Чому росіяни присвоюють Сковороду і чому в них нічого не вийде

Перш за все варто сказати, що Сковороду зовсім не одразу затаврували російським філософом. 1861 року, коли його твори  вперше вийшли друком, його ще представляли українцем – навіть не малоросом, як було тоді прийнято. Однак на початку ХХ століття за нього взявся російський релігійний філософ Владімір Ерн. Він написав ґрунтовне й справді якісне дослідження філософії Сковороди, проте там назвав його першим російським філософом. Услід за Ерном цю мантру підхопили й інші росіяни.

Тож подивімося, на яких підставах Сковороду маркують російським, щоб одразу розвіяти ці міфи. А потім розглянемо, чому росіянам так важливо присвоїти собі мислителя, чий меморіальний музей на Харківщині вони цього літа самі ж і розбомбили.

Сковорода жив у Російській імперії, був російським підданцем, а отже, він російський філософ

Справді, якщо ми беремо за точку відліку державу, в якій жив Сковорода, то можемо назвати його російським, а точніше – російськоімперським. Щоправда, за цією логікою російськими письменниками також є не лише Гоголь, а й Котляревський, Шевченко чи Леся Українка. А проте нікому зараз не спаде на думку називати Шевченка чи Лесю Українку російськими письменниками, чи не так? Адже відносячи письменника до певної національної літератури, ми передовсім говоримо про приналежність до певної культури, а не політичного утворення. А Сковорода формувався й творив у руслі української культури, і пізніше ми до цього повернемося.

А проте й аргумент щодо місця проживання тут теж не діє. Переважну більшість свого життя Сковорода провів саме на території України, нехай то Гетьманщини чи Слобожанщини. Тут він виріс, вивчився, працював, мандрував і творив. У Росії він провів хіба кілька років, із яких більшість – у придворній капелі, тобто в оточенні українців.

А українські землі у XVIII столітті якраз стрімко втрачали свою автономію: Росія забирала вольниці, купувала козацьку старшину землями й титулами, закріпачувала селян і закручувала культурні гайки. Проте ці території досі сприймались як щось окремішнє від метрополії. А тим паче Україна стояла осторонь від Росії в плані культури, і якраз-таки цю прірву імперія активно намагалася подолати (і, спойлер, так ніколи й не подолала). Тому нехай номінально Сковорода і жив у Російській імперії, це анітрохи не наближає його до російської культури.

Зрештою, всі крапки над “і” Сковорода розставляє сам, коли пише в листі до свого учня та близького друга Ковалинського: “Мати моя, Малоросія, і тітка моя, Україна…”. Нехай вас не дивує таке зіставлення, адже в ті часи під Малоросією мали на увазі Гетьманщину, а під Україною – Слобожанщину. 

Додайте до цього те, що філософ не любив бувати в Росії навіть суто побутово й ніколи не затримувався там надовго – і сумнівів явно не залишиться. А тепер відкладімо біографію й копнімо глибше.

Сковорода писав російською мовою

Аж ніяк! Мова творів Сковороди – це тема не те що для окремої розмови, а для окремого великого дослідження, і то не одного. Але якщо коротко, то ця мова – насправді мішанка з української, російської та церковнослов’янської мов, притаманна тогочасній літературі.

Рідною мовою Сковороди була українська: він, син незаможного козака, все життя спілкувався українською (за свідченнями багатьох сучасників) і дуже любив цю мову. Російською мовою на Слобожанщині тоді вже спілкувалися заможніші верстви: козацька старшина й поміщики, які найперше зросійщувалися. Саме люди з цих кіл були найближчим оточенням Сковороди, адже він шукав собі освічених друзів, а такі найчастіше траплялися серед заможних. 

Церковнослов’янська була передовсім мовою Біблії, різноманітних праць, які, безперечно, студіював Сковорода. Виокремити цей компонент складно через те, що Дмитро Чижевський назвав "біблійним піском": мережею цитат і посилань на Біблію, яка була для Сковороди основним джерелом, окремим символічним світом і навіть "коханою дружиною". Освічені сучасники Сковороди легко впізнавали цитати та алюзії, а от сучасному читачеві вже складніше. До того ж часто ці цитати зашиті в текст, написані з пам’яті, неточні, неповні, переінакшені… Тому навіть просунутим дослідникам буває нелегко зрозуміти, де церковнослов’янська словоформа – це цитата з Біблії, а де – просто стилізація. Та ще й у тогочасній літературній російській мові було багато церковнослов’янізмів. 

Юрій Шевельов, пишучи про мову творів Сковороди, стверджує, що саме російська була основою цієї мішанки, проте російська не московсько-петербурзька, а українізована, слобожанська. Однак Леонід Ушкалов зауважує: якщо порівняти його мову з творами його харківських сучасників, побачимо в ній набагато більший відсоток української. 

Українізми могли проскакувати в Сковороди мимоволі, але часто він цілком свідомо грався з мовою. Сучасники закидали йому штучність і складність письма, проте Сковорода був чудовим стилістом і цілком свідомо змішував різні мови, а також регістри. Скажімо, в його іронічних діалогах або деяких віршах бачимо багато розмовної лексики та українізмів; в абстрактних, складніших діалогах, навпаки, багато церковнослов’янської мови й піднесеного тону.

Шевченко, пишучи про Сковороду, докоряв йому засиллям російської мови. Високо оцінюючи шотландця Роберта Бернса як воістину народного поета, він додає: "І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина". (Чомусь те, що Бернс багато писав англійською, Шевченка не збентежило… ну, але нехай).

Однак коли ми говоримо про мовний вибір Сковороди, то маємо розуміти, що у XVIII столітті поняття етносу, а тим більше нації ще не сформувалося. Та якби й так, попри образ народного філософа, який Сковороді домальовували романтики, а потім і комуністи, він зовсім не був «виразником інтересів селян» і борцем за права простолюду. Ба більше, національні, історичні й соціально-політичні проблеми загалом мало хвилювали цього шукача абсолюту, Бога та істини. 

Сковородинський вибір мови зовсім не був вибором на користь тієї чи іншої національної ідентичності – просто тому, що в ті часи такого питання ще в принципі не стояло. Набагато важливіше, що його філософія й літературна спадщина належить до української культури за духом і тяглістю традиції.

Сковорода лежить у витоків російської філософії, тож він – перший російський філософ

Подібний аргумент – це класична логічна хиба. Справді, Сковорода значним чином вплинув на подальший розвиток російської культури, але хіба це робить із нього російського філософа? Анітрохи. А от якщо ми подивимося на впливи, яких зазнав сам Сковорода, то побачимо, що його творчість перебуває в руслі українського бароко – точніше, він замикає цю добу й передвіщає український романтизм. 

По-перше, це очевидно з бекграунду Григорія Савича: він навчався в Київській академії і, безперечно, вивчав праці українських мислителів XVII-XVIII століть. Це підтверджує й глибинний аналіз його філософії, наприклад, есеї Леоніда Ушкалова зі збірки "Українське барокове богомислення: сім етюдів про Григорія Сковороду". Тут докладно показано, як основні барокові ідеї, концепти та образи переосмислюються в його творах. 

Та й за своєю сутністю Сковорода завжди був волелюбним індивідуалістом: він навчав, що кожному слід шукати власне призначення, проживати власну долю, пізнавати самого себе. Погодьтеся, це дуже далеко від росіянського місіонерства й всеєдинства, їхньої улюбленої ідеології “малєньково человєка”, яка зароджувалася вже тоді.

Власне, за небажання відповідати догматам московитської церкви, яка у XVIII столітті вже контролювала освітні програми в українських закладах, Сковорода поплатився педагогічною кар’єрою. Його не раз звільняли та цькували за неортодоксальні погляди, які він прищеплював учням. Над усе він цінував свободу: хіба це досі не є однією з визначальних рис українців?

Навіщо росіянам наш Сковорода?

Залишається головне запитання: якщо Сковорода такий очевидно неросійський автор, навіщо росіяни аж так пнуться, щоб його присвоїти? Усе просто: бо в них просто немає аналогічних постатей тієї доби. У російській культурі не було доби бароко.

Ба більше: ще у XVII столітті, коли Московія почала колонізувати українські землі, у них просто не було настільки розвиненої культури, як у нас. У Києві з 1632 року діяла академія, яка давала освіту зразка західних університетів, тобто найкращу можливу на той час; викладачі й студенти академії без упину їздили в Європу й підтримували зв’язки з провідними вченими. Нічого подібного в Москві на той час не було. 

Тож у другій половині XVII, та і впродовж усього XVIII століття просвіту в Московію несли саме українські вчені. Не метрополія принесла сюди світло європейської культури – воно було тут завжди, і саме українські мислителі на кшталт Лазара Барановича, Феофана Прокоповича та багатьох інших працювали на ідеологічному фронті імперії. Тоді це було їм вигідно – показати, що ми не проста темна колонія, а рівноправна одиниця, яка має вагу в тій державі. Більше на цю тему можна почитати в книжці "За лаштунками імперії" Віри Агеєвої.

Проте до кінця XVIII століття імперія добряче закрутила гайки, придушуючи культурну автономію та провадячи повальну деукраїнізацію. Тож у ХІХ столітті росіяни вже щиро вважали, що Україна завжди була таким собі диким полем, і в питанні Сковороди чи то свідомо ігнорували весь контекст українського бароко, чи то не знали про нього, чи то не вважали за потрібне на нього зважати. А оскільки тоді українські землі були вже остаточно перетворені на звичайні окраїни російської імперії, то і Сковороду зі спокійною душею вони називали російським філософом. 

Зараз, однак, українська приналежність Сковороди очевидна. Причому, схоже, і росіяни її добре усвідомлюють – тож і розбомбили у травні цього року меморіальний музей Сковороди на Харківщині. Та, як влучно висловився Віталій Чепинога, Сковорода над ними лише посміявся б – століття української історії довели, що руйнування та матеріальні втрати нічого не важать, поки ми пам’ятаємо, хто ми такі. 

Тож, як закликав нас Григорій Савич Сковорода, "пізнаймо себе": тобто вивчаймо нашу історію та культуру і підтримуймо український контент.