Чий Новгород?

Не знаю, можливо у 2014 році це й справді виглядало як позиція "проти течії". Але за дев’ять з половиною років, які минули з того часу, навіть ті, хто вірить у рожевих поні, могли б уже переконатися, що захоплення Криму – це не окремий епізод,  не "прикре непорозуміння", не відхилення від якоїсь генеральної лінії, а крок, до якого Росія йшла весь час після розпаду СРСР.  І "проти Путіна" насправді може бути навіть той, хто мріє перевершити його у людожерстві.

Визнавати Крим українським – це і зараз необхідна, проте вже недостатня умова допуску в "пристойне товариство" (хай на це визначення та ображаються російські "ліберали"). Звісно, можна — і треба! - запитувати чиє Придністров’я. Чия Білорусь. Чия Чечня зрештою. Проте не менш важливо цікавитися, чому – ще й з такою регулярністю – в когось взагалі виникають підстави для таких запитань? Бо справа ж не тільки й не стільки в конкретних проявах російської агресії. А в самій цій агресії. В розумінні, як вона виникає, чому поширюється і яким способом, врешті-решт, має бути зупинена та знищена як явище.

А якщо вже й шукати "універсальний тест" для "хорошого росіянина", я б запропонував запитання "Чий Новгород?". Ні, не як підставу для зміни прапора над цим стародавнім містом чи перегляду кордонів. До цього, погоджуюсь, в будь-якому разі далеко. Але тим "чистішим" виходить експеримент. Бо він не про симпатії, а про внутрішні установки. 
Новгород був приєднаний до Москви та справді давно, в XV сторіччі. Іваном III. І був підданий ще раз тотальному розгрому ще через сторіччя – вже Іваном IV Грізним. Тотальному, бо йшлося не лише про грабунки й вбивства, а й про знищення пам'яті про якусь "окремішність" та навіть зміну населення (новгородці, яким пощастило залишитися живими, були вивезена до "білокам`яної" - на Луб'янку, а на "очищене" місце заселили московитів). 

Кінець Новгородського віча, фото: wikimedia.org

Що важливо – про все це доволі відверто розповідають не лише якійсь іноземці, а й власне російські історики. Тож визначитися у ставленні до подій п'ятисотрічної давнини росіяни – і "хороші", і звичайні – можуть відносно вільно. І вони визначаються.

Російські "патріоти", навіть ті, які визнають, що з Новгородом розправилися по-звірячому, дії московських володарів зазвичай виправдовують. Мовляв, час був такий. І об'єднувати державу не завжди виходить у "білих рукавичках". Проте в результаті її таки ж отримали — сильну, централізовану, ще й найбільшу в тодішній Європі, аж до Північного Океану. 

Є, звичайно, ті, кому не подобаються "ексцеси виконавця". Надмірну жорстокість вони пояснюють особливостями характеру конкретного володаря – того ж Івана IV. Але зустрічаються й прихильники методів "грізного царя", які захоплюються і навіть насолоджуються описами розправ, а іноді навіть критикують володаря за "поблажливість" (майже за Сталіним, той вбивав би без перерви на каяття).

Російські "ліберали", у більшості своїй, загибель Новгорода оплакують. Бо був він хоч не досконалою, але майже республікою, без самодержавних "надмірностей". Ще й із Заходом приязні стосунки підтримував – просто мрія кожного "російського європейця". І щоб було б – зачаровано запитує такий "плакальник" - якби вже тоді Росія пішла не московським, а новгородським шляхом? Світовий тріумф демократії? Фукуямівський "кінець історії" на два століття раніше?

"Патріоти", звісно, над цими плачами відверто насміхаються. Бо за їхніми переконаннями не був Новгород ніякою республікою, а швидше боярською олігархією. А якщо й був – то тим гірше. Та й "вічова демократія" - не більше, аніж міф. Бо замість стабільності (як у Москві) зводилася до постійного з’ясування стосунків в кулачних боях. Одним словом - не держава, а суцільний хаос і анархія, що не можуть не завершитися … "кольоровою революцією" (не жартую, саме так і пишуть). Ось від цього, мовляв, і "врятували" Новгород два Івани.

Здається – позиції двох таборів абсолютно протилежні. І примирити їх неможливо. Але є одне "але". І "патріоти", і "ліберали" вважають Новгород X-XV століть … Росією. Попри всі його відмінності – політичні, господарські, навіть культурні й мовні – від Москви. Й ті, і інші навіть не припускають, що це міг бути (та й був насправді) окремий народ, який міг іти своїм шляхом і формувати власну державність. З усіма її перевагами та недоліками, звісно. Але свою. Так, не пощастило йому із сусідом. Але хіба лише йому?

Не може бути! – вигукує на цьому місці пересічний російський "демократ". На "новогородському" питанні він закінчується, так само як колись на "українському". 

І це не просто збіг. Коли Україна перебувала під владою Російської імперії, про наше минуле російські "патріоти" і "ліберали" вели дуже подібні дискусії. Одні – ганили "козацьку анархію" і захоплювалися Петром I, оспівуючи його перемоги в поемах. Інші — оплакували "загибель малоросійської вольниці". Бо готові були навіть розглядати її як потенційну альтернативу самодержавству. Але – в межах "єдиної й неподільної Росії". 

Самобутність? Незалежність? Про що Ви? Невже хочете до середньовіччя повернутися, до часів роздробленості? "Хіба це бутерброд з ковбасою – щоб його туди-сюди повертати"? Ви ще про часи "вільного Новгорода" згадайте!

А що? Варто згадувати. І частіше. Так чий Новгород, панове?

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.