Ерос з чорного ходу, друїди серед нас і як перекричати гармату – 5 книг, де вчать (не)відомому

"Проти червоних окупантів" Якова Гальчевського-Войнаровського

…Якщо ви в контексті цієї героїчної теми, то "Проти червоних окупантів" Якова Гальчевського-Войнаровського (Л.: Апріорі) – яскраве доповнення до всіх існуючих історій України, де ідеться про період Визвольних змагань 1917-1921 року. Тим більш цікаве, що наразі це спогади учасника цих змагань, який аж до 1925 року активно боровся з московськими окупантами на Поділлі. "Протягом двох років першої Української Революції, хто лише не топтав своїми кіньми українського чорнозему?! – починає він свою оповідь. - Були москалі білі і червоні, на Херсонщині висіли на беріг навіть французи, товклися по Україні і організувались польські легіони Галера й Довбур-Мусніцького, прийшли і німці та австрійці, щоб навести лад; пробували відбудовувати з України велику Росію генерали Денікін і Врангель, врешті післав свої війська також маршал Пілсудський, як "союзник" Головного Отамана з мрією здійснити відбудову Польщі в межах з часів Ягайлонів". Автор спогадів не раз дивився в обличчя смерті, особисто ведучи в атаки своїх козаків, виходив переможцем із безнадійних, здавалося б, ситуацій, засвідчуючи, що патріотизм та відвага здатні подолати будь-які перешкоди, що воїн, який вірить у свою справу, завжди переможе своїх ворогів. Ці спогади дають змогу краще зрозуміти причини та наслідки подій, які відбулися в трагічний період для українського народу і сприяють формуванню національного ідеалу – безстрашного воїна, який волю, славу і велич своєї Держави і свого Народу ставить понад власні інтереси і понад власне життя. Розуміючи при цьому справжню ціну "червоній" навалі. "Вогнем і мечем прорізували простори України червона язва під орудою Москви та повстанці, що високо держали національний жовто-блакитний стяг, - згадує автор. - Тих останніх було безліч; намножилося багато загонів і безліч отаманів. Була то бурхлива стихія. Надійшов 1920 рік. Ішли змагання між червоною Москвою і шляхетською Польщею. Чудом перемагали москалів поляки. Червоні армії розбиті, московський уряд просить миру. Поляки не йдуть на остаточне знищення Московщини, бо навіть не боронять інтересів свого українського партнера - навпаки, його коштом у Ризі відбувається торг без української делегації" Загалом ця книга є унікальним джерелом інформації для тих, хто цікавиться історією України та шукає правдиве висвітлення подій.

"Алхімія без упереджень" Андрія Зіменковського

Вихід друком цієї книжки – без перебільшення знакове явище для нашого сьогодення, де інакомислення нарешті перестає бути злочином або порушенням правил. Бо "Алхімія без упереджень" Андрія Зіменковського (Л.: Кварт) присвячене саме їм, носіям таємних знань, які за свого часу вважалися, м’яко кажучи, неформальними, нестандартними, загадковими особами. Недаремно у дослідження також ідеться про таємничі товариства, пов’язані з таємним знанням, а відтак, – у першу чергу, з алхімією – розенкрейцери, тамплієри, ессеї, суфії, масони, піфагорійці, катари, друїди… Загалом це дослідження, над яким автор працював близько шести років - на стику кількох наук: історії медицини та фармації, філософії та теології. По суті, переосмислення суспільної думки щодо алхімії як суміші містицизму та шарлатанства. "Перефразовуючи відомий вислів щодо філософії, хочеться запитати: "Вам не подобається алхімія? Проте, даруйте, а що Ви знаєте про алхімію?" - зауважує автор і тут-таки застерігає: - Якщо ми не зрозуміємо сутність розвитку алхімії, її місце в загальній структурі людського мислення, ми не зможемо навіть сподіватись зрозуміти її суть та значення". Читачу недаремно нагадують, що алхімією займались чи не найкращі уми історії - Ньютон, Альберт Великий, Фома Аквінський тощо. З уваги на це книжка унікальна ще й тому, що у ній вперше перелічені витримки з біографій вчених, які серйозно займались алхімією. Таким чином, це своєрідна спроба реабілітації алхімії через авторитетів науки і громадських діячів, які її розвивали. А не лише, додамо, шукали золото і Філософський Камінь – алхіміки, як побачимо з авторової оповіді, були реальними, часом дуже обдарованими та значимими у суспільстві людьми Автор переконує, що золото – це лише проміжний етап Великого Діяння – так званої трансмутації. Швидше за все, Філософський Камінь був каталізатором чогось значно важливішого – ключем до Вічності, до досконалості Людини, до всеохоплюючих та всепоглинаючих Знань про Всесвіт. Також у книжці вперше показано і науково обґрунтовано позитивний історичний зв’язок алхімії та релігії. Адже Церква, згадаймо, спочатку заборонила, але потім реабілітувала алхімію, ба більше - основні, справжні відкриття були під контролем, по-суті, Церкви. Автор недаремно наводить у книжці стародавнє алхімічне твердження: "В душі кожної людини є внутрішня лабораторія, в кожному живе алхімік, який робить свою Душу досконалою".

"Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху" Олександра Солонька

Автор цієї книжки - фахівець з комунікацій, аеророзвідник, який восени-взимку 2022 року брав участь в обороні Бахмута від російських окупантів - став номінантом Пулітцерівськоі премії 2023 року, отримавши нагороду за матеріал щодо подій у Бучі під час російського вторгнення. І це неабияке досягнення нашої журналістики і щира правда. Натомість "Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху" Олександра Солонька (К.: Markobook) – якраз про безконтрольне масоване поширення дезінформації. У книжці показано, що інформаційний та реальний світ тісно пов’язані між собою. І мова у ній про те, як, наче віруси, які стали важливим фактором розвитку людства, так і інформація стає вірусом, з яким людина не контактує, однак він безпосередньо впливає на неї. А також про те, що під час воєн супротивники використовують інформацію як зброю, натомість інформаційна війна так само поширює вогонь своєї пожежі в реальний світ. Автор нагадує, що та сама інфодемія свого часу визначила перебіг світової пандемії COVID-19 у плані реакції суспільства на цю глобальну соціальну подію. Також інфодемія спричинила глобальні наслідки російсько-української війни як для економічної ситуації, так і соціально-гуманітарної сфери. Різниця лиш у тому, що ще не всі зрозуміли, що війна в Європі – це глобальна подія, так само як і пандемія. Таким чином, дезінформація, як нагадує автор, стала зброєю масового ураження. Її використовують як під час пандемії, так тим більше під час війни. Інфодемія стала явищем, під знаком якого проходять всі важливі соціальні події, впливаючи на все людство і окремі групи людей. "Інфодемія" стала не тільки спробою осмислення глобальної пандемії, але й частково записками на полях російської війни проти України в кінетичній, інформаційній, віртуальній та смисловій площині. Тож книжка звертається до читача, який шукає відповіді на питання про те, як і куди рухається сучасне суспільство та який вплив чинять глобальні соціальні події на вектор цього руху.

"Імена, що залишилися" Олафа Клеменсона

…Пригадується, схожої біблійної" естетики свого часу дотримувався у власних табірних поезіях колишній політв’язень Степан Сапеляк. Коли сакральні символи з християнського катехізису римуються з нашим, наразі воєнним сьогоденням. Збірка українського поета Олафа Клеменсона "Імена, що залишилися" (К.: Дух і Літера) – саме з таких інтерпретацій реальності, коли, нагадаємо, у сакральні сюжети - "Різдво Пресвятої Богородиці", "Трійця-п’ятидесятниця", "Введення до храму" - непомітно і владно вплітається воєнна реальність, формуючи оповідний контекст (сказати б, наратив) будь-якого стилю. Розмовного, ділового, поетичного і навіть "біблійного". "Св. Анна дивиться у вікно - / сизуватий пахучий легкий димок / спалюють перше листя / палять танки / вони шурхітливі листочки тополь коли вітер повіє / чорний димок". При цьому "Ісаким досі ще не повернувся / чоловік / їздить повсюди розшукуючи тіла / загиблих бійців / повертає родичам руки і ноги і пальці нігті носи / губи / навіть волосся усе що вціліло після боїв / зуби / обережно збирає немов золотий пісок / навіть крики останній страх спогад молитву подих венозну кров і / думки адже / тіла не повинні лежати немов сироти з пророслими з ротів травами". Але головне у збірці, звісно, не адаптація наших реалій до християнського "оповідного" канону, а звернення до наших сучасників, які мають почути і зрозуміти – якщо не думку автора, то хоча б власну роль у сьогоднішній трагедії. "Найсмертельнішим є безумство / переляканих інтелектуалів митців письменників / говірких горобців / померлих іще до прильоту ракет / коли говорить автомат / не намагайся кричати голосніше за нього / не намагайся перекричати гармати / це моветон / якщо хочеш стати гарматою / – стань / автоматом / - стань / стань степовою ракетою під лисичанськом / будь / але не намагайся імітувати їхню потойбічну жорстоку щирість / не імітуй мову якою не володіють навіть ті хто тримає цю зброю в руках".

"Ерос і Психея.Кохання і культура в Європі" Володимира Єрмоленка

Ця книжка сприймається як захопливий роман, попри те, що побудована вона, як цикл лекцій - із переліком рекомендованої літератури до кожного розділу. Проте вже від перших сторінок розумієш, що це чистісінька омана, адже "Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі" Володимира Єрмоленка (Л.: Видавництво Старого Лева) читається не як академічний текст, а радше як екзотичний екскурс на Острів Кохання. Іноді навіть з неочікуваними алюзіями концептуального кшталту. "У трубадурському фантазмі про "прекрасну доміну" ми можемо побачити спробу гуманізувати тодішню феодальну ієрархію: - зауважує автор, - якщо стосунки між людьми мали неодмінно бути ієрархічними (сюзерено-васальними), то принаймні краще коритися "прекрасній дамі", ніж злісному феодалові, з яким тебе звела доля - або ж на чиїй території ти мав нещастя народитися". Також у книжці ми зустрінемося з французькими, німецькими, італійськими, британськими, австрійськими, єврейськими та українськими текстами. Адже у цій темі все так тісно переплетено! "Цікаво, як крізь трубадурську практику і теорію кохання проникають, немов крізь чорний хід, давні рамки античної еротики", - підтверджує автор. Утім, навіть з огляду на тем, що українські теми у книжці так само тісно зав’язані з європейськими, автор не лише намагається поглянути на українських авторок та авторів (Марко Вовчок, Леся Україн­ка, Володимир Винниченко, Юрій Косач) крізь загальноєвропейські теми, але й торкається європейських сюжетів (образ Мазепи в європейській літературі; творчість Захер-Мазоха), які безпосередньо зачіпають український ґрунт.