Реставрація контексту

Не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад

Зміст

Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з Яном без шаблі". Минув час, кам'яному польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичноїсправедливості, але від тієї модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку, то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…

Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього не можливо звикнути. Хоча, пригадуєте, Еклезіястове: "Ви кажете, час минає? Час стоїть, минаєте ви".

Для мене, і, з'ясовується, для багатьох знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в інтер'єрах, обладунках наших навіть найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці інтер'єри, дратує і приголомшує.

У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на загадковий скрип дерев'яних сходинок, а не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок, бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те, що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій старого майстра.

Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.

Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему, механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…

Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв") неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.

Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова, Рясного-2 (де ще там передбачено гепланом спальні райони?). Може, колись тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів, цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів, списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?

Чи залишимося львів'янами?

Ігор Гулик, журналіст. Ілюстрація: tsn.ua

2024, вiвторок

26 листопада