чого хочуть Лукашенко і Путін від Європи?

Перше, що треба чітко розуміти: ми є свідками спецоперації, яку проводить Кремль руками Лукашенка. Яка мета переслідується? Як мінімум – дискредитація Європейського Союзу. Як максимум – руйнування Європейського Союзу. І не випадково польські керівники, коли вони зараз коментують цю ситуацію, кажуть, що вони не просто виконують функцію захисту кордонів Польщі, а виконують функцію захисту кордону ЄС. Невипадково обрана дата, коли Європа зосереджена навколо конференції по клімату. Невипадково обрано напрямок Польщі, тому що у Польщі сьогодні дуже активна позиція стосовно ліцензування Північного потоку-2. Коли активна була Литва у протидії російській експансії та агресії в Європі і руйнуванню Європейського Союзу, Путін руками Лукашенка надсилав мігрантів до Литви. Коли Латвія робила певні кроки щодо транзиту мігрантів по її території, Путін надсилав їх до Латвії. Тепер він взявся руйнувати Євросоюз через кордон Польщі. І тут, як мінімум, треба чітко розуміти слова, проголошені Путіним на Валдайському форумі, де понад 20 хвилин він розповідав про наближення війни, про те, що війна зараз є єдиним інструментом, здатним розв’язати клубок проблем, які нагромадилися. Тому як максимум, задача стоїть домогтися в результаті конфлікту на кордоні Польщі з Білоруссю кровопролиття і після того, озброївшись такими поняттями як "их там нет", розгорнути там відкрите застосування зброї і протистояння між двома державами. Це той обрис, якого зараз домагається Путін, розпочинаючи цю спецоперацію на кордоні між Білоруссю та Польщею. І треба усвідомлювати, що в даному випадку польські прикордонники мають справу не з людьми, які домагаються реалізації прав людини, бажають вирішення якихось соціальних питань. Ці люди зібрані як гарматне м’ясо руками російських спецслужб, щоб розпочати атаку на ЄС. Тому в цьому випадку навіть апелювати до цієї проблематики не слід. Тому що достатньо задатися питанням: як і де на території Білорусі може зібратися така група людей – перебувати, йти колонами по державній трасі? Як вона може бути забезпечена всім необхідним для того, щоб розгорнути наметове містечко, забезпечена продуктами харчування тощо? Це ціла інфраструктура, яка сьогодні працює на те, щоб підштовхувати ці групи. І мова йде про декілька груп, які цілеспрямовано формувалися, в яких знаходяться працівники спецслужб, яких неважко вирахувати навіть візуально. Тобто, це той досвід, який свого часу КГБ, а потім ФСБ реалізовували на палестинсько-ізраїльському кордоні, де існувало подібне протистояння. Тож це не просто нинішня спецоперація, це по суті відновлення механізмів КГБшних операцій і відновлення зовнішньої політики, які свого часу сповідував Радянський Союз. 

І ця міграційна війна є одним з елементів великої гібридної війни Путіна. Він вже застосовує проти Європи ще один елемент такої війни: високі ціни на російський газ. До цього Росія анексувала Крим і окупувала частину Донбасу. Путін вірить у свою всесильність? Чому світове співтовариство продовжує спостерігати за тим, як нахабно росіяни поводяться з сусідами?

Справа в тому, що такою є імперська природа цього режиму. Він або буде атакувати цивілізований світ, або просто щезне. Він як зло, що потребує крові, потребує деструкції, потребує розвалу. Невипадково це зло спочатку проявлялося на Грузії. Та що говорити… Якщо взяти Придністров’я, Нагорний Карабах, Грузію… Зверніть увагу: коли, здавалося б, після загострення ситуації з анексією Криму, війною на Донбасі, вжиттям санкційних заходів проти Росії, вона знову проявила себе в Нагорному Карабаху, Киргизстані, зараз у Білорусі. Тобто, треба чітко розуміти, що режим, який сьогодні очолює Путін, або буде таким, або його не тільки у вигляді режиму, а й у вигляді такої держави як Росія просто не існуватиме. Бо ця політика, в першу чергу, проводиться проти самих росіян. Адже всі етнічні групи, що входять у Російську Федерацію, перебувають під таким самим колосальним тиском Кремля, який Кремль сьогодні хоче нав’язати, в тому числі руйнуючи Європейський Союз, енергетичний ринок, металургійний ринок, інформаційне поле, зараз міграційну політику, цивілізованому світу. Нинішні події легко зрозуміти, коли взяти ту теоретичну базу, яку три години виголошував Путін на Валдайському форумі. Усе було розкладено по частинах, усі складові гібридної війни. Це агресивна природа будь-якого імперського режиму. Такий режим сьогодні є в Кремлі, вождь якого не може перебувати у спокої. Йому треба трясти світ, трясти найближчі держави, нарощувати озброєння, відроджувати холодну війну.

До речі, про нарощування сил. Нещодавно в американських виданнях – The Washington Post і Politico – з посиланням на достовірні джерела в американській розвідці з’явилася інформація про те,що Росія продовжує стягувати свої війська до українського кордону. Спершу українська розвідка спростувала цюінформацію, але пізніше частково підтвердила. Достеменно сказати, що зараз відбувається на північному та східному кордонах України важко. Чому, на вашу думку, Київ та Вашингтон по-різному бачать ситуацію на сході України?

Тому що вони по-різному оцінюють цю ситуацію і у них різна мета. Якщо Вашингтон прекрасно розуміє, що з Кремля йде агресія, то Київ, починаючи від тези про те, що для припинення війни треба припинити стріляти і увінчуючи це фразою "какая разница" та організацією абсолютно безглуздої системи зовнішньої політики, інституційно ослабив і розвалив зовнішню політику, і Україна, фактично, об’єктизується. Тож навіть не сумнівайтеся, що від Курська до Єльні йде нарощування угруповань. Це прифронтова позиція, яка дозволяє створювати загрозу стосовно України у двох напрямках: через територію самої Росії та через територію Білорусі. Треба чітко розуміти, що нарощування сили та заходи щодо поглиблення інтеграції союзної держави між Білоруссю та РФ, які нещодавно були в онлайн-режимі підписані та ратифіковані Путіним і Лукашенком, є складовими нарощування сил та агресивності, є просто підготовкою до відкритої агресії як проти ЄС, так і, в першу чергу, проти України. Треба чітко розуміти, що те, що зараз відбувається на кордоні Білорусі та Польщі, в першу чергу, несе колосальну небезпеку для України. І якщо там не вдасться, а очевидно там не вдасться, оскільки європейські країни розуміють, що сьогодні Путін руками Лукашенка їх тестує, вони все рівно організують протидію, спочатку на національному рівні, як це зробили литовці та латиші, а потім на загальноєвропейському. А от що стосується України, то ситуація дуже складна. Тому що замість того, щоб працювати в унісон з Варшавою, Вільнюсом, Ригою, пропонувати виробляти спільну поведінку і тим самим шукати своє місце в загальноєвропейській системі безпеки, Київ у кращому разі мовчить, а в гіршому – намагається торгувати з Білоруссю та з Росією, тоді як Путін залишає плани нарощування агресивних дій проти України. Невипадково не буває такого місяця, щоб на контрольованій Києвом території не затримували чергову групу диверсантів чи окремих диверсантів, які прибувають з Росії або ОРДЛО.

Те, що Путін готується до знищення України, він задекларував у багатьох публічних виступах. Він говорить, що такої країни немає, що з нинішнім керівництвом України не треба вести жодних перемовин, що велика Росія є всюди, де є російська мова. Зважаючи на непросту ситуацію довкола України, чи достатньо українське керівництво робить для того, аби упередити дії Путіна? Мається на увазі не лише заміна міністра оборони, а й рішення РНБО, яка перетворилася на караючий меч в руках Зеленського. Чи достатньо РНБО приділяє уваги тому, що відбувається по периметру українського кордону?

Для того, щоб періодично приводити до тями українське керівництво, Путін час від часу влаштовує загострення на фронті. Мабуть, це єдиний спосіб, на який якось рефлексує політичне керівництво України. Дві третини кордону України сьогодні або контролюється, або перебуває під впливом і тиском Кремля: на півночі небезпека з боку Білорусі, на сході – Росії, на заході – Придністров’я, а на півдні – Крим. То чи можна в цій ситуації назвати дії офіційного Києва адекватними? У такій ситуації сподіватися, що за столом переговорів, про які ми весь час чуємо то від першої особи, то від новопризначеного міністра, можна досягнути якихось результатів – означає обманювати себе. Сьогодні Україні треба розвивати оборонно-промисловий комплекс, забезпечувати і формувати армію, знаходити своє місце в загальноєвропейській системі оборони і безпеки, забезпечувати взаємодію з арміями країн НАТО і готуватися до відбиття як прямої агресії, так і проблем у міграційному та інформаційному плані, економічних диверсій, кібератак тощо. Те, що Путін декларує готовність до війни, говорить про його стратегічні плани та інструменти, якими він буде завершувати атаку проти України та цивілізованого світу.

Верховна Рада України ухвалила низку кадрових рішень, у тому числі в силовому блоці. Новим міністром оборони став Олексій Рєзніков, який до того часу був міністром з питань окупованих територій та віце-прем’єром. А новим міністром з питань окупованих територій стала Ірина Верещук. Як ви оцінюєте ці кадрові перестановки? Рєзнікова ви знаєте ще з часів Помаранчевої революції. А от прихід Верещук, до якої є багато питань і щодо її співробітництва в минулому з Тарасом Козаком, який є одним з друзів Віктора Медведчука і людиною, яка проходить за статтею про державну зраду. Говорять також, що Верещук причетна до громадської організації "Алатра", яка за твердженням колишнього заступника голови СБУ Андрія Левуса очевидно пов’язана з російськими спецслужбами. Наскільки вдалими є ці кадрові рішення і чого від них чекати?

Найперше, я хочу побажати їм успіху. Бо їхній успіх з точки зору інтересів держави є успіхом України. Але треба чітко розуміти, що тези, виголошені пані Іриною, говорять про певну неадекватність. Я вже казав про тему переговорів у нинішніх умовах, коли вона є як мінімум безрезультатною, а як максимум може погіршити тактичну ситуацію на фронті. Що стосується Міністерства оборони, то на мій погляд ті кроки, які зараз робляться щодо розмежування інтендантських функцій і безпосередньо управління військами, дають можливість спокійно призначати в Міністерство оборони цивільну особу. Ынша справа, що у мене складається враження, що Банкова розставляє на всі посади своїх адвокатів. Я зараз тривіально кажу, розуміючи, що Рєзніков є адвокатом, але маю на увазі, що йде розстановка людей, які здатні будуть коментувати хибні кроки, в яких є ознаки державної зради, з боку політичного керівництва. Це відчуття мене не полишає. Я вже не кажу про те, що заяви пані Верещук про те, що вона їде на Донбас, щоб змусити Путіна сісти за стіл переговорів, свідчать про те, що людина взагалі не розуміє що таке міжнародні відносини, своє місце в системі цих відносин, роль, яку вона може відігравати як міністр з питань окупованих територій. Тому я б пропонував зараз усім новопризначеним, які посіли свої посади, ознайомитися з матчастиною, хоча б конспективно ознайомитися з тим, що робили попередники, аби не бити в штангу і достойно виконувати свої функції.
Схоже на те, що сьогодні і Європа, і США змирилися з тим, що ТКГ почила в бозі, що Норманді зараз весь час змінюється у зв’язку з тим, що перманентні вибори не дають стабілізувати ситуацію, що ОБСЄ в цій ситуації виявилась абсолютно яловою, що Радбез ООН у принципі нездатний розв’язувати такі проблеми. Тому риторика, яка сьогодні звучить з Києва, потребує кардинального перегляду. А такий перегляд цей може розпочатися тільки тоді, коли ключові особи – президент, прем’єр, парламентська більшість – ухвалять відповідні стратегічні рішення щодо того, як вони бачать розв’язання ситуації. От пан Зеленський вже понад два роки очолює державу. Від нього жодного разу не чули його програми, його бачення розв’язання проблем. У результаті він без кінця вляпується в дурні ситуації своїми фразами на кшталт "какая разница" і "війна припиниться коли припинять стріляти". Не маючи розуміння мети весь час робляться помилки в тактичних питаннях. На мою думку, тема переговорів себе вичерпала. Свідченням цього є те, що російська сторона принципово відмовляється обговорювати звільнення військовополонених і вирішення соціально-гуманітарного блоку питань. Тобто предмету для ведення переговорів не існує.

Можливо, Зеленський зміг би артикулювати своє бачення, якщо таке бачення у нього було б. А цей президентський екватор, на якому ми зараз перебуваємо, свідчить, що у Зеленського доволі серйозна кадрова криза. Він зараз намагається створити ілюзію реформ. "Велике будівництво", тепер "Велика залізниця", "Велика реставрація" – усе найвеличніше. Спостерігаючи за цим, що ви можете сказати? Зеленський готується до другого терміну, чи намагається дати відповіді на питання, які виникають у виборців ще за підсумками двох з половиною років його президентства, тобто звітувати про те, чого не зробив?

Таку тактику в політиці з часом назвуть "зйомкою кіно". І це знімання кіно, яке ми бачимо у "Великому будівництві", "Великому реформуванні", в агресивних діях проти Конституційного суду, це не гігантоманія. Це речі, які прийшли з паном Зеленським з кіно, з тої сфери, де він почуває себе сильним.
Зверніть увагу, як швидко росіяни загнали його в кут двома статтями, Путіна і Мєдвєдєва. Принизивши його і не давши можливості сформувати адекватну відповідь. А причина у відсутності відповіді на ці образливі речі в тому, що пан Зеленський як двійочник не знає відповідей на елементарні питання: топчеться біля дошки і на запитання вчителя не те шо відповідь дати не може, а навіть звук елементарний вимовити не може. Він перебуває в іншій площині, не розуміє, що поруч з Україною – агресивний сусід, для якого принизити президента сусідньої держави в ситуації, коли йде агресія Кремля проти України є звичайною справою, рядовою річчю.
А відповіді мають бути. Бо Україна воює. У російських ЗМІ зараз видно, що Росія воює проти України. А в українських ЗМІ майже відсутні відповіді на російські претензії та агресивні дії. Складається враження, що українська сторона в особі керманичів, отримавши ляпаса по одній щоці, підставляє іншу. Єдине, що рятує ситуацію – дії та коментарі начальника Генерального штабу. Це єдине джерело, яке сьогодні дозволяє, в тому числі українському громадянину, розуміти, що в Україні є армія і є дієві засоби протидії російській агресії. Ніщо сьогодні не заважає ані президенту, ані уряду, ані парламенту займати активну позицію і в інформаційному плані, і в інших складових, щоб показувати, що Україна робить кроки для того, щоб залишатися в комунікаціях з окупованими територіями, на яких є лояльні люди, що українська держава в особі її керівників працює над посиленням позицій української армії, що Україна має активну позицію на міжнародній арені і розтлумачує в Європі хто і що таке Росія і як треба проти неї працювати, що Україна здатна всередині, без використання ресурсу ворога, вирішувати питання енергетичної кризи, протидії пандемії. Бо те, що відбулося у нас останніми тижнями, спроби уряду подолати енергетичну кризу, викликає хіба що сміх. Єдине, на що були здатні – побігти до ворога, потенційного противника, і попросити енергетичної допомоги. Це свідчення некомпетентності і нефаховості людей, які ведуть подібну політику. 

До речі, про адекватність тих, хто зараз перебуває в українській владі. 5 листопада Зеленський підписав так званий антиолігархічний закон. Вже у травні 2022 року він почне діяти. Відповідно до цього закону особи, внесені до реєстру олігархів, муситимуть позбутися медіа-активів. На вашу думку, чи призведе цей закон до перерозподілу медіаринку? Чи згодні ви з думкою, що Зеленський цим законом розпочав "війну за телевізор", оскільки саме телевізор буде вкрай важливим під час наступної президентської кампанії?

Перше. Закон цей, як то кажуть, поможе Зеленському, як мертвому припарка. По тій простій причині, що цей закон нічого нового не вводить, а тільки породжує квазісудівництво в особі РНБО. Не може бути такого, щоб паралельно з прийняттям цього закону діючий Антимонопольний комітет ухвалював рішення, які передають через спрощені процедури приватизації в руки олігархів майно, приймають рішення про спрощені процедури закупівель на користь тих самих олігархів. Тобто створюються ще й правові суперечки між різними нормами права. Є можливість і без подібного закону протидіяти олігархам. 

Але який інструмент крім безглуздого квазісудівництва дає в руки Зеленського цей закон? Він дає йому можливість отримати правові підстави для вибіркового застосування норм права до осіб, які можуть кваліфікуватися як олігархи. Я від самого початку казав, що це політологічне поняття. Його не можна описати правовими параметрами. Ті, хто цікавився теоретичними основами щодо характеристик цього поняття, знають, що це таке, що розуміється під олігархатом і як його трактує сьогодні політичне керівництво в особі Зеленського та його найближчого оточення. Те, чого домагалася Банкова – це отримати підстави для вибіркового застосування норм права. І не випадково днями з’явилися розмови, що відносно частини осіб було невірно застосовано норми права та санкції. Тепер ці розмови будуть безкінечними, бо насправді ми просто маємо простелену доріжку, щоб волею однієї особи визначати хто є олігархом, а хто – ні.

Тепер про телевізор. Безумовно, таке тлумачення подібних норм дає Банковій можливість глумитися над, насамперед, опозиційними ЗМІ. Але слід усвідомити, що хоч роль телебачення є дуже значущою, але сьогодні ще більшою є роль соцмереж. І накинути ошийника на цю частину комунікацій можливості, в тому числі у Зеленського, немає. Тож і опозиційна діяльність буде переходити в соціальну сферу. Крім того, слід усвідомлювати, що подібні кроки риють і так широкий окоп між українським суспільством і нинішнім політичним керівництвом. До речі, це ознака серйозної загрози національній безпеці. І якщо аналізувати інформаційний простір, то тема війни відходить на п’яту-шосту позицію. От вам ставлення до ключового питання забезпечення своїх функцій президента України, який є гарантом цілісності та суверенітету, і недодержання Конституції України. І не треба говорити, що Зеленський справився з Медведчуком. Це можна було зробити запросто, не придумуючи нових законів, для цього існує маса підстав, в тому числі і чинне законодавство з протидії монополізації та зрощуванню промислового і фінансового капіталу та зайняття позицій у владі.

Ви - досвідчений політик. За вашими відчуттями, хто може стати першими особами в цьому реєстрі олігархів, що буде створений, за словами міністра юстиції Малюськи, вже у травні 2022 року? Хто ці перші щасливчики?

Тут не треба довго думати. Під номером один там буде Порошенко. І ця війна проти Порошенка порекомендована Зеленському в Кремлі.  Я в цьому не сумніваюся. Тому що це не українська політика. Ця парадигма, вибудована Зеленським проти Порошенка – згубна річ. Вона абсолютно контрпродуктивна, там немає серйозних основ. Більше того, вона штучна. Зрозуміло, що за час президенства Порошенка до нього є багато запитань. Але якщо подивитися на претензії, які йому пред’являє Зеленський, там по жодній проблемі з більш як 60 порушених проти Порошенка кримінальних справ немає обґрунтованих ознак, які б підпадали під кримінальну відповідальність. На мою думку, це робиться тільки для того, щоб тримати цю парадигму в інформаційному полі, що, на думку команди Зеленського, дає йому можливість претендувати на другий термін. Але, як показує сьогодні соціологія, час робить своє. Падіння рейтингу Зеленського йде невпинно. 

Але проблема і небезпека не стільки в падінні рейтингу Зеленського і "Слуги народу", скільки в продовженні об’єктивізації політики як сфери діяльності. Дедалі менше можна серед тих, хто знаходиться сьогодні в парламенті, уряді назвати політиками. Тому що політика – це мистецтво управління державою. А як зараз демонструється це мистецтво? Нефаховістю, експресивністю, відсутністю необхідних рішень… Тобто, насправді очевидно, що цей принцип вибірковості застосування права дозволятиме Зеленському, його команді вносити до того списку, про який ми говоримо, неугодних йому осіб, а також тих, хто якось перед ним завинив або не виконав своїх зобов’язань. 

Віталій Білоус питає: "Якщо нинішнє керівництво не встигне зруйнувати нашу державу, чи будете ви балотуватися на наступні президентські вибори?"

Життя покаже. Але чим дальше я дивлюсь на цю ситуацію, тим менше бажання не тільки балотуватися, а й взагалі займатися політикою. Для мене дороговказом є принцип: людина має третину життя вчитися, третину – працювати і третину – навчати. Я сьогодні маю достатньо знання і досвіду, що передати їх молодим людям.

Лариса Козак питає: "Які політичні перспективи Дмитра Разумкова? Чи не здається вам, що почався запуск нового політичного проєкту "Слуга народу-2"?"

Сама по собі персона Разумкова достатньо респектабельна для політики. Але коли я подивився хто увійшов у це міжфракційне об’єднання "Розумна політика"… Ну, це не "Слуга народу", це катастрофа. 

Ви маєте на увазі об’єднання, створене в Раді? Там 25 людей разом з Разумковим – 19 від "Слуги народу", два представники "Батьківщини", два позафракційних і два мажоритарники. Але більшість цих людей ми не знаємо, не можемо ідентифікувати. 

Політика – це насамперед люди, це політики, фахівці, які володіють мистецтвом управління державою. А якщо подивитися на цей список, то там або ті, кого ми взагалі не знаємо, люди без досвіду, без бекграунду, яких неможливо оцінити, або ті, хто вже "прославився" антиукраїнськими речами. Мене це трошки наводить на сум.

Леся Ярославівна питає: "Чим може закінчитися для України газова залежність від Росії?"

Якщо розумні керманичі, то вони все зроблять, щоб Україна врешті збудувала внутрішній енергетичний ринок і унезалежила себе від російського газу. Сьогодні Україна отримує газ з Європи, а не з РФ. Вона тільки транспортує російський газ до Європи, інша справа, як там все далі відбувається. 30 років говорити про ринок і не створити його це неправильно. А в нинішній ситуації очевидно, що при виникненні крайньої загрози доведеться вводити надзвичайний стан в енергосистемі і в ручному режимі регулювати ситуацію. Те, що зараз відбувається з запасами вугілля, це наслідки рішень лютого-березня поточного року, коли вугілля було по 30-50 доларів і не закуповувалося. Ну і останні рішення щодо закупівлі електроенергії в Білорусі та Росії… Я вже не кажу про те, як були проведені конкурси. Там просто спецоперація. Від цього процесу усунуто Енергоатом, у якого контракти на закупівлю по 40, а на тендерах чомусь перемогли структури, які мали закуповувати по 80. Для мене очевидно, що там знаходяться люди, які проти української держави і яких рано чи пізно буде притягнуто до відповідальності. На поверхні лежать помилки, допущені в політиці уряду проти бізнесу, на поверхні лежать антидержавні дії окремих бізнес-структур, які сьогодні більш як наполовину володіють енергокомплексом України, на поверхні лежить ущемлення Енергоатому, на поверхні лежить відсутність роботи по реалізації відповідних енергетичних зобов’язань, хартій та протоколів, до яких Україна приєдналася, мріючи бути учасником Євросоюзу і європейської енергосистеми. На мій погляд, найближчим часом слід приймати рішення, які, в першу чергу, лежать в царині кадрів. Треба негайно позбутися нефахових людей, які регулюють ці процеси. Це стосується і комісій, і міністерства, і комітету ВР. Ситуація дуже погана. Вже зараз подобова звітність говорить про колосальні загрози енергосистемі України.

Запитання від Володимира Куницького: "Чи виправданий радикалізм, якщо інші способи не працюють?"

Думаю, що має торжествувати закон. На сьогодні достатньо норм, які регламентують сфери діяльності по проблематиці про яку ми говоримо. І в питанні протидії монополізму та олігархату, і в питанні енергоринку, і в питаннях безпеки. У нас є проблема з правовою культурою, з правовою лояльністю, з необхідністю виконання норм закону. А люди бачать, як державні інститути, державні особи ігнорують закон і копіюють це.