Діалоги з совєтами, вовк в трусах і остання справа журналістки – 5 книг про кулі замість розмови

"Діалоги з совєтами" Станіслава Вінценза (Л.: Апріорі), перекладена чудовим Олесем Герасимом – напрочуд актуальна книжка для нашого сьогодення, адже нарешті там, де донедавна, як казав Василь Рубан, були  "самі лише щирі здоровкання за руку", прийшла черга кулі замість розмови.

Це сусідський Солженіцин, пригадується, радив у відповідь на кожний зайшлий на подвір’я "чорний воронок" виставляти кулемета з віконця на горищі, а в українців до останнього моменту було інакше. "Війну з німцями у нас прийняли всі, здається, навіть пацифісти. Але з совєтами? – вагається автор. - Що це? Напад, протекторат для захисту від німців, чи свавільне захоплення? " Сам він мріяв усе життя провести в горах серед любих його серцю гуцулів, яких вивчав і описував, проте совєтська окупація 1939 року перекреслила ці плани: автор потрапив до НКВД, чудом врятувався із в’язниці, через гори перебрався до Угорщини, де став біженцем. Але й тут його наздогнала сталінська навала, тож довелося втікати далі на Захід. Будучи письменником, він досліджував тоталітарну машину, яка нищила його рідну Гуцульщину, спілкуючись з людьми й нелюдами - совєтськими прикордонниками, чекістами, вояками. Бо свої вже все сказали, і дивно, що він не почув – ані Кармалюка, ані решти опришків. Старші люди взагалі завжди розумілися на таких речах, адже українці – вони не такі, навіть баби. "Я запитав одну із них: "Біда, бабуню, чи не так? " - згадує автор. - Вона відповіла мені прислів'ям: "Ей, паночку, одна біда - то рідна мати, допіру сім бід на обід - ото біда". Не кажучи вже про дідів. Трохи пізніше я пішов до свого вісімдесятирічного батька, щоб пояснити йому мотиви мого від'їзду, - продовжує спогадник. - Він вже знав новину. Мовчазний за своєю природою, батько виглядав геть приголомшеним. Він дивився на кінчики взуття. Це я пам'ятаю - якось так, наче старий буровий майстер на зруйновану свердловину. Я хотів його заспокоїти, але він гордовито мене осадив: "Мені то що! Гуни звідти, гуни звідси, а я маю то в носі". Я висловив стурбованість його здоров'ям, але мій батько нетерпляче перервав мене: "Хто від страху вмирає, тому бздини дзвонять". Воно й правда, якщо згадати, що "коли ми вмирали, нам сурми не грали". Не кажучи вже про дзвони".

У наступній книжці так само небагато розмов, проте чималенько дій. Точніше їхньої фіксації. "Приреченість: політика і катастрофи" Ніла Ферґюсона (К.: Наш Формат) взагалі нетипова розповідь про страшні речі. "Навіщо писати історію тепер, коли вона ще триває? – питається автор. - Падіння астероїдів, виверження вулканів, події пов'язані з екстремальними погодними умовами, голод, катастрофічні нещасні випадки, депресії, революції, війни та геноцид - тут зібране все життя (і багато смертей).

І нехай лиха мають глибокі економічні, культурні та політичні наслідки, багато з них суперечать логіці. А інакше як іще нам пояснити катастрофи (будь-які) з відповідної перспективи?" Тож справді, "чиста" катастрофа на зразок тієї ж війни, яка нині триває, оголює суспільства й держави, які вона вражає, – автор недаремно вважає, що це момент істини, відкриття, коли одні виявляються крихкими, інші стійкими, а ще деякі "антикрихкими", здатними не лише пережити катастрофу, а й зміцніти завдяки їй. Тож це точно про нас і для нас, чи не так? Навіть ту саму пандемію ковіду, як нагадує ще один світовий "оптиміст", а саме – Френсіс Фукуяма, - автор книжки розглядає в найширшій історичній перспективі та нагадує, що ми не вперше стикаємося з катастрофічними подіями. Спираючись на глибокі знання світової історії, він перераховує загрози на шляху людства й винахідливі способи, за допомогою яких суспільство впоралося з ними. Тож переможемо!

Справ у наступному романі його героїня має багатенько, аж 37, але всі вони – не розмови і не розважання, а конкретна праця. Тобто не слово, а діло. Причому зараз, а не колись – навіть ілюстрацію до обкладинки "Останньої справи журналістки Кроніної" Анастасії Піки (К.: Bookraine Publishing House) створила українська художниця Світлана Гриб, якій удалося врятуватися зі зруйнованого російськими окупантами Ірпеня, а сама книжка зверстана "патріотичним" шрифтом "Маріуполь".

"Мені випала доля звернутися до вас, моїх читачів, у розпалі жахливої та кривавої війни, - звертається авторка у вступі. - Тієї війни, яка почалася не з Євромайданом і не в маленьких київських редакціях у 2000-х, а набагато раніше - імовірно, ще в Середньовіччі, з першим розоренням Києва російськими князями 1169-го. 24 лютого 2022 року Росія вкотре напала на Україну та підтвердила, що не визнає її незалежності, державності, мови та культури". За сюжетом, головна героїня Альона Кроніна - молода українська журналістка - потрапляє на роботу до суворо цензурованої та повністю підконтрольної проросійському спонсору київської редакції. У неї для нас - безліч цікавих історій та журналістських пригод, серед яких – візит на Київську ГЕС, мандрівка до Чорнобиля та інші редакційні завдання для небайдужої героїні. Але під час Євромайдану вона розуміє, що більше не може бути відстороненим свідком подій і хоче боротися з кремлівською пропагандою та розповідати людям правду. Що ж до активних дій, то варто зазначити, що протягом роману наша героїня побудує блискучу кар’єру: IT-журналістка, працівниця парламенту, агентка розвідки MI6, ще й і спробує зірвати російське вторгнення до України 24 лютого 2022 року. Загалом роман складається з чотирьох частин, кожен розділ якої - справа з номером, що веде героїня (про шалену кількість ми вже говорили). Він не просто про сучасну українську історію 2012–2022 років, а насамперед про розвиток української журналістики та демократичного суспільства.

За часів, описаних у наступній книжці, з чужими й темними силами так само довго не розмовляли й особливо не панькалися. Звичайно, наші класики, зібрані в "Українській демонології" (К.: Стилет і стилос) – а це Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк та Володимир Антонович – досліджують казки та легенди, адже демонологія – це осмислення темного, химерного та потойбічного у народних віруваннях, але насправді срібна куля в серце й осиковий кіл в груди були найкращим засобом боротьби з нечистою сили. Утім, від переказів про русалок, лісовиків та вовкулаків – до історій про спалення відьом в українських селах наукові праці згаданих класиків передають дух свого часу, коли магічне мислення ще не вважалося всього лише забобонами, а віра в чаклунство була повсюдною та щирою. Утім, від початку – навіть з воріженьками, не кажучи вже про рідну чортівню, в українців були лагідні стосунки.

Так, за переказом Володимира Гнатюка, навіть Бог взяв декого у приятелі: "Чорт існував уже перед створенням світу, - дізнаємося ми, - коли панував загальний хаос, Бог уносився понад водами. Тоді побачив його Бог у піні й зацікавився ним і, довідавшись, що він чорт, узяв його зі собою". В іншому варіанті чорт сидів у скелі, де Бог відкрив його і взяв до себе як найстаршого ангела і почав творити світ вже разом з чортом. Загалом, як уже зазначалося, у цьому виданні представлено три класичні погляди на українську демонологію: історика Володимира Антоновича, який досліджував документи відьомських процесів; етнографа Володимира Гнатюка, який вивчав народні перекази про нечисту силу; письменника та фольклориста Івана Нечуя-Левицького, який прагнув вписати українську міфологію в ширший європейський контекст. Перший демонструє своє "Чаклунство: документи, процеси, дослідження", в якій зібрано та проаналізовано матеріали судових справ, пов'язаних із діяльністю демонічних істот (зазіхання засобами чародійства на життя, здоров'я і розум, застосування чаклунства з метою заволодіти любов'ю чи навпаки позбутися її, заподіяння шкоди у господарстві або  ремеслі тощо). "Нарис української міфології" другого присвячений уявленням українців про різноманітних представників потойбічного світу - чортів, домовиків, чугайстрів, водяників, болотяників, перелесників, рахманів, песиголовців, нічниць, покутників, градівників тощо. Ну, а третій розкриває прадавні міфологічні вірування українців, значну увагу приділяючи русалкам, мавкам, полісунам і польовикам, упирям і вовкулакам тощо, а також особливостям пантеїзму в українській міфології.

У наступній книжці так само чимало лісових мешканців. "Вовк в трусах" Люпано Ітоїз Коуе (Дніпро: Nasha idea) ніби як для малечі, але алюзії з аналогіями – цілком дорослі. Ну, й дієві, будемо сподіватися, адже спротив щодо загарбника варто виховувати змалечку. Утім, чи все так просто у лісі? У будь-якому разі, все цілком, як у світі людей.

По-перше, всі бояться Вовка. По-друге, всі оберігають одне одного і заодно цілий ліс. Чого тільки не вигадали інші звірі, щоб вберегтися від лютого агресора. Все у лісі працювало на стримування Вовка. Лисеня з газетами гукає: "Купуйте "Лісовий вісник"! Дві нові жертви вовка!" Тут же птахи з "антивовчою сигналізацію" (клітки з тими самими пташками) і "пастками на вовка" (капкани). Кабан пропонує антивовчу загорожу, Коза – книжки під вивіскою "Злодіяння вовка", Ведмідь веде гурток з антивовчого карате, а Білочка рекламує "рятівні" ласощі зі слоганом "Боїтеся вовка? Поїжте горішків". Також лісом ходить Антивовча бригада (двійко єнотів у "натівській" екіпіровці), дивлячись на яких, лісовий народ каже: "Яке щастя, що вони є! Нам це дорого обходиться, але воно того варте!» Як бачимо, за власне військо дбають навіть у казках! Та коли одного дня Вовк спустився зі своєї скелі, одягнутий у милі плетені труси, його спочатку не впізнали. Де злючі очиська? Нема, тільки добрий погляд. Де величезні зубиська? А ні, вони на місці. Невже весь цей час звірі звинувачували не того? Невже весь цей час вони кричали: "Вовк!", хоч насправді боятися треба було когось іншого? Кого ж тоді? Хай там як, але троє поросят все ж таки зникли… Варто, мабуть, як слід замислитися над цією історією, бо як би нам у дитячу казку дорослого двійника самі-знаєте-кого не підсунули.