ІСТОРІЯ УКРАЇНИ від дєдушки Свирида Опанасовича

§ 4. Доба українського фентезі

Попередній параграф ми звершили на тій сповненій високого драматизму ноті, коли багата та розвинена трипільська цивілізація впала під копитами заздрісних кочових племен, чувство соціальной справедлівості яких требовало нємедлєнного розкуркулення трипільців.

Наслідки пацифізму трипільців чрезвичайно поучітєльні і після того всі народи, які хотіли жити в безпеці, багатстві та процвітанні, начали утримувати потужні армії. Содєржаніє своєї армії – ето тот вопрос, де жлобство нєуместно, - повчають нас трипільці з глибини віків. Почуємо ж їхню настанову.

Шо ж случилося на території сучасної України після іщезновенія трипільської цивілізації? А повна вакханалія, яка може слугувати невичерпним джерелом сюжетів для фентезійних романів з усякими амазонками, гоблінами, орками, ельфами і конанами-варварами в главних ролях. Тому дєдушка для простоти воспріятія і удосконалення історичної періодизації, пропонує для цієї епохи ввести в науковий обіг термін “Доба українського фентезі”.

Десятки і сотні племен та племінних союзів швендяли туди-сюди з такою скоростью і в таких напрямках, шо коли відповідальний та об’єктивний історик питається все це систематізірувать і донести до спраглих слухачів, він даже тєряється. Но дєдушка не звик відступати перед трудностями і попробує всьо розложить по полочкам.

Ітак. Сначала откуда-то із Індостану в Північне Причорномор’я дето 2800 років до нашої ери приперлися так називаємі арії. Шо то був за народ, історики до цих пір сперечаються, але главне, шоб тему аріїв не чіпали політики. Бо один із предшественників Х@йла, нєбезізвесний Адольф Алоїзович, так розвинув ету тему, шо світ до цих пір про арійців без огиди слухать не може. Скоріше за все ето були індо-іранські племена, которі обладали високими технологіями – догадалися змішувать розплавлену мідь з оловом, нємало удівляясь, шо з тої мішанини виходила бронза. Характеристики зроблених із бронзи виробів були такі, шо визивало уваженіє оточуючих диких племен. Бо йти з дубінкою проти бронзового меча всьо одно, шо сражаться зубочисткой проти лома.

А вообще-то, як колись сказав один шепелявий і гундосий доцент, рассуждая на тему расової приналежності аріїв: “Арії – не раси. Арії - підраси”. Ми підрасам багато уваги приділять не хочемо, тому переходимо до кіммерійців.

Дєдушка не сумнівається, шо всі його читачі добре знайомі з творчеством Гомера, котрий в “Одісеї” вперше згадує про цей інтєресний народ. Потом про них іще писав Геродот. Кімри, або кіммерійці заселяли  Північне Причорномор’я і Наш Український Крим дето на протяженії трьохсот років з Х по VII століття до н.е. Шоб представить собі кіммерійця дєдушка просить включити уяву: отакий крепкий дядько, смуглий і з горбатим носом, в кожаній куртці, в кожаних штанях, обутий у кожані сапоги і ще й у кожаній гостроверхій будьоновці. До зубов вооружонний і на коні! Уявили? А тепер представте собі десятки тисяч таких пацанів які несуться по степу галопом, топча жівую силу і тєхніку противніка. Варто додати, шо на вооруженії в кіммерійців находилися бронзові молоти – оружіє масового знищення тієї доби. Понятно, шо з такими тактико-технічними характеристиками кіммерійці льогко утвердилися на нових територіях і чувствували себе вольготно, занімаясь полюванням, скотарством, а іногда землеробством. Ну і, канєшно, грабуючи всіх вокруг. А втомившись від отаких трудов, проводили заслужений отпуск на чорноморських курортах, купаючись в морі і загораючи на пісочку. Красота, а не жізнь була в тих кіммерійців.

Але як стверджує стародавня українська приказка “Скіки вірьовочці не виться всьо-равно Х@йлу піздєц”, так і кіммерійці недовго загоряли на пляжах нашого Причорномор’я. Якось у VII столітті до н.е. там появилися танкові колони нєізвестной конструкції.

- Ви хто такі будете? – питають удівльонні кіммерійці, пріподнімаясь з шезлонгів і затуляючи очі від яскравого сонечка.

- Скіфи ми! – спльовуючи відповіли танкісти з раскосими і жадними очами. І звеліли – Ану, блядь, нахуй с пляжа!

Кіммерійці попробували були рипнуться, но закованим у панцирі скіфським вершникам оті кіммерійські бронзові молоти були до сраки. Тєм болєє, шо в самих скіфів на вооруженії находилися акінаки – бронзові мечі укороченной конструкції, якими скіфи дуже вправно володіли.

Історик Геродот, до свідчень якого дєдушка ставиться з увагою, розказує дуже інтєресну і повчальну історію про завоювання скіфами кіммерійців. Коли кіммерійська разведка донесла, шо з востока суне величазна вражеська армія, стали кімри радитися – шо дєлать?! І во время діскусії мнєнія поділилися на две часті – одні верещали: “Всьо прапала, нас слівают, нада з’йопувать отсюда як можно бистреє!”, а другі кричали: “Нє нада бздєть! Щас всі вооружимося, построїмся і дамо врагу пи-ди! Нє впервой!”. І довго вони сперечалися між собою, аж поки не перебили одне одного. Удівльонні скіфи ходили по тому полі бою розгублено роззираючись і нікуя понять не могли, шо случилося. Потом пожали плечима, сказали “Ну й дебіли”, і стали панувать.

Скіфи були дуже інтєресними людьми. Для начала скажем, шо вони були разні: були царські скіфи, которі їздили на конях, билися, пиячили, і всячеськи безобразнічали. А були ще і скіфи-орачі, котори жили північніше, та скіфи-землероби, отооті, шо восточніше. За даними істориків орачі та землероби займалися сільським господарством і платили царським скіфам данину. Но поскольку археологи до цих пір не найшли жодного налогового звіту, дєдушка щитає цю гіпотезу недостаточно убідітєльною. Хотя не ісключає версії, ша на самом дєлє орачі та землероби були не іранського, як царські скіфи, походження, а слов’янського. Учтя ізменівшуюся з приходом скіфів політичну коньюнктуру, слов’янські землеробні племена, відімо, рішили за краще принять скіфське гражданство, шоб не було проблем із другими завоєватєлями, котрих в ту пору розплодилося, як колись у нас в ліхіє дєв’яностие було рекетьоров вокруг ларьков і на базарах.

Царські скіфи і вели себе як рекетьори, особенно досаждая грекам, котрі в ті часи уже основали свої поліси в Навіки Українському Криму та українському ж Причорномор’ї. Греки їх, понятно, не любили і подло одомстили дошедшими до нас письмовими свідченнями, які ізображають скіфів п’яницями та наркоманами. Бо цивілізованому греку, який пив вино інтєлігентно розбавляя його водою, було не понять, як ото можна глушити нерозбавлене вино прямо з амфори, як ето дєлали скіфи. А коли скіфам хотілося погулять десь в степу, то вони злазили з коней, ставили великий намет, заносили до нього розжарене на вогні каміння, і всі гуртом у той намет залазили, щільно зачинивши за собою полог. Тіки то була не баня і не парилка, як ви могли подумать. Бо розпечене каміння не водичкою поливали для пару гарячого, а клали на нього оберемки всякої інтєресної трави, шо в ті времена буйно росла по причорноморських степах. 

Самі скіфи неграмотні були, тому адекватно грекам одомстіть не змогли і ми так ніколи й не довідаємося, шо іменно говорили в свойом кругу скіфи про греків вообще і, в часності, про їх нездорову пристрасть до красівих мальчіків. 

Нєкоторі дослідники щитають, що скіфи устраювали алкогольні та наркоманські оргії не з радості, а з жури і для благозвучія називали такі п’янки тризнами. Тризни устраювалися, наприклад, коли умирав цар. Царів ховали з почестями, ловко перерізаючи при цьому горлянки дружинам, наложницям і рабам царя. Тому, кстаті, дружини царів дуже заботилися про здоров’я своїх чоловіків, а раби іскреннє молилися, щоб Господь послав царю довгого віку. Насипалися високі могили, які і зараз заважають нашим тракторам під час весняної оранки. Єдінственна болєє-менєє ощутима польза для нас від скіфів у тому, шо відома золота пектораль, найдена в Товстій могилі, постійно виставляється у кращих музеях світу, збираючи непогану касу. Спасіба за пектораль ми маємо сказати покійному нині українському археологу Борису Мозолевському.

В III столітті до н.е. знову справдилося древнє українське прислів’я про неминучість піздеца Х@йлу, бо на скіфів посунули сармати. І так мощно посунули, шо скіфи якто подозрітєльно швидко здулися і поступово зійшли з історичної сцени.

Тема сарматів, або як їх називав той же Геродот, савроматів, чрезвичайно велика і багата на всякі істроричні та навколоісторичні інсінуації та шахрайства. Дєдушка залишається твьордим у відкиданні всякої антинаучної куйні, тому остановиться лише на наіболєє достовірних гіпотезах. Сармати скоріше за все були тоже іранського походження. Геродот у своїх працях приводить якусь мульку, шо савромати якоби були потомками нерегулярних полових с’вязєй скіфів з амазонками. Но оскільки дєдушка там не присутствував, то підтвердити науковість такого припущення не може. Але факт остається фактом – сармати оказалися прекрасними воїнами, які своїми набігами, а також бучними п’янками наводили страх і ужас на всі довколишні народи. 

 Слава сарматів і донині залишається високою, бо, наприклад осетини впевнені, що походять від сарматів і страшенно цим пишаються. За окремими свідченнями, відголоски колись потужного племені сармат мало вплив на формування Запорозької січі та українського козацтва. А середньовічне польське шляхетство було свято переконане, що вони не якісь там поляки – збав Боже! – а чистокровні і прямі нащадки сарматів. Польська сарматія – то окрема сторінка історії, може дідусь колись до неї дойде, но щас отвлєкаться на неї не стане.

За свідченням окремих дослідників, найбільшою цінністю, за якою полювали сармати, були не золото, коні, худоба чи інші багатства. Главною целью сарматів у завойовницьких походах були жінки. При тому, шо странно, жінки сарматам були нужні не для того, щоб ними грязно попользуваться і послать на кухню смажить м’ясо, як це робили другі завоєватєлі. Нє! Порядний сармат ганявся за жінкою, щоб упіймавши її, тут же начать вірно і преданно їй служить. Щитається, що саме слово "сармат" у перекладі означає "підвладний жінці". Єслі ето правда, то дєдушка би даже назвав сарматів плєменєм бойових підкаблучників.

Сарматські женьщіни тоже були ще ті дамочки. Ганяли на конях і билися не хуже мущщин. Порядна дєвушка, например, не могла вийти заміж єслі до весілля не вбила до хотя би двох-трьох ворогів. 

Свати на заручинах так прямо і питали у нєвести: 

- Скіки? 

Будуща нєвеста, стидліво колупаючи припічок казала, например, 

- Пять.

І покривалася сором’язливим рум’янцем. 

– Хароша дівчинка, - казали довольні свати і пили по чарці за

здоровля молодих.

Дєдушка не знає шо там у сучасних українських чоловіків, но то шо в українках сплошь і рядом тече кров сарматок, то ето медіцінський факт.

Подальші століття позначилися бурною епохою великого переселення народів, коли територією України перекотилися потужні людські потоки разнообразних і многоголосих людських племен. Але оскільки ця доба вже прямо пов’язана з темою зародження на наших землях слов’янської державності, дєдушка розкаже вам про всіх отих готів і гуннів, а також слов’ян у наступному параграфі. Котрий, єслі в дєдушкині плани нічого не втрутиться, буде запощено наступної неділі.