Якби в нас був султан…

Майже півдня 25 жовтня мені довелося провести на виборчій дільниці. На вулиці була неймовірна жара, тому у приміщенні модерної столичної школи можна була знайти притулок від несамовитого, майже екваторіального сонця.

Народ плив, як невичерпна джерело посеред безкрайніх пустель. Однак, жодного стовпотворіння. Дуже цікава штука – не одна, а 13 урн на одній дільниці у шкільних класах.

Але головна, просто вражаюча інновація, яка ставить із голови на ноги увесь наш український демократичний досвід – попереду. Увага: у зал для голосування заходить виборець. Перед ним – член виборчкому, оз»броєний комп»ютером, який є елементом суцільної і тотальної електронної електоральної системи у національних масштабах. 

Виборець чи виборчиня акуратну вставляє у спеціальну нішу своє електронне «Я» - картку само-ідентичності. Що означає ця хайтек магія? А те, що у цю мить громадянин засвідчує свій голос особисто. Ніхто і ніяк не може замість нього скористатися Його Величністю виборчим Голосом. 

Стоп – скаже скептик, який у всьому вбачає неминучість шансу для фальсифікації. У він має рацію, бо за майже чверть століття вибори по-українськи – синонім слова «Фальсифікація». Повсюдної і нездоланної жодними революціями, про що грузин Саакашвілі щойно заявив усім українцям, з тим лише уточненням, що те, що він побачив в Одесі, процвітає у кожному місті і містечку, селищі і селі.

Але на відміну від світоча грузинсько-української демократії повертаюся туди, де стою. Цілком резонно, що електронною карткою бабусі могла би скористатися внучка, підморгнувши красуні-ровесниці із виборчої комісії, яка не тільки спостерігає за процесом, а є гарантом недоторканості цього процесу. Бо за комп»ютерною засвіткою вашої картки наступає електоральна дія, яка є апофеозом демократичного процесу. Далі та сама бабуся, яка мусила сама прийти на вибори, як останній крок перед отриманням бюлетеня, здійснює вирішальну і кардинальну операцію – «відбиток пальця».

Непідкупний позапартійний комп»ютер дає добро: стречкод картки і візерунок пальця співпадають.  Зелено світло сповіщає – виборець може голосувати!

Далі – відкрита кабіна і прозора урна. Бюлетень вкинуто не просто у скляний ящик – його ковтає одномоментно «Мозок виборів» – головний комп»ютер центральної виборчої комісії. І ніхто і ніщо делеговану громадянином частку його влади аж ніяк переадресувати, купити, вкрасти не зможе.

 Електроніка. Здавалось би, така всюдисуща і незнищенна бацила фальсифікації, умножена тисячоразово на носіях підлих кандидатів і продажних виборчкомів,   під  лазерним промінням Машини гине, не народившись. 

Так само іменний бюлетень ковтає Машина при підрахунку голосів – і завдяки комп»ютеризації результати національних виборів народжуються практично синхронно із вкиданням останнього бюлетеня. 

Якби у країні, про яку йдеться, вживали алкоголь, новообраний депутат міг би розкуркувати шампанське водночас із закриттям виборчих дільниць.

А у нас ще рахують три дні – кого б підсунути Кличку у другому турі. Треба такого партнера, який би не послав «гордість нації» ролі комунальної бездарності у нокдаун.

Ви здогадались – на виборах я був у ролі спостерігача не вдома. За тисячі кілометрів  від хати. У країні, якою править один із двох на планеті султанів.

Оман – це дуже далеко від демократичної Європи із її ліберальним стоїцизмом. Можна собі уявити, яким реформатором постав султан Кабус бін Саід, котрий не так давно пішов у світі королів, шейхів і султанів на таку «дурню» для азійського світобачення, як вибори. 

Але якщо уже пішов, то дорогою праведною.

Обирають тут поки що владу дорадчу, консультативну, а не розпорядчу, але йдуть дорогою чесною.

Звичайно, богопослушні мусульмани попросту не вміють красти і обдурювати, бо цього не передбачає Коран. А хто йде на такий злочин, може позбутися голови шляхом ампутації на площі перед Міністерством внутрішніх справ у сусідній Саудівській Аравії, де є така екзотична смертна кара, як голова з пліч.

І все ж султан Оману, аби відгородити підданих від спокус фальсифікацій, запровадив електронну систему виборів. 

Щоб не було фальсифікацій, треба дуже мало. Неймовірно мало - зробити їх неможливими. 

У нас фальсифікація залишається реальністю з тої простої причини, що вона можлива. 

Чи важко повчитися Республіці Україна демократії у Султанату Оман? Було б бажання. А його не було й немає.

Хто б міг це зробити – запропонувати і запровадити електоральну систему виборів? Розповідаю цілком реальну історію. Як завше за кордоном питають – звідки ви? Коли у столиці Оману Маскаті почули відповідь, почали показувати жестом косу над головою. І питати: як ця мужня жінка – сидить чи уже на свободі?

Знають вас, Юліє Володимирівно, по світах далеких аж до самих пустельних окраїн Перської затоки. Так от подумалося у цю мить – саме  Тимошенко пасувало би революційно реформувати виборчу систему, яка би перетворила українську демократію із фальсифікованої фікції у владу демосу. Партія «Батьківщина» зайняла на цих виборах друге місце, піднявшись у два рази в порівнянні із попередньою кампанією. Окрім боротьби за торжество демократії, тут закладена ще серйозна особиста мотивація – коли ти йдеш вгору, попросту непотрібна фальсифікація.

Покваптесь, Юліє Володимирівно, щоб лаври султана не перехопив у вас Петро Олексійович. Він же ж обіцяв грандіозне піднесення реформ після виборів. Може, це стосується і самих виборів.

До речі, e-voting system застосовувалася у Омані вперше і запровадив це останнє слово демократії  сам  70-річний султан  Кабус бін Саід – демократ і реформатор. 

Хотілося б почути із вікон вулиці Банкової, як наші вінценосці затягнули демократичну кіно-арію – «Якби я був султан!»