Чому Лоліта не згоріла, які касти в Америці, хто виграв макову війну - 5 книжок, у яких коїться щось неймовірне

Так, наприклад, у цій книжці нам пропонують згадати, що двадцяті роки минулого століття – це був час, коли по всьому світу ще розходилися енергетичні хвилі нового мистецтва. Центри якого, нагадаємо, весь час мігрували, але незмінним залишався один-єдиний, куди мріяли потрапити – і потрапляли! - чимало мистецького люду. Про життя у Парижі тамтешньої богеми початку згаданого століття написано чимало, але цього разу про їхні будні – з погляду різних героїв, не лише з царини мистецтва.

Тож атмосферний роман молодого британського письменника Алекса Джорджа "Паризькі години" (Х.: Фабула) розповідає про один день із життя чотирьох парижан восени 1927 року. Перед нами постають віддана служниця, вірменський біженець-лялькар, талановитий закоханий художник і популярний журналіст. "Перш ніж Жан-Поль встигає відповісти, Жозефіна провадить далі: - Я знайома з одним журналістом. Він американець. Пише статті для якоїсь канадської газети. А ще публікує свої оповідання. Його звуть Ернест Гемінґвей. Може, ви його знаєте. - Авжеж. Я знаю його твори. "І сонце сходить" - дуже хороша книжка. - Ернест вважає так само. Щоправда, я її не читала. ― Вона кліпає очима. - Це доводить його до божевілля". Таким чином, примхлива доля зводить героїв роману між собою, а ще з Марселем Прустом і Морісом Равелем, Гертрудою Стайн, Жозефіною Бейкер та Ернестом Гемінґвеєм. «Сама завершеність руйнування дає нам право повернути час назад, врятувати слова від вогню та уявити, що було зруйновано та чому, - розмірковує автор про плинність часу і неможливість повернути хід історії. - У моєму новому романі «Паризькі години» я переказую зокрема історію спалення зошитів Пруста, за винятком того, що цього разу його (вигадана) служниця рятує один від вогню. Вона ховає його, заповітний сувенір на згадку. Після смерті письменника врятований зошит приносить їй втіху, коли вона оплакує свого улюбленого роботодавця». Усе це нагадує про історію спалення Гоголем другого тому "Мертвих душ", порятунку дружиною Набокова його "Лоліти", яку він так само збирався знищити, а також безліч фатальних випадків. Таким чином, блиск зірок тодішнього Парижу, про який мова у романі "Паризькі години", геть затьмарений драматизмом "звичайних" людських доль, бо кожна з них сповнена таких утрат, що заслуговує на окрему розповідь. Захоплива зворушлива історія, яка вражає і створює неповторний настрій.

Наступна оповідь починається з нагадування про те, як у стародавні часи первосвященики приносили в жертву Богу козла заради зцілення всього народу. Натомість у наші часи, як уточнюють у книжці  Ізабель Вілкерсон "Каста. Витоки наших невдоволень" (К.: Лабораторія) концепція цапа-відбувайла видозмінилася від простого носія нещасть до людини чи групи людей, яких звинувачують у принесенні нещастя. Мовляв, «це дає змогу полегшити становище інших, звільнити тих, хто шукає козлів відпущення, від власної відповідальності, й зміцнити їхнє відчуття влади й праведності». Звісно, сьогодні, коли наше суспільство побудоване на кастовій системі (кожен займає у ній своє місце), у людини є право вибору та можливість стати тим, ким вона захоче, але, як бачимо, так було далеко не завжди. З давніх-давен люди були розділені на класи. Це тривало тисячоліттями. Ба більше, навіть сьогодні у багатьох країнах чітко простежується штучне розмежування між бідними та багатими, могутніми та безвладними, а що уже й говорити про бідні країни? Так само, окрім раси, класів та інших чинників розділу суспільства у світі існує могутня і при цьому невидима кастова система, яка впливає не лише на поведінку та долю звичайних людей, а й на цілі нації. "Досліджувати касти — все одно, що роздивлятися рентгенівський знімок країни проти світла, - зауважує авторка. - Кастова система — це штучна конструкція, закріплена й вбудована ієрархія людської цінності, яка встановлює уявну вищість однієї групи у порівнянні з гаданою нижчістю інших груп на основі походження й часто незмінних рис". Та насправді надія на вихід із цієї ситуації є. Зокрема у своїй книжці авторка - американська журналістка і лауреатка Пулітцерівської премії - пропонує власні шляхи розв’язання глобальної проблеми несправедливості та розмежування людей. Наприклад, описує маловідому кастову систему Америки, Індії та нацистської Німеччини та проводить паралелі між ними, розкриваючи усю правду про штучно створену та вигідну лише для окремих груп населення ієрархію суспільства. Наприклад, у скандальному випадку з афроамериканцем, який загинув унаслідок вибуху бомби, підкладеної маніяком у нього на ганку, і звинуваченому поліцією в тому, що це він сам себе підірвав лише тому, що був афроамериканцем. "Цапів відбувайлів на кшталт чоловіка, який першим загинув в Остіні, за замовчуванням сприймають як витратний матеріал, - нагадує авторка. - Люди можуть не звертати уваги на нещастя тих, кого вважають нижчими, сприймаючи їхні біди як те, що ніяк не впливає на власне життя, вважаючи все, що відбувається з чорношкірими, лише їхньою, а не загальнолюдською проблемою, й мимоволі наража¬ючи на небезпеку всіх".

Авторка наступної книжки - українська журналістка, яка за майже століття чимало пережила. У 1965 р. влада виключила її зі Спілки журналістів за "антисовєтські та буржуазно-націоналістичні» прояви, заборонила займатися творчою роботою, однак вона не припинила... Загалом "Етюди зі "світлого" минулого" Маргарити Довгань (К.: Кліо) є наочним матеріалом до колишнього підручника з історії КПРС. У ній у формі етюдів-замальовок зібрані історії з життя авторки, її родичів та друзів - українських дисидентів, митців, борців за свободу України. Про розбиті чекістами творіння Майстра, про вкрадені на пошті речі, надіслані на Колиму, про що розповідала сестра Василя Стуса, і ще про багато чого, гіркого й болючого. Може, читаючи їх, дехто замислиться, скільки насправді коштувала "дешева" ковбаса у "світлому" минулому. У кожному пронизливо виразному антилюдяному життєвому епізоді проявляється зло цілісне, вселенське. Запізнаємо один факт — побачимо, зрозуміємо і цілу біду, будемо з нею боротися. Згадавши, що все було і було в Україні за всіх часів чужої влади. Ось, наприклад, спогад про зігнутого Системою мистця, який демонструє гості вірші свого колеги. "Він сяяв! Ї раптом... сяяння те в момент ніби жорстка щітка здерла з лиця. В очах - переляк. Встав з-за столу. І, ні слова не кажучи, швиденько попрямував з кабінету... Я розгублена. Чекаю. Коли рішучою ходою повертається назад, тримаючи розгорнутим... том "Радянської енциклопедії". Лихоманково гортає. Стоп! Знайшов. Підносить до мене розкритий фоліант і показує: "Отут читайте... Бачите? Подвойський - сподвижник Леніна, у його партії... " Підняла очі на Поета - побачила маску заляканого Генія". І знов-таки, пригадуєш такий самий випадок з Тичиною. "– І що за причина цих арештів? – питалися у тодішніх гостях. - Та ж ми всі добре знали цих людей, а півроку тому розмовляли з ними в Людмили Михайлівни в день її народження... Збентежений Тичина перебив: – Ні. ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни! – Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського. – Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був. Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебувань серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив: – Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там! – Добре, добре, Павле Григоровичу, – став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: – Я, мабуть, помилився. – Не "мабуть", а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! – категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився: кого з них так разюче зраджує пам’ять? Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської. – Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні? – А як же – був, он на буфеті й подарунок його стоїть".

І навпаки – гранична відвертість та чесність з собою і власними демонами – вражає у наступній книжці не менш, ніж брехливість і запопадливість у попередніх оповідках. У книжці Ребекки Куанг "Макова війна" (К.: Жорж), по-суті, переосмислена історія (наразі Азії) і як наслідок створено величний фентезійний світ, населений майстрами бойових мистецтв, філософами-генералами і богами. Признатися, рідко трапляється таке жорстке і безкомпромісне чтиво, що нагадує або неадаптовані джерела, або "справжні" бойовики зі східних мистецтв, коли один-єдиний самурай виходить на бій з цієї армією і починає монотонно її знищувати протягом усього фільму. Що ж до самої книжки, то за її сюжетом сирота війни з глухої провінції зробила неможливе — на відмінно склала загальноімперський іспит для вступу в військову академію. Це стало несподіванкою для всіх: екзаменаторів, які не могли повірити в те, що бідна селючка здатна на таке; опікунів дівчини, котрі планували видати її заміж та розширити незаконну торгівлю опіумом; і для самої Жинь, яка нарешті відчула себе вільною. Намагаючись протистояти могутнім ворогам і хапаючись за будь-яку можливість залишитись у військовій академії вона відкриває в собі схильність до шаманізму і зв’язок із богом вогню. Цієї сили навіть забагато для успіху в Академії, та чи не замало її буде на полі битві під час війни? І якої платні забажає від неї мстивий бог Фенікс? Моторошна, жорстока, чудово виписана правдива історія з поєдинками, різнею, сотнями загиблих та всіма подробицями зовнішньої і внутрішньої боротьби героїні з усім світом і собою.

Щодо наступної книжки можна скласти цілий графік емоційної напруги в українській поезії, хоч би як прозаїчно це звучало. Згадаймо, Драчеве "пече, не перестає" з "Циганської балади", або "болиш? боли ж!" Вінграновського, і замислимося над "Не болить» Катерини Бабкіної (К.: Комора). Мовляв, що і кому не болить сьогодні? – саме так пропонують нам інтерпретувати цей "називний" запит. Заглиблюватися при цьому у згадану поетичну класику не будемо, бо там лише "Не болить голова у дятла" лунає, хоч обкладинка збірки з силуетом птаха до цього спонукає. Краще зауважмо, що зв'язок у цих віршах швидше зі світовою традицією "болю", яку авторка продовжує разом з представниками її поетичного покоління. Належачи до його "жіночого" крила, представляє, наприклад, збірку "Знеболювальне і снодійне", тоді як у "чоловічому"  арсеналі – "Вогнепальні й ножові" Жадана, а все разом – про те, що кому (не) болить. Вірші авторки, як відомо, перекладені 11 мовами світу, і в цьому теж зв'язок зі згаданою традицією, але іноді хотілося б також українською. У них багато знайомих мотивів про Бога - "ти з ним, ти не один чи не одна (хоча точніше, мабуть, "ти не сам чи не сама"), та про Смерть, яка "гримить своїми старими костями" (тобто "кістками"), живучи з молодим подружжям і миючи посуд на кухні. Останнє – мабуть, найкраще у збірці, бо так само нагадує про традиційні культи і нестандартні теми, в яких Смерть чи то переслідує філософа, чи то маскується під жебрачку, наснажуючи поетів і художників на твори про життя. В якому герої живуть довго і щасливо, помираючи в один день на одній кухні від одного й того самого життя, як в оповіданні однієї донецької авторки, натомість у нашому випадку Смерть "ще довго, довго, дуже, дуже довго / не з’являється вдома і ні з ким із них трьох не виходить / взагалі на зв'язок".