Богдана Матіяш: Білорусь, яка болить

За рік, що минув, я писала про Білорусь у декількох текстах і щоразу намагалася робити це максимально делікатно, без усезнайства, бо я не є ані політичним аналітиком, ані експертом із питань Білорусі. Ба більше, часом я відчувала, що не можу взагалі нічого про неї писати, що не маю морального права щось коментувати. Як, сидячи в своєму домі, в більшому чи меншому затишку, щодня добре снідаючи, обідаючи і вечеряючи, засинаючи в м’якому ліжку, писати про країну, в якій щодня когось заарештовують, проводять обшуки, вилучають майно, кидають у тюрми, катують?.. Не раз я відчувала страшенний дисонанс. І якщо існує щось таке, як спазм, який не дає писати, то мене паралізував саме він. Так буває: коли щось дуже болить, не можеш розірвати якесь невидиме заціпеніння. Не можеш навіть сказати, що тобі боляче, а надовго замовкаєш.

Але днями один пост у Facebook допоміг мені дещо змінити оптику. Друг-журналіст писав, що коли сьогодні нам закидають те, що всі ми мимоволі беремо на себе роль експертів і починаємо коментувати “гарячі теми”, якими є ситуація чи то в Білорусі, чи в Афганістані, чи ще щось насущне, то насправді не робимо нічого злого. Коли в Україні тривав Майдан, нам були потрібні розголос, увага й поширення правдивої інформації за кордоном, а не оцінка лишень поодиноких експертів-фахівців із українських питань, бо це була би крапля в морі. Нам було важливо, щоб так звані звичайні люди, відділені від нас кордонами, знали правду про те, що відбувається в центрі української столиці. І ось тепер із Білоруссю діється те саме. Напевно, й нашим друзям-білорусам важливо відчувати нашу солідарність і підтримку й знати, що нам теж болить їхній біль і що ми готові розповідати те, про що нині не можна вільно говорити в самій Білорусі. Тому сьогодні я знову пишу колонку про Білорусь, за якою скучаю і яка мені болить.

Моя Білорусь, та, якою я її пізнала, – це передовсім Білорусь письменників і перекладачів, митців, філософів і музикантів. Це те середовище, з яким мені пощастило запізнатися і за яке тепер не можу не вболівати. Іще на початку 2000-х моя сестра, письменниця Дзвінка Матіяш, почала перекладати білоруську поезію, тож помалу я знайомилась із чудовими білоруськими письменниками, які стали приїздити до України. Тут їх полюбили, тут вони знайшли вдячну аудиторію, яка їх розуміла й чекала. 2006 року видавництво “Критика”, в якому я працюю, видало антологію сучасної української та білоруської поезії “Зв’язокРозрив/СувязьРазрыў”, і тоді ми зробили чимало її презентацій; зрештою, в середині 2000-х років ми, здається, щомісяця підтримували якісь білоруські акції.

Уперше я приїхала до Білорусі восени 2007 року, отримавши від білоруських колег запрошення взяти участь у підпільній конференції, присвяченій літературі. 2007 рік – і підпільна конференція! Організатори не повідомляли імен інших учасників заходу й тем, із якими вони виступатимуть: я могла дізнатися все лише на місці, якщо ризикну прийняти запрошення. Мені було запропоновано тему, з якою я могла би виступити: вона стосувалася тенденцій в українській літературі початку 2000-х років. Я згодилася підготувати доповідь і вже невдовзі вирушила в дорогу; із собою везла чималий пакунок українських книжок і періодики, трохи побоюючись, що на кордоні їх можуть просто вилучити. Дорогою читала одну з книжок білоруського письменника Уладзімера Арлова – звісна річ, білоруською – і пригадую, що сусідка по купе якоїсь миті здивовано запитала: “А що, ви справді читаєте білоруською? Я народилась у Білорусі, але за життя не тримала в руках жодної білоруської книжки... Де ви її знайшли?” Здається, навіть у найгірші часи зросійщеності в Україні складно було би знайти людину, яка ніколи не читала книжки українською, ба більше – просто ніколи її не бачила. Українським авторам на початку 2000-х велося не найкраще: наш книжковий ринок усе ще тільки спинався на ноги, але, порівняно з Білоруссю, в нас уже тоді були просто королівські умови. А друзям-білорусам можна було лише поспівчувати: поодинокі видавництва, які видавали книжки білоруською, зазнавали тиску й фактично животіли, влада не раз забороняла виступи білоруською, тож говорити про спокійне письменницьке життя, коли просто собі можеш займатися улюбленою справою, себто писати, не випадало.

Сьогодні, коли гортаю стрічку Facebook й читаю пости білоруських друзів, розумію, що їхні теперішні новини ще менш утішні, ніж тоді, 14 років тому. У когось заарештовано рідних: чоловік і дружина можуть перебувати в одній тюрмі, але їм не дають жодної інформації одне про одного; а їхні близькі розпитують знайомих, чи хтось знає, як часто можна передавати передачі до тюрми і що саме можна передавати. Ще до когось долинула інформація з тюрми, де сидить хтось із друзів, що комусь із ув’язнених чудом вдалося пронести до камери три книжки і їх читали, передаючи з рук у руки, поки під час чергового обшуку книжки було вилучено й винесено з камери; до того ж їх показово підняли догори, немовби книжка – це щось сороміцьке або бридке. Ось, мовляв, подивіться: вас спіймали на гарячому. Інші пости заохочують передплатити ув’язненим щось цікаве з періодики (але передплата – це ж не на тиждень-другий, а на довше, думаю я; скільки ж усі політв’язні мають там сидіти?), і під дописом зав’язується розмова про те, які видання пропустять, а які краще не передплачувати...

Іще хтось із друзів пише, що починає ранок із такої собі перевірки: чи всі близькі на місці, чи нікого не заарештували за ніч, чи немає поганих новин. Але погані новини, на жаль, є досить часто. Навіть якщо зосередитися на новинах самої тільки літератури, то не назвеш втішним ані того факту, що в серпні в Білорусі було заборонено діяльність ПЕН-клубу, ані того, що вслід за цим Міністерство юстиції Білорусі (sic!) збирається зліквідувати “Спілку білоруських письменників” і щодо цього вже порушено справу.

Мені дуже боляче стежити за всім, що діється на білоруській землі, й бачити, як простір безпеки довкола людей, котрих знаю, все більше стискається, а свободи й права людини обертаються – чи радше вже обернулися – в порожній звук. Я небагато можу вдіяти в цій ситуації. Можливо, можу спробувати написати листа підтримки комусь із ув’язнених – про це також просять їхні близькі та рідні. Вочевидь, ув’язненим таки приємніше отримати вістку з волі – навіть від незнайомої людини, ніж узагалі не отримувати листів і відчувати, що весь світ про тебе забув. А ще можу не залишатися байдужою до того, що діється за одним із наших кордонів. Говорити про Білорусь, молитися за Білорусь, уболівати за неї. Вірити, що це безправ’я не навіки. Не знаю, якою буде ціна свободи для Білорусі, але вірю, що колись усе це теперішнє жахіття закінчиться, відійде, як нав’язливий страшний сон. Але поки що він болить. Поки що новини з білоруської землі значно сумніші, ніж хотілося б.