"Бувало, на позиціях залишалися без їжі та води": історія санітара - стрільця Ганни Козачук

Історію Ганни розповідає Еспресо.

"Казала буду водієм, медиком, ким завгодно, лиш би взяли…"

Війну Ганна Козачук з позивним Піночет відчула ще у 2014 році, коли росіяни вперше вдерлися на українську територію. Тоді боротися із ворогом вирушив чоловік та брат жінки. Ганна теж рвалася у військо, бо знала, що медики потрібні на фронті. Та чоловіки попросили залишитися вдома. Тому жінка стала допомагати армії. А коли торік 24 лютого прокинулася від вибухів, не чекала, а одразу сіла у свою автівку і вирушила у військо. Потрапила в українську добровольчу армію. 

"Я пробувала йти у військкомат. Мені сказали, що жінок не потрібно, — каже Ганна Козачук. - Мій брат був "госпітальєром", тож з ним поїхала у батальйон. Я маю медичну освіту, тому знала, що стану в пригоді. Мій брат їхав до "госпітальєрів" на базу і я поїхала з ним. Я сподівалася, що мене візьмуть, дуже переживала, боялася, хотіла запропонувати все, що вмію. Я казала, буду водієм, медиком, буду ким завгодно, тільки щоб мене взяли". 

Фото: архів Ганни Козачук

У цивільному житті жінка була фізіотерапевтом-реабілітологом. Була успішною та забезпеченою. Але після початку повномасштабного вторгнення залишила комфортне життя, аби рятувати військових. За час роботи у добровольчій армії працювала на різних етапах медичної допомоги: кейсеваці, медеваці та допомагала у стабілізаційному пункті. Вперше у зону бойових дій вирушила на Донеччину. Ганна зізнається: на той момент це був суцільний стрес. Адже тоді не задумувалася, що немає умов і різко потрібно було виконувати обов'язки, у яких ще не встигла розібратися. Тоді були перші поранені та загиблі. Одного дня під час штурму в стабілізаційному пункті за два дні було майже дві сотні поранених та двадцять загиблих. Це були найжорстокіші дні для Ганни, коли прийшло розуміння, що таке війна. 

"Поранені переважно поводяться однаково, вони кричать, бо це страшенно боляче. Вони запитують чи житимуть, де рука, нога, — каже Ганна. - Був один поранений, якого я не забуду ніколи. Це був хлопчина 25 років, світловолосий. У нього була відірвана нога. Її примотали йому як могли, щоб дати шанс лікарям, можливо, щось зробити. Але цей хлопець мовчав. Взагалі мовчав, лише кліпав очима, але жоден м'яз не рухався в нього на обличчі. Він дивився в нікуди й мовчав. Я уявила наскільки це боляче. Відірвана нога, досить високо. Ми ним крутимо, перемотуємо, ставимо крапельниці, щось робимо, а він мовчав". 

"Найважче вночі, коли рятувати військових треба навпомацки…"

Через деякий час роботи у добровольчому батальйоні Ганна вирішила приєднатися до Збройних сил України. Так потрапила у бригаду піхоти, де служить досі. Там Ганна стала санітаром-стрільцем. Нині постійно працює на позиції з бригадою, а це окопи та життя в бліндажах. Пригадує найважчі бої були на Бахмутському напрямку. Адже щоразу на завданнях було одночасно по кілька поранених.

"Кожен вихід — це бій. В окопах постійно є поранені, — підкреслює Ганна. - Я весь час з хлопцями виходжу на завдання і з ними там, у бою. Якщо хтось поранений, — маю бігти й надавати допомогу. Зберегти життя того бійця, щоб потім його відправити на евакуацію, щоб він зміг дожити до евакуації. Зазвичай, якщо йде прихід, то поранених одразу 5. І всі падають на голову мені. Бо військові губляться і не надають допомогу нікому з побратимів і собі. Тому мені треба швидко відсортувати поранених: хто складніший, хто легший. Першому надати допомогу, швидко відправити на евакуацію. Дуже тяжко, бо ще є нічні бої. Вночі нічого не видно і часто не можна увімкнути навіть ліхтарика. Треба все робити навпомацки. Найбільше гинуть наші хлопці від кровотечі. Не від тяжкості поранень, а саме через те, що вони спливають кров'ю". 

Фото: архів Ганни Козачук

Кожного разу під час бойового виходу Ганна несе з собою каску, бронежилет, автомат, боєкомплекти, їжу, води й обов'язково медичний рюкзак. Багаж, який несе жінка, важить кілька десятків кілограм. 

"Виходимо ми на позиції о третій-четвертій ранку, — розповідає про свій день Ганна. -  Нас підвозить машина до броньованої техніки. Далі їдемо до місця, де їхати далі нічого не може. І потім ми по-сірому, майже по-темному маємо зайти на позиції, щоб нас не бачили ворожі очі. Тому що вночі не можуть коптери літати. Треба йти кілька кілометрів. Буває ми добираємося до позицій, коли холодно, нема як посушитися та зігрітися. Усі мокрі, але йдемо усі разом". 

Після поранення знову рятує воїнів на передовій

Часто на позиціях працювати доводиться під обстрілами. Ганна Козачук розповідає: буває, не чути виходів, а одразу приходи. Тому потрібно бути готовим, щоб падати та ховатися. 

"Ми заходимо на позиції на 3-5 днів. У нас були ситуації взимку, що не було води. Ми мусили збирати сніг, якщо він був, бурульки на деревах. Це єдине, що ми могли попити. Закінчувалася їжа. Але це не найгірше. Проблема, коли нема води. Були такі моменти, що ми день-два були без води та без їжі. Тому що ми не змогли принести багато. Хлопці взяли більше БК, менше їжі й вона закінчилася. Або не донесли. Коли виїжджаємо, спочатку несемо БК, потім вертаємося, а води нема, бо сусідній підрозділ її забрав. І ми залишилися без води. Броньована техніка не може їздити туди-сюди, бо це шум і небезпечно. Ми намагаємося мінімізувати витрати. Один раз під'їхали, техніка втекла і ми всі цілі. Вона приїжджає тільки, коли є поранені". 

Фото: архів Ганни Козачук

В один із таких виходів на Бахмутському напрямку Ганна зазнала поранення. Під час обстрілу 120-мм мінометом. Один з уламків "прошив" жінці ноги. Пройшла реабілітацію і знову повернулася у військо. Нині у війську воює поруч зі своїм братом, а вдома чекають батьки та семирічний хлопчик, яким опікується. Але переконана — на передовій потрібна більше. Після поранення Ганна Козачук отримала нагороду головнокомандувача Валерія Залужного — Золотий хрест за успішне виконання бойових завдань.