ІСТОРІЯ УКРАЇНИ від дєдушки Свирида Опанасовича

§ 3. Трипільська культура

Кілька років тому в інтернетах наблюдався длітєльний українсько-москальський мегасрач, в якому тематика Трипільської культури занімали центральноє место. В бою сходилися толпи задротів України та Х@йлостана, упойонно дємонстріруя люту і бешену взаємну нєнависть при пріблізітєльно однаковому розумовому та образоватєльному уровні учасників дискусії. 

Предметом наукової полеміки було утверждєніє, шо українці акуєнно древній народ і були цивілізованими вже тагда, кагда єгіптяни ше й не думали піраміди строїть, а москалі вапше у вонючих шкурах ходили пітаясь мухоморами. В качестве доказатєльства вірності указанной науковой тєорії наводилася Трипільська культура. 

Москальські задроти в свою очередь намагались троллить українських колєг подйобками, согласно яких древні укри на самом дєлє були предкамі обізян, які в свою очередь стали предками хомо сапієнса. На ето оні тут же получали науково обгрунтований ответ, шо москалі на самом дєлє ніякі не слов’яни, а угро-монголи, які генномодіфіцірувалися под воздєствієм настояної на мухоморах водки. І так до безконєчності.

Щас по понятним причинам ета тєма в інтернет-срачах потєряла актуальность, бо гораздо остреє стоят вопроси тєкущей войни, однако всякий небайдужий громадянин обязан обладать достовірними знаніями і по поводу Трипільської культури. Дєдушка, нескромно взявши на себе роль народного просветітєля, опирається в своїх дослідженнях ісключітєльно на факти, а всяку антінаучну хуйню отвергає з порога.

Поетому, скажем, вопрос етнічної приналєжності трипільців дєдушка принципово рассматрювать не буде. Во-первих потому, шо на основанії імеющихся данних ето недоказуємо – жоден тогочасний трипілець не дожив до наших днєй і болєє того - не сохранилося ніяких свідєтєльств трипільськой пісьменності, тому ми не можем знать на якій мові тагда люди балакали. А во-вторих, дєдушка щитає українцями всіх, хто любить Україну і вважає її своєю Батьківщиною, внє завісімості од крові, кольору шкіри, разреза глаз чи мови преімущественного спілкування. Такім образом, етнічна принадлєжность трипільців дєдушку совершенно не волнує.

Ітак, приступим. Доба Трипільської культурі охоплює близько трьох тисяч років між 5500 та 2750 роками до н.е. Шоб було понятнєє – піраміда Хеопса младше, бо її закінчили строїть у 2540 році до н.е.

Територія розповсюдження трипільців розкинулася на прілічному пространстві між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови і Румунії. Інтєресно, шо на лівому березі Дніпра трипільскі знахідки трапляються чрезвичайно рідко. Тоїсть, єслі доказано, шо трипільці жили на тєріторії сучасного Подола чи Борщаговки в Києві, то от на Троєщині чі Дарниці чогось селитися не любили. Чого так? Може квартлата в ті времена на Осокорках була вища? На це запитання ми отрімуємо від учоних йомку відповідь: ахуййогозна.

Дєдушка акцентірує вніманіє, шо трипільці жили і на териториї Молдови та Румунії, шо в свою очередь додає румунським задротам основаній для гордості в їхньом древнєм проісхождєнії. Понятне діло, шо там їх називають пра-румунами. Срачів между українськими та румунськими задротами однако не наблюдається, але, як думає дєдушка, ісключітєльно із-за отсутствия взаімопонятного язика. А так би плядь, наші б їм канєшно доказали, шо і в Румунії жили древні українці, в то время як первобитні дакські плємена перелякано сиділи в лісах харчуючись блідими поганками. 

Кстаті говоря, в Румунії ета культура називається не Трипільська, а Кукутень-культура, за назвою села, де у 1885 році були знайдені перші археологічні пам’ятки тої доби. 

В нас же перші археологічні дослідження були зроблені київським археологом Вікентієм Хвойкою, який зробив перші знахідки у 1893 році на сучасній вулиці Фрунзе в Києві. Потом, відімо шоб не заважать ізвозчикам і праздношатающійся київській публіке тіпа Проні Прокоповни і її ухажора Галахвастова, переніс експедіцію в тихе і гарне село Трипілля, під Києвом, яке і тагда і щас славицця особливо вкусним самогоном.

Переніс і ніфіга не пожалів – самогонка була така вкусна, а знахідок було стільки, шо Хвойка смєло присвоїв цій археологічній культурі назву Трипільська. Шо нємедлєнно сказалося на самоуваженії місцевих селян. А кулі – жити в селі, якому понад 5 тисяч років ето вам не якийсь Київ з його дитячими тисячею років. Тагда, кстаті, щитали, шо Києву около 1000 років. Ето вже пізніше, у 1982 році ізвесний археолог П.П.Толочко, заручившись поддєржкой лучшого защитніка в історії українського футболу В. В.Щербицького, доказав перед Москвою, шо Києву на самом-то дєлє 1500 років. Под ету дату Київ получив масу ніштяків від союзного правітєльства, був поставлєн ізвесний пам’ятник на березі Дніпра, а сам Толочко под шумок – корочку акадєміка. Але дєд опять отвльокся, вертаємся в Трипілля.

В чом же полягає особенность трипільської культури, котра до цих пір сохраняє неймовірну притягатєльну силу, як для дослідників, так і для всячеських шарлатанів від історії. А в тому, шо це розвинена землеробська культура, яка виникла ще в добу енеоліту і отримала гігантське розповсюдження. Болєє того – це наймасштабніша енеолітична землеробська цивілізація в світі. Густота поселень вражає й зараз, бо мало чим відрізняється від сучасної густоти населених пунктів. 

Крім того, трипільська цивілізація характеризувалася несподівано високим рівнем ремесел. Трипільці, скажем, вже тагда будували одно- дво- та багатопокоєві хати. Внутрішнє планування передбачало кухню з піччю та припічком, сіни і одну, або кілька кімнат. Удівітєльне діло, но нєкоторі будували собі і двоповерхові будинки. Нагадаю, шо надворі енеоліт! Археологічні знахідки свідчать, шо в лісовій місцевості хати будувалися з брусів, а в лісостеповій зоні з саману. В обох випадках стіни покривалися товстим шаром глини, білилися і розмальовувалася. Долівка також була глиняна. Коло хати були двір і город. Знаходять залишки стодол, клунь і іншіх хазяйських прибудов. 

Розміри такого хазяйства дозволяють припустити, що в будинку жила не одна родина в сучасному розумінні, а рід, якій включав кілька поколінь. Дєдушка собі лише представляє, який гвалт стояв на кухні, коли на ній поралися одночасно шість-сім господинь, а туди-сюди гасало кілька десятків малечі. От де матеріал для соціально-побутового твору високої художньої цінності. А ви кажете Кайдашева сім’я. 

Вчені стверджують, що родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Тобто це епоха, коли роль і авторитет жінок стояв надзвичайно високо, але і повага до чоловіків существенно зросла. На нас вже не дивилися, як на безполєзне в хазяйстві нєдоразуменіє, а навпаки. А іногда дозволяли висказать і свойо мнєніє. І били меньше. В общем, дихать мущщинам стало трохи легше.

За родом занять, трипільці були не просто землеробною культурою, а переважно хліборобною. Про це свідчать численні знахідки полови, цілих зерен і зернової луски. Зважаючи, що трипільці вели осідле життя, з року в рік обробляючи одні й ті ж поля, дослідники допускають, що їм були відомі принципи сівозміни.

В кожному господарстві важливе місце займала велика рогата худоба – в основному це віл і корова, які мали сакральне для трипільців значення, тому їх і доглядали дуже ретельно. Коней у трипільців не було, тому ким орали і кого запрягали у вози невідомо. Дєдушка не виключає, шо їдучи на базар жінки впрягали у воза трипільців. Про це свідчить, зокрема народна трипільска приказка: “Баба з воза і трипільцю легше”.

Знаряддя праці, якими працювали трипільці вироблялося з  кременю, каменю та кісток тварин. Землю обробляли мотиками, для чого використовувалися роги. Здебільшого оленячі, але коли нада було, то в хід наверняка йшли любі роги. Нрави в ті веселі часи була такі, шо навряд чи був хоть один нерогатий трипілець.

Глини було багато, тому гончарство досягло значних успіхів. Сначала горщики ліпив всякий, хто як умів, тому вони виходили криві й негарні. Естетичні смаки трипільських жінок етого винести не могли, то мущщини скоро винайшли гончарне коло і діло пішло ліпше. А щоб догодити тонким мистецьким смакам жінок, горщики прикрашалися своєрідними орнаментами. Характерним для класичної трипільської кераміки є монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу… як же вам пояснити, шо таке ангоб… Ну, це тіпа фарба на основі рідкої глини (дуже тонкого помолу) яку наносять на сирий ще горщик, перед тим як помістити його в гончарну піч. Ангоб зміцнює структуру матеріалу і вообще з ним горщик вигляда красіво. Водити пензлем по ангобу проще, чим по грубій глині, тому вони були багато орнаментовані.

Зважаючи на величезну кількість уламків кераміки, які знаходять археологи на території трипільських поселень, дєдушка робить наукове припущення, що трипільці любили і вміли сваритися, натхненно перетовкуючи при цьому купу горщиків. Ця прекрасна традиція до цих пір жива в багатьох українських родинах.

Самі поселення трипільців за всіма ознаками мали попереднє планування, а не забудовувалися хаотично – хати ставилися концентричними колами, утворюючи кілька кільцьовидних вулиць. Розміри деяких поселень були такі, шо окремі дослідники вживають термін трипільські агроміста. А значіть були й трипільські села, були й трипільські пгт.

Трипільці були народом мирним і ні з ким не воювали. Кістяні наконечники для стріл, які знаходять дослідники, могли бути полєзні хіба шо на полюванні, котре займало лише допоміжну роль в господарстві – жінки з явною неохотою відпускали мущщин на охоту. Сучасні українки через тисячоліття солідарно тиснуть руки своїм трипільським подруженціям.

Отакий паціфизм трипільців довго тривати не міг, з огляду, шо навколо швендяло чимало агресивних кочових племен. Кочовики із заздрістю спостерігали за трипільцями, з трудом здержуючи класову ненависть до куркулів. Потерпівши так якихось три тисячі років, терпець у кочовиків врешті-решт увірвався і вони почали грабувати за поневолювати мирне трипільське селянство. Під їх ударами, як стрверджують вчені, трипільська цивілізація поступово занепала. Котра, однак, залишилася в пам’яті народній в безчисленних проявах народної культури і звичаїв.

Дивлячись на нас через товщу тисячоліть трипільці шлють нам німу настанову: укріпляйте і вооружайте армію, плядь, і не тягніть муму за хвіст. Дєдушка дуже сподівається, що цей історичний урок трипільців буде Україною враховано.

Не можна закінчити цей параграф, не додавши кілька слів про роль шарлатанів від історії, які незчисленно розплодилися в останні два десятиліття і для яких Трипільська культура просто клондайк для всяких шахрайств і маніпуляцій. Дєдушка не має наміру  називати їх поіменно, чи дискутувати з ними – для цього є професійні історики й археологи. Дід лише застеріга від спокуси легковірно купитися на зовні привабливу, але антинаукову куйню про те, наприклад, що між сучасними українцями и трипільцями є прямий етнічний зв’язок. Бо навіть залишки кістяків и форми черепів трипільців свідчать про суттєві антропометричні відмінності. А якщо хтось схоче з дідом посперечатися на цю тему, то дід готовий. Але при умові, якщо опонент пред’явить автентичний аудіозапис розмови трипільців.

Все одно це наша з вами історія. Трипільці така ж органічна частина історії України, як і далекі від слов’янства кіммерійці, скіфи та інші племена. А сверблячка доказувати свою крутость аппеліруя до древності своїх етнічних корнів є свідченням серйозних комплексів меншовартості у представників того чи іншого народу. Так, наприклад, нєзабвенний презідєнт Туркменістана Сапармурад Туркенбаши Ніязов у своєму безсмертному труді “Рухнама” на полном сірйозі і в стіхотворній формі утверждав, шо іменно туркмени ізобрели колєсо і виплавку металу. Інтернет-общественность нємедлєнно з цим утверждєнієм согласилася, зауваживши, однако, шо коли туркмени ізобрели колєсо, другі народи вже літали в космос.

Українці – без сумніву древній і солідний народ, який може собі дозволити спокійно взірать на дитячу колотнечу по поводу того, який народ раньше виліз із печер і начав строїть цівілізацію. По-справжньому важливо лише то, ким ми є зараз і ким станемо завтра.

На цій пафосній ноті дєдушка завершає параграф про трипільців і анонсує, шо наступний урок відбудється в наступну неділю.