Специфічна демократія

Свого часу Артур Шопенгауер зі сумом констатував, що „проповідувати мораль легко, обгрунтувати її важко”. Той же випадок і з демократією, особливо, коли йдеться про країни, які бажають створити видимість належності до табору вільних країн. Тут вважають за потрібне пояснювати певну корекцію демократичних основ „особливостями національного темпераменту”, „вродженими плямами комунізму”, „вимогами моменту” тощо.

Ми мали вже прецедент Росії, з її „керованою”, „суверенною” демократією, причому речниками та адептами таких новоутворів були персони не тільки із одіозного оточення Владіміра Путіна. Як не дивно, останнім часом, мабуть, у зв’язку із дріжджевим зростанням рейтингу президента, здобреному Кісєльовим та К, до табору „інтерпретаторів” поняття демократії приєдналася значна частина тих, хто ще зовсім недавно виходив із протестами на так звані „марші незгодних”. І це, погодьтеся, сумно... Валєрія Новодворская взагалі малюєкатастрофічну картину з таким розвитком "демократії по-російськи": "Ми розуміємо, що далі наш асортимент правлячих хунт, диктатур та автократій складатиметься із злодюг (які миліші за кровопивців) і тих же кровопивців". Цю ж "специфіку", точніше, - нікчемність обивателя перед всесиллям влади, зауважив навіть Дугін, якого уважають духовним наставником Путіна, хоч без огляду на такий статус обраного, звільнили з Московського університету: «Влада і є влада, в Росії вона головує над законом. Оскільки я загалом проти цього не заперечую, то не заперечую навіть у цьому конкретному випадку, коли свавілля зачіпає мене особисто... Що ж, це Росія, і владна вертикаль – це те, що я приймаю і підтримую. Включаючи випадки, коли це виглядає, як би сказати м'якше – не дуже". 
Щодо України, то перші спроби окреслити демократію як цілком суверенний, некосмополітичний чи глобальний продукт «національного виробника» сягають часів Президента Леоніда Кучми. Саме він пояснював спроби зміцнення виконавчої вертикалі влади, утиски свободи слова, а також інші метаморфози, зокрема не надто коректний у розумінні права референдум’2000, потребою моменту, ментальністю українців, та врешті-решт тим, що шлях до „справжнього народовладдя” ховається далеко за видноколом.

Якщо наступника Л.Д.К. Ющенка усі вважали рафінованим демократом, то, вочевидь, така характеристика давалася або авансом, або містила у собі значну частку умовності. Віктор Андрійович та його Секретаріат легко списували непорозуміння між парламентом та урядом (досить часто поза межами правового поля) на.... демократію. Мовляв, кожен ладен діяти і думати, як заманеться. У висліді саме „демократ” Ющенко остаточно дискредитував демократію як таку в очах пересічного громадянина, вкрай дезорієнтованого непевністю ситуації в країні. Але нових епітетів, до честі колишнього гаранта Конституції, поняття народовладдя не набуло...

Вочевидь, і Віктор Янукович був не проти побавитися в улюблену його попередниками „гру в бісер”. Його філіппіки про „умовність” (!?) свободи слова, і взагалі про те, що „в нас створилась якась специфічна демократія”, до болю скидалися на риторику Путіна. Якщо хтось хотів тоді на конкретиці довести те, що Київ цілком і повністю обрав російську модель, то таких заяв цілком достатньо.

...Демократія Януковича стала аж надто специфічною після побиття студентів на Майдані, а піком правничої складової цього дивного покручу «народовладдя» стали диктаторські закони 16 січня. 

Саме тоді, у гарячі дні революції, українці засвоїли ще один, як на мене, непересічний урок. Насправді ідея „специфічності демократії” виникає тоді, коли владна верхівка не може дати собі ради із високими стандартами такої моделі управління або ж коли інстинктивно діє за звичними лекалами, обираючи легший шлях. Але демократія, погодьтеся, у тому не винна...