Чай в обмін на опіум: як Британія в ХІХ столітті насправді перемогла Китай 

Якщо вам простіше сприймати інформацію у відео- або аудіоформаті - клікайте на це відео:
 

Як чай доклався до розквіту промислової революції

Чай - цей екзотичний китайський напій - потрапив до Британії, так би мовити, з усім культурний бекграунд: порцеляною, ритуальністю та впливом на побут.

Як свого часу спеції для середньовічної Європи, чай у Британії спершу стає чимось на кшталт найновішого айфона в наш час: символом статусу та просунутого споживацтва.

Однак як пояснити той разючий факт, що протягом першої половини вісімнадцятого століття споживання чаю в Британії зросло більше, ніж у двісті разів, сягнувши 18 тисяч тонн на рік? І це - не рахуючи контрабанди!

Відомий британський журналіст Том Стендейдж у книжці "Історія світу в шести склянках" стверджує, що така бурхлива хвиля чаю, яка затопила Британію, напряму пов’язана з промисловою революцією й постанням робітничого класу. Процитую його пояснення "чайного повороту":

"Як прикуті до своїх письмових столів клерки, ділки й інтелектуали сімнадцятого століття приохотилися до кави, так і робітники нових фабрик вісімнадцятого століття полюбили чай. Цей напій найкраще пасував до нових умов роботи й сприяв індустріалізації кількома способами. Власники підприємств почали надавати своїм працівникам безкоштовні "чайні пайки" як бонус. На відміну від пива, яке традиційно видавали робітникам у полі, чай не притупляв розум, а загострював його і покращував концентрацію людей, які працювали зі швидкими машинами."

Це - лише одна з причин такого значного поширення чаю в Британії, однак не єдина.

Насправді чай мав потужних лобістів, і з цим пов’язане його проникнення у побут британців і закріплення чайних ритуалів у культурних практиках усіх британських родин - від королівської до найбідніших робітничих. Вочевидь, хтось дбав про попит на чай, аби отримати успіхи в торгівлі.

Як ви вже, напевне, здогадалися, цим лобістом чаю стала Британська Ост-Індська компанія. З нею й пов’язано кілька кул сторі про чай, які розворушили світову історію.

Бостонське чаювання, або чай як привід боротьби за незалежність

Ділки Ост-Індської компанії були настільки нахабними та всевладними, що крутили британськими законами на свою користь, як хотіли. Один із їхніх чергових "схематозів" зі змінами до британського законодавства стосувався якраз чаю.

Річ у тім, що мешканці британських колоній по той бік Атлантики також підсіли на чай, тож споживали його непомірно. А легальний британський чайок коштував немало, адже у його вартість були включені різноманітні мита й бариші. Тому американські колоністи придумали завозити контрабанду з Голландії.
Ост-Індській компанії це не сподобалося настільки, що вона пролобіювала Чайний закон 1773 року, який фактично давав їй монополію на ввезення чаю в Америку, але водночас сильно знижував мита на чай, щоб зменшити ціни й зробити контрабанду не вигідною.

Однак американські колоністи, які все одно мусили сплачувати мито в Лондон за роздрібну торгівлю, вирішили, що Ост-Індська компанія взагалі страх втратила, і, щоб поставити нарваних імперіалістів на місце, влаштували їм Бостонське чаювання, що зрештою вилилося в успішну війну за незалежність Сполучених Штатів.

"Чаювання" полягало в тому, що група бунтівників, переодягнених в індіанців із племені могавків, висипали триста сорок два ящики чаю Ост-Індської компанії за борт, у воду. Тоді Британії було кинуто виклик, який зрештою переріс у її дошкульну поразку.

Ост-Індська компанія завдає удар у відповідь… але по Китаю

Нахабство Ост-Індської компанії на геополітичній арені проявилося в контексті чаю ще раз через півстоліття. І це дивовижно, адже Британія на той час уже взяла на озброєння теорії Адама Сміта про вільний ринок і зруйнувала монополію Ост-Індської компанії на торгівлю чаєм.

Однак тут зіграв роль геть інший продукт, віддавна популярний як ліки, який, проте, має й протилежний, згубний бік. Мова йде, як ви вже здогадалися, про опіум.

У XVIII столітті цей наркотик пішов у наступ, завоювавши своє місце, подібно до чаю в Британії, у побуті китайських родин різних соціальних статусів і класів.
Не думайте, ніби китайська влада нічого не намагалася вдіяти з проблемою - там запроваджували законодавчі обмеження. Однак проти такої потужної зарази вони були недієвими. І основну роль тут відіграли зусилля саме Британської Ост-Індської компанії.

Та́ ще з кінця XVII століття підігрівала популярність опіуму в Китаї, зробивши його частиною власної пропозиції на китайському ринку. Адже інші британські товари, за винятком хіба годинників, взагалі не цікавили доволі розвинених цивілізаційно й технічно китайців. А опіум викликає залежність, і то не культурну, не статусну, а цілком собі фізичну.

"Підсадивши" Китай на опіум, Британія (зусиллями тієї-таки Ост-Індської компанії) розв'язувала проблему торговельного дисбалансу з цією величезною державою, яка традиційно оберігала власну монополію на виробництво чаю. Вважається, що на початку ХІХ століття Ост-Індська компанія в таємній змові з британським урядом очолила й значно розширила торгівлю опіумом, попри те, що в Китаї вона залишалася нелегальною.

Бариші, які приносила торгівля опіумом, робили ризики китайських торговців виправданими. Що вже говорити про британців, які взагалі нічим не ризикували.
Опіум вони вирощували на величезних плантаціях в Індії, і це їм практично нічого не коштувало. А далі - все просто: контрабандою перекинути наркотики на китайські джонки, накупити на вторговані гроші чаю - і це просте торговельне коло замикалося.

Але Китай цієї підприємливості Ост-Індської компанії не оцінив. Образа на опіумну політику Британії й досі настільки вкорінена в китайському суспільстві, що становить, мабуть, чи не основну підвалину критики імперіалізму й колоніалізму в цій нині потужній державі.

Наслідки "примусу до опію": узалежнене суспільство та пропаща держава

Чого варта статистика зростання споживання опіуму в Китаї! Німецький історик культури Вольфганг Шивельбуш у своїй блискучій праці "Смаки раю" пише, що між 1767 і 1850 роками споживання опію в Китаї зросло в 70 разів. Він наводить цитату зі звіту англійського місіонера 1868 року:

"Великі китайські торговельні доми завжди тримають напоготові опій для своїх ділових партнерів. Найкращі лікарі розраховують, що під час відвідин хворого їх запросять на люльку опію, і сприймають дуже негативно, якщо таке запрошення не лунає. Урядники та поліцаї згодні взятися до виконання службових обов’язків, хай якими нагальними вони є, лише після того, як їм подадуть люльку опію. У заможних родинах необхідне для куріння опію причандалля належить до найпоказовіших предметів хатнього побуту..."

Тобто опіум так міцно вкорінився в китайській культурі, що перестав бути стигматизованим. Якщо півтора століття до того китайська влада обмежувала споживання опію законодавчо, то в другій половині дев’ятнадцятого опіумним причандаллям було заведено вихвалятися десь так само, як у Британії - чайними сервізами з дорогої китайської порцеляни.

Внесок Ост-Індської компанії у цю ситуацію - вирішальний. Обсяги експорту опіуму до Китаю з кінця вісімнадцятого століття до середини дев’ятнадцятого виросли у двісті п’ятдесят разів. З продажу опію Британія отримувала достатньо срібла, аби заплатити за чай; навіть більш ніж достатньо, адже невдовзі витрати Китаю на опіум перевищили прибутки від експорту чаю.

Усвідомлення масштабів проблеми до корумпованого китайського уряду приходило настільки повільно, що бодай якось опиратися опіумному геноциду тут стали хіба в кінці тридцятих років дев’ятнадцятого століття. При цьому ініціативи Китаю щодо стримування опіумної контрабанди вилились у тривалий гарячий конфлікт із Британією, нині відомий як "Перша опіумна війна". Деморалізована й погано оснащена китайська армія в цій війні програла британцям попри те, що була в десятки разів чисельнішою.

За першою опіумною війною сталася фактична легалізація торгівлі опіумом у Китаї, а згодом - і друга опіумна війна, в якій Китай також програв, втративши чималі гроші й території і яка законсервувала проблему опіумної, а з нею й колоніальної залежності держави ще на десятки років.

Чому опій не захопив Європу так, як підкорив Китай?

І тут постає питання - чи усвідомлювали ділки Ост-Індської компанії згубну силу опіуму, нав’язуючи його Китаю? І головне - чи був опіум, популярний колоніальний товар, поширеним у Європі?

Відповім одразу - так, опіум був ще і яким поширеним, вже згаданий Вольфганг Шивельбуш стверджує, що опіум був мало не в кожній домашній аптечці, принаймні в Британії. На основі опіуму робили навіть дитячі сиропи для хорошого сну, і прославлені торчки ХІХ століття - зазвичай з літературної богеми - стверджували, що стали залежними від наркотиків ще в дитинстві.

Поряд з аптечним опіумом існувала й практика його куріння, однак, на відміну від Китаю, стигматизована суспільством і заникана по кублах.

Водночас британські робітники вживали так званий лауданум - розчин з опіуму та алкоголю, один із найпопулярніших товарів у англійських аптеках.

Місцеві пролетарі так завзято упорювалися цією бодягою, що навіть Карл Маркс звертав увагу на цю проблему. Подейкують, що на знамениту фразу про релігію як опіум для народу Маркса надихнули обдовбані й безвольні англійські робітники.

Або, можливо, не робітники, а поети. Такі впливові класики світової літератури, як Семюел Колрідж, Томас де Квінсі й навіть Едгар Аллан По свого часу були залежними від цієї зарази. А дехто з них, зокрема де Квінсі, залишили дивовижні свідчення про глибину опіумної залежності й спричинених нею страждань.

Однак опіум так і залишився в Європі та Америці вибором пролетарів і богеми. Буржуазія, яка диктувала статусні закони, опіум зневажала. Не в останню чергу це сталося через чітке розуміння згубних соціальних процесів, які вже довгі десятиліття розкладали колись могутній Китай.

Найактивнішу роль у витісненні опіуму з побуту британців відіграла якраз Ост-Індська компанія. Вольфганг Шивельбуш цитує заяву Ост-Індської компанії, зроблену у 1813 році. У ній опіум названо "огидним". Компанія заявляла, що в її інтереси не входить зростання попиту на опій в Англії, тому вона пропонувала якнайвище підняти ціни на цей медикамент у Британії та її заморських володіннях, наостанок додаючи, що "якби існувала можливість повністю припинити його вживання, окрім хіба медичних цілей, то вона готова зробити свою пожертву заради інтересів людства..."

А що ж як не опіум, лишається британцям? Ну звісно ж чай! Тож у цьому цинізмі Ост-Індської компанії прозирала сама суть колоніальної політики: абсолютне ігнорування інтересів підкорених народів на користь викачування прибутків із їхніх земель і суспільств.

Тож коли наступного разу заварите собі чаю - радимо згадати і про його злого близнюка - опіум, і про той урок, який історія дала людству: геополітичні інтереси завжди є найцинічнішим фактором у всесвіті. А пити чай безпечніше, ніж вживати наркотики.