До концепцій Європи

Зміст

У вступі до своєї всеосяжної історії Старого світу Норман Дейвіс подає ледь не з десяток різноманітних концепцій Європи, і серед них, ясна річ, нема українського варіанту. Це сталося з кілької причин. Однією з найголовніших, мабуть, слід уважати неготовність так званого „Заходу” до разючих, причому, нетяглих у часі змін, які спричинили руїну совєтського блоку. Той же Дейвіс зауважує з цієї нагоди, що „один бік трибун здуло ще до того, як цирк набрав остаточної форми. Виконавцям залишилося створювати нове коло і нові номери з новими виконавцями... Водночас, все ще є надії розширити Союз на Схід і розпочати головні структурні реформи, яких вимагає це розширення. Не існує Володаря кола, ані належної влади і справжньої демократичної відповідальности”.

Другою, не менш поважною причиною відсутності елементу українства серед концептуальних формул Європи є однозначно те, що історики на Захід від Одеру не ставили собі за мету прискіпливіше поглянути на „прикру націю”, яка не вписувалася у їхні зручні конструкції, теренами якої виникли додаткові європейські межі – між католицизмом і православ’ям, між ісламом та християнством… Та й узагалі, хіба то Європа, – радше, якийсь закуток під самісінькою межею давнього континенту, яка сягала лише Дону, допоки свавільна Катька з Петербурга не постановила застовпити кордони з Азією на Уралі. Навіть якщо й якийсь шмат української території, гадають такі панове, й номінально належав колись європейським імперіям, то, знову ж таки, це був найзанедбаніший, найзабитіший загумінок і годі вважати тамтешніх мешканців носіями цивілізаційних цінностей.

Поза тим, в самій Україні досі нема власної європейської концепції. Певним чином до її відсутності спричинили й згадані вже поділи. Але до межових кордонів поміж різними культурами, релігіями, ментальностями, які, як зазначено розламують українських терен, долучилися ще й стереотипи політичного характеру, які власне й формують дещо макабричне, зовсім необ’єктивне уявлення багатьох мешканців цього терену на той світ, який простягається на захід від Чопа чи Краковця.

Пафосні заклики демократичної влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій. Цей сегмент безумовно сприймає тамтешні цінності, розуміє, що українцям в Унії буде безперечно комфортніше й безпечніше, але його сприйняття позбавлене зайвих ідеалізмів. Акурат на це натякав Роман Купчинський, висміюючи декого з вітчизняних єврофанатів: „Українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.

У країні, що зовсім недавно позбулася тоталітарного ярма, брати за пропагандистські гасла схожі аналогії, мабуть, те саме, що „ розігрувати виставу зі зміями перед тими, хто ненавидить змій” (Кобо Абе). Зрештою, зайва гламуризація Європи не на руку самим європейцям, оскільки вони на власних кишенях відчули, що цей глазур є доволі крихким, коли до „спільного дому” приєднуються злиденні сусіди. Німеччина, до прикладу, досі перетравлює гедеерівський шмат. Щодо України, то тут не тільки застереження до певної межі містичного плану, – російський чинник ще довго тяжітиме над світосприйняттям мешканців благополучної Унії (ще раз згадаймо кордон до Уралу). Європа остерігається, як це не дивно, величі України, як зауважив один з вітчизняних авторів, з певним занепокоєнням споглядає економічний поступ, який, не зважаючи на політичні кризи і чвари, демонструє найбільша потенційно європейська держава.

І поза тим, так близько до Європи, як зараз, ми ще не були. Мені видається, що мине ще кілька років, і брюссельські чиновники запитуватимуть в українських лідерів, що їм робити у тому чи іншому випадку. Дав би лише Бог адекватних провідників.

Ігор Гулик, журналіст

2026, понедiлок

15 червня