Чому ми вбиваємо і переписуємо історію – 5 книг, де (не) розкажуть про наші фобії

Ця книжка швидше не про трансформацію історичної пам’яті, як значить у відгуку про неї Мирослав Маринович, а про трансформацію ставлення до неї. Історична пам’ять була завжди, натомість її форми змінювалися відповідно до зміни режиму в країні. Наприклад, не так давно стала дозволена (навіть у науковому обігу) так звана "усна пам'ять". Так само тенденція «переписування історії» - теж доволі нове явище, і саме цьому присвячена книжка Володимира В'ятровича "Нотатки з кухні "переписування історії" (К.: Наш Формат).
Крути, УПА, Бабин Яр, батальйон "Нахтігаль", 5 тисяч повстань перед Голодомором 1932-33 років. Особливих відкриттів, як бачимо, не заявлено, адже книжка – це робочий щоденник історика, який охоплює всі скандальні дискусії навколо "історії України", що відбувались від 90-х до 2019 року. Недаремно більшість з цього, як зауважує автор – пости у Фейсбуці, робочі моменти, навіть не пролегомени, а констатація елементарних потреб. Насамперед, мабуть, ревізії, яка не була зроблена на початку 90-х. Знов-таки – не історії, а ставлення до неї. Наприклад, у своєму відгуку на книжку Оксана Забужко значить, що автор має повне право сказати про себе Шевченковими словами: "Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини", і таке про себе може сказати кожен українець – відтоді як його батьківщина перестала бути Радянським Союзом, а сам він з "гвинтика Системи" перетворився на "коваля свого щастя". І не дивно, що навіть нещодавня Помаранчева революція виявила ці атавізми у «вільному» українці, для якого Система, як і влада, завжди була чужою. "Тож, коли в ній з’явилися "наші", ми геть не знали, як з ними поводитися, - нагадує автор. - Одні, як звично, бачили у владі ворогів, і тих, хто пішов на державну службу, вважали мало не запроданцями. Інші вдавалися в іншу крайність — боялися сказати бодай щось критичне про "наших" і заплющували очі на те, як вони впевнено ставали схожими на минулих опонентів». Якщо ж згадаємо класичне застереження про те, що "доти був людиною поки соцьким не зробили", то руки, батьку, взагалі опускаються, чи не так? Але не в автора-переписувача, який, наче той Винниченко, хоче зробити історію "українською", а та тільки дивиться на нього й грізно мугиче. "Переписування історії" - словосполука, яку неодноразово чув на свою адресу в заявах політиків чи публікаціях журналістів, що засуджували мою діяльність. У відповідь я повторював: ми не переписуємо свою історію, ми щойно намагаємося написати її. Написати історію України не з погляду її сусідів, а так би мовити - від першої особи. Написати українську історію саме як історію України, а не Росії, Польщі чи ще когось на нашій землі. Звісно, такий підхід не подобається тим нашим сусідам, які вже написали для нас / замість нас / без нас цю історію, визначили її героїв, зрадників, ключові та другорядні події".

Так само, як у попередній книжці, мова у дослідженні "Тіло, душа та їхнє спасіння, або Нариси про здоров’я, нездоров’я і психосоматику" Станіслава Комарека не про причини, а про наслідки. Це вже третя книжка відомого чеського інтелектуала, що виходить в українському перекладі, бо у двох попередніх - "Чоловікові як еволюційної інновації? " і "Європі на роздоріжжі" - здається, не вдалося уповні з’ясувати, що  робить з нас на тому "роздоріжжі" класичних "паралітиків".
Наразі ж автором розглянуто більш слушне питання взаємозв’язку між тілесним і психічним, здоров’ям і хворобою, життям і смертю, які бентежать кожного з нас, а також історію й засади психосоматичної медицини. Крім цього, автор розвиває одну із тем, окреслених у "Європі на роздоріжжі", а саме – синтез добра і його наслідків для того, хто, як було мовлено, лише "грізно мугиче", подивляючи наслідки кожного одного автора зробити його не "народом" і "нацією", а "піддослідним матеріалом". Тож вкотре нам нагадують, що небачений раніше добробут нині поєднується з найменшою за всю історію народжуваністю та найбільшим страхом за своє життя. І так само незайве нагадують, що мова про "цивілізацію", і зокрема Європу, а не про "культуру" (життя, смерті, виживання і т.д.), наприклад, в якій-небудь Африці, де всі ці "цивілізаційні" страхи – "первісно" неможливі – просто відсутні. Натомість у "піклувальній" державі, яка виховує інфантильних і слухняних громадян, медично-промисловий комплекс (МПК) перебрав на себе ту саму роль, що і церква в минулому, – тільки займається він уже не спасінням душ, а «спасінням тіл». До чого веде зростання його влади та впливовості? "Вплив МПК на суспільство в Україні поки що не такий виразний, а в деяких аспектах іне такий негативний, як у більшості країн ЄС, і це питання – чи справді його посилення настільки допоможе українцям, як багато хто уявляє, - зауважує автор. - Епідемія коронавірусу, супроводжувана небаченим психозом, який охопив суспільства по всьому світу, надзвичайно прискорила вже наявні процеси 1 у Західній Європі призвела, по суті, до перебирання влади медично-промисловим комплексом. Те, що в малих кількостях, у формі медичної допомоги та піклування, може бути великим добром, у дозах, що перевищують усі розумні межі, стає химерою, яка робить життя нестерпним, а свободи західного зразка - явищем з далекого минулого".

Щодо цієї книжки варто, мабуть, застерегти, що перед тим, як дізнаватися, де "вихід", варто знати, де "вхід". Адже мова у "Виході" Ігоря Савви (К.: Білка) - про віру, її трансформацію у межах православної церкви та, власне, сумніви в її наявності у цій інституції. Питання, які бентежили, либонь, самого Панька Куліша часів перекладу Святого Письма, адже автор книжки так само питається, де межа між строгими канонами, довгими й багатослівними ритуалами, які проводяться мертвою церковнослов’янською мовою та правдивою вірою в живого Бога? Яка роль священника в церкві та чим живе насправді служитель зокрема православної церкви Московського патріархату?
Мовляв, що там, поетично кажучи, за блиском золотих хрестів та митр, шурхотом фелонів, пишністю обрядів та розлогими хоралами на крилосі? Про що голосять церковні дзвони та про що вони мовчать? Так само, суто "по-людськи" підходить автор до цих проблем і в суто технічному рішенні, адже його книжка – це хроніка виходу із регресивного й корумпованого, відверто ворожого до України середовища церкви московського патріархату, а також особиста сповідь автора, який довгі роки присвятив священицькому служінню в УПЦ МП. Тобто перед нами щоденникові записи, а не їхня трансформація, як у випадку, скажімо, з творчістю Олеся Ульяненка, на якого за майже такі самі художні рефлексії церква наклала анафему. Тож залаштункове життя церкви, стосунки між священниками, мирянами, єпископами, сильними світу цього, а також особистий життєвий шлях автора – ось основний вміст цієї непересічної книжки. Питань у книжці не бракує, чимало також відповідей. Чому всі народи світу моляться своїми мовами й лише на територіях, які підпорядковані Московському патріархату, національні мови богослужінь досі вважаються гріхом та злочином проти Бога? Де межа між політикою і церквою в Україні та чи існує вона взагалі? Чи можна ставити Богові свічку, а чортові — кочергу, та як вибратися із цього замкненого кола, де слово єпископа має більшу вагу, аніж слово Євангелія? І коли у посланнях Апостолів читаємо: "Щоб усі були єдині! ", то яку саме єдність проповідує Московська патріархія? Звідки, спитаймося, зявляються такі питання, які іноді відрізняють священника від проповідника? "Я був рукоположений у священники на початку дев'яностих, - розповідає автор свою історію. - Що привело мене до цього - непросто пояснити. У моїй родині вірян не було. Бабуся пекла паски, але не знала, що це таке. Тато й мама, як і всі радянські люди, ніколи не говорили про релігію. Ні доброго, ні поганого, зовсім нічого. Щоправда, з дитинства збереглася низка моїх особистих, таємничих спогадів, котрі важко було пояснити. Якось, коли мені було сім років, батьки сварились. Їхні конфлікти були частими та бурхливими. Мене малого це дуже лякало. Я заховався до бабусиної кімнати (своєї в мене не було) і раптом прошепотів: «Господи, Господи, допоможи)». Сам не розумів, звідки взялася ця молитва. Ніколи ані в кіно, у житті й поготів я не бачив, як люди моляться чи просто звертаються до Бога. Сам здивувався власним словам настільки, що навіть не помітив, як скандал закінчився".

Власне, про те, звідки з’являються вищезгадані речі, а також про їхню справжню природу, мова у книжці Робера Сапольскі "Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас" (К.: Наш Формат). Отже, чому люди рятують і вбивають, пробачають і мстяться, люблять і ненавидять? Зрештою, переписують по тому історію або стають священниками. Хтось вказуватиме на емоції, комусь здасться, що важливі гормони, дехто шукатиме причини в дитинстві, а більшість зазвичай — у середовищі.
Раніше з цим було легше, і коли питали, чому людина зла, дурна чи хитра, то зазвичай кивали на іі певну «національну» приналежність. Далі з цим стало інакше, з’явилася політкоректність, і щось пояснювати стало можна лише на «наукових» мигах. Скажімо, як пояснити пасивну агресію «підрізаного» водія? Чому в підлітковому віці дітям "зносить дах" і вони втікають із дому чи ув’язуються в сумнівні компанії? Чому нас нудить не тільки від зіпсованої їжі, а й від подій? Як вияв люті однієї людини зміг перерости у 20-мільйонний протест — Арабську весну?  Ось такі питання ставить автор, а вже його книжка — це спроба скласти пазл з того, що ми знаємо про мозок, гени, культурний вплив, еволюційні зміни й навіть систему кримінального правосуддя. Автор звертається до наукових досліджень, робить екскурси в історію, а щоб читач не занудьгував — розбавляє оповідь неповторним гумором. Таким чином, книжка буде цікава для того, хто хоче дослідити біологію насильства, агресії та конкуренції — типів поведінки й імпульсів, що за ними стоять, вчинків індивідів, груп і держав, а також дізнатись про те, чого біологія може навчити нас: співпраці, потребі в симпатії, примиренню, емпатії й альтруїзму.

Наступна книжка – це чудове чтиво для новорічних та різдвяних свят, якщо їх сприймати як диво, а не продукт взаємозаміни віри на релігію, а Святого Миколая – на Діда Мороза. У будь-якому разі, щось таке подібне було в творчості автора, комуніста і великого друга Радянського Союзу, чиї книжки рясно видавалися у пріснопам’ятні  часи. Адже мова у них була про злидні робочого люду, народну боротьбу, повстання,  як-то у "Пригодах Цибуліно", а також скидання з престолу царя-короля, що цілком підходило в якості лектури для школярів з Країни Рад.
Так само Подорож «Блакитної стріли» Джанні Родарі – про несправедливість капіталістичного суспільства, де багатим дітям казкова фея розносить святкові подарунки, а бідних навіть у списку нема. За сюжетом, «Блакитна стріла» — прекрасний потяг, що стоїть у вітрині крамнички пані Чарівниці — полонить погляд маленького Франческо, який продає льодяники в кінотеатрі та якому ніколи не стане коштів, щоб придбати таку іграшку. Тож, порадившись, у ніч проти свята Водохрещі іграшкові мешканці крамнички сідають у потяг, і починається їхня захоплива мандрівка назустріч дітлахам, які по-справжньому мріють про них. Іграшкові солдатики на чолі з бравим командиром, порцелянові ляльки, плем’я індіанців на конях, що супроводжують потяг. Дорогою трапляються численні перешкоди, за іграшками полює хазяйка крамнички, але у фіналі зазвичай торжествує справедливість. Що отримують багаті дітлахи, яким призначалися ці подарунки, і які платили за них гроші, автор, звісно, не каже, та воно й зрозуміло. Скрегіт зубовний, як і належить клятим капіталістам. Той самий посуд з казки "Федорине горе" Чуковського, який так само втік у далекі мандри від хазяйки, хоч повернувся до неї в результаті такого самого "пролетарського" виховання, натомість його італійська версія виявилася більш радикальною.