Глобальний Південь: по той бік екзотики

Війна і відсутність підтримки з боку країн третього світу підштовхнули Україну до того, що давно мало б бути на порядку денному її політики культурної дипломатії: розбудовуючи діалог зі світом, виходити за межі політичних зацікавлень. Це означало стукати до дверей, які досі були перед нами зачинені. Але  сміливі і відверті співрозмовники за цими дверима варті усіх зусиль до них дістатися.

З багатьох причин довгий час за фасадом таких культур для нас ховалося багато несподіваного, незрозумілого і незручного, всього, що криється за словом "екзотика". Ні на рівні громадських інститутів, ні на державному не докладалося належних зусиль, аби відслонити завісу загадковості і побачити приховані за нею історії людей і їхніх місць. Тому діалог із країнами Глобального Півдня, для більшості з яких Україна є такою ж далекою і незрозумілою, розпочинається у найскладніші часи нашої історії. Якщо цей діалог буде системним, а не ситуативним, кожна з його сторін отримає переваги не лише у вигляді вдалих зовнішньополітичних кроків: відкриття "іншого" завжди є досвідом глибшого пізнання себе самого.

***

Десь на початку війни я зустрілася зі своєю  давньою знайомою, молодою південноафриканською поеткою, успішною у промоції однієї з місцевих мов. Зокрема, для її поширення вона стала першою жінкою, яка коментує крікет саме цією мовою (звісно, не лише заради цього, а ще й тому, що дуже любить цей вид спорту). Ми одразу заговорили про війну, і між висловлених співчуттів вона зауважила: "Тепер українці розуміють, як важко було у свій час темношкірим південноафриканцям". Дівчина поділилася власною історією, як їй, темношкірій жінці, і досі проблематично потрапити до певних сфер, які вважаються в ПАР привілеєм чоловіків європейського походження, наприклад, деяких спортивних клубів. 

Моєю першою реакцією був шок. Щойно відкрилися злочини, скоєні росіянами у Бучі, Ірпіні, Гостомелі. Порівнювати політику сегрегації, якою б принизловою і гноблячою вона не була, з масовим винищенням цивільного населення в Україні здавалося кричущо несправедливим. Аж настільки, що першої миті я й не подумала, що мені навряд чи зрозуміти всю глибину людських трагедій тих, хто зазнав політики апартеїду. Як і їй не відчути тієї емоційної безодні, у яку провалюють знімки зі скаліченими тілами мешканців рідних міст. Не збагнути, як болить кожна світлина загиблого воїна і як хочеться обійняти випадкову дитину з рожевою валізкою, що перетинає кордон України. Не зрозуміти, якою вдячністю наповнюєшся, думаючи про європейців, що приймають українців у себе вдома, як рідних. Бо це ті самі європейці, з якими досі зводить рахунки Глобальний Південь.

До речі, для риторики африканців щодо українців – утікачів від війни характерні порівняння нас із біженцями з інших країн, яких у Європі "зустрічають менш приязно", особливо наголошується на "байдужості" західних країн до страждань Палестини. То чому ж від Африки очікується співчуття до українців?

І справа не лише в тому, що у Південної Африки є свої, дуже сильні, історично обумовлені, симпатії до палестинського народу. Проблема у складності нашого діалогу з країною, де офіційним колам вигідніше повторювати наративи російської пропаганди.

Питання, перед яким ми зараз опинилися і на якому добряче загальмували: як розмовляти з країнами Глобального Півдня, експертиза щодо яких у нас не розроблялася, а поверхові уявлення довгий час спиралися виключно на екзотичні журнальні ілюстрації або невтішні звіти правозахисних організацій?

Наразі певним успіхом можна вважати те, що в Україні на політичному рівні нарешті є розуміння потреби цієї розмови. Свідченням цього є зростаюча увага української дипломатії до регіону Південно-Східної Азії, намір відкрити в Африці нові посольства та анонсований поворот до активнішої співпраці з країнами Латинської Америки.  А що відбувається на суспільному, культурному рівнях?

Термін "Глобальний Південь", який вперше згадується 1969 року американським вченим і письменником Карлом Оглсбі, зараз активно фігурує і в українських, і у західних наративах. У тому значенні, в якому вживав його Оглсбі, він стосувався країн, які у той чи інший спосіб зазнали домінування і панування з боку індустріально розвинених метрополій. З часом поділ на Південь і Північ став фактично обумовлюватися показниками економічного розвитку, однак в його основі залишаються наслідки колоніалізму. Україна також довгий час не була незалежною державою. Тому встановлення прямих повнокровних зв’язків між нашими суспільствами та урядами відбувається лише зараз, в період обопільного національного дорослішання і запізнілого самовизначення.

Непростий шлях до розмови із Глобальним Півднем обумовлюється й тим, що досі ми практично ніколи не спілкувалися без посередників. Наше сприйняття неєвропейських культур відбувалося або через оптику країн-колонізаторів, або в рамках пропаганди Радянського Союзу. І одна, й інша лінзи виявилися кривими, адже належали імперіям. Відтак ми, українці, не мали іншого  сприйняття колонізованих народів, аніж запропонованого ідеологіями, деформованого стереотипами, нам бракувало особистої розмови і ґрунтовних досліджень, наші знання були уривчастими та стосувалися насамперед незвичайної природи, загадкових етносів та їх традиційної культури. Такими, як нам і їм дозволяла імперська оптика.

Ще біднішими довгий час залишалися уявлення більшості країн світу про Україну. У 2017-му році мене вразила карта світу в одній з аудиторій університету Квазулу Наталь в місті Дурбан у Південній Африці. Нею розповзалася велика рожева пляма Радянського Союзу, а місцезнаходження України студенти визначали дуже приблизно: "десь у Європі" або "десь поряд із Росією".

На жаль, лише велика війна привернула увагу світу до України. До лютого 2022 року згадки про нашу країну в медіа ПАР були великою рідкістю. Не лише тому, що для багатьох країн Глобального Півдня Україна далека фізично, а насамперед через їхню зосередженість на взаємній підтримці та солідарності.

За спостереженнями пріоритетним напрямом комунікацій по лінії  Південь - Південь є проблема деколонізації та необхідність вирішувати багато в чому спільні соціально-економічні проблеми. Цей фокус є цілком виправданим. Незважаючи на іноді досить високу соціальну напругу через ксенофобні настрої, між народами Африки існує взаємна емпатія через спільний досвід рабства, колоніального управління, поширені тут і сьогодні голод та епідемії. Тому Глобальний Південь віддає перевагу комунікаціям усередині над зовнішніми. Ставлення до країн поза межами цієї спільноти іноді є дещо упередженим, з певним очікуванням компенсації за завдані у минулому кривди.

Серед перешкод для налагодження нашого прямого діалогу з Півднем необхідно згадати наслідки кремлівської пропаганди, яка стає дедалі потужнішою на тлі протистояння Росії з Заходом. Серед найбільш поширених наративів – про Російську Федерацію як "спадкоємицю" СРСР у боротьбі з імперіалізмом та "наддержаву", що активно розвивається на противагу "наддержаві" попереднього періоду - США. Інший шкідливий для нас наратив, що активно просувається у країнах Африки, представляє Україну як об’єкт боротьби Росії, яка "рятувала і продовжує рятувати світ", та Заходу як "джерела світової несправедливості".

Проблема поглиблюється активністю Росії в міжнародних економічних та військово-політичних блоках, таких як БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР), в рамках яких пропаганда Москви знаходить особливо вдячний ґрунт. Розширення БРІКС через приєднання таких країн,  як Аргентина, Венесуела, Куба, Іран, Туреччина, Сенегал і Єгипет, перетворить цю організацію на представника інтересів Глобального Півдня на світовій арені, що створює для Москви додаткові можливості. Ці можливості, головним чином, лежать у площині подальшої конфронтації між Півднем і Північчю (зокрема, між БРІКС і G7). І певні передумови для такої конфронтації, звісно, негативно впливатимуть на можливості України просувати свої інтереси.

Процитую дослідника африканської ідентичності Пія Адесамні, який в одному зі своїх есеїв зазначив: "Є фундаментальна різниця між Африкою, яку бачать по CNN, і реальною Африкою", посилаючись на стереотипи "Африка і СНІД", "Африка і голод", "Африка і громадянська війна", "Африка і корупція", "Африка і антитеза демократії", зрештою, Африка стає всім, "чим ми не хотіли б бути". На жаль, потік новин з Африки у світових медіа надто схожий на потік новин з України, особливо у довоєнний період.

Війна змінила сприйняття України у світі. Але в країнах Глобального Півдня ці зміни є значно повільнішими і менш масштабними, ніж, приміром, у Європі чи Північній Америці. Україна гостро потребує зростаючої солідарності і підтримки з боку якомога більшої кількості держав. Тут мова не лише про сучасну зброю, а й про політичні рішення, на які впливають, зокрема, голосування у міжнародних організаціях.

Та все ж, з огляду на роль культурної дипломатії, яка є набагато ширшою, ніж інструменти зовнішньої політики, хотілося б звернути увагу вітчизняної аудиторії на привабливість і важливість зв’язків із Півднем не лише у контексті війни та необхідності залучення потужнішої дипломатичної підтримки України. Наші відносини мають значно глибші причини та значно ширші перспективи, що стосуються, вочевидь, і торгово-економічних відносин, і, особливо, взаємодії наших культур. На останньому хотілося б наголосити окремо.

Розмова з Глобальним Півднем може стати джерелом нових сенсів та пошуку відповідей на питання про власну ідентичність та унікальність. Останнє десятиліття ми активно працювали над іміджем нашої держави як європейської, але не зайвим буде розгледіти, скільки спільного ми маємо із країнами Півдня. Ми, як і вони, не мали колоній, не насаджували власної культури, не поширювали ідеології про меншовартість іншого.

Сила Півдня у його прагненні раз і назавжди звільнитися від колоніального минулого, і, заради цього, – у стрімкому пошуку себе. Саме тому місцеве мистецтво яскраво представлене контркультурою, яка ставить незручні питання і загострює відчуття. Тут не втомлюються працювати над зціленням травм, завданих репресивною політикою імперій. Хіба не завдяки цьому культури країн, де стрімко формується національна ідентичність в умовах безробіття, бідності і подекуди високого рівня злочинності, мають ті унікальні вібрації, які будять до руху і власну спільноту, і широкі закордонні аудиторії?

Однак, джерело цього руху і пошуку, – невирішеність внутрішніх, соціальних та політичних, проблем, – безумовно, ускладнює розбудову комунікацій на рівні держави та її інституцій.

Хоча деякі здобутки на цьому шляху ми вже маємо. У нас поки небагато митців, задіяних у спільних з Півднем проектах, але вже є українські видавництва, що фокусуються на літературі певної географії, письменники, що брали участь у фестивалях у країнах Півдня, є досвід запрошення артистів звідти до України. Усі вони могли б адвокатувати потенційний діалог і на користь мистецтва, і – що актуально наразі – задля інтересів держави.

Схоже, ні меморандуми, ні обміни делегаціями не допоможуть, поки ми не матимемо дієвої експертизи щодо цього діалогу. Наразі очевидно, наскільки рано говорити про імідж України у певних регіонах, оскільки він цілковито залежатиме від ще не дослідженого контексту.  

Безумовно, у нас є спільні теми, обговорення яких обіцяє зародження великої взаємної емпатії. Наприклад, боротьба проти колоніальної політики в країнах Півдня і наш дисидентський рух. Багато зусиль варто витратити на те, щоб пояснити, що було на звороті допомоги СРСР африканським чи латиноамериканським визвольним рухам. Симпатики України в ПАР вже сьогодні роблять особливий наголос  на ролі міжнародної солідарності у справі повалення апартеїду, режиму, який, до речі, мав багато спільного з тоталітарною радянською системою. Тобто в контексті демократичних цінностей наша боротьба за незалежність та державний суверенітет має багато спільного з боротьбою партії Африканський національний конгрес за рівні права в ПАР. Однак проблема полягає в тому, що саме ця партія впливає на позірно нейтральну, а насправді проросійську позицію уряду цієї країни щодо війни Росії проти України.

Серед тем сучасного мистецтва, однаково актуальних у країнах Глобального Півдня та Україні, – модерністські ідентичності та жіноча креативність. Саме модерний зріз дозволяє побачити культуру у її становленні і розвитку, як вона відображає конфлікт традиційного з сучасним, як проектує майбутнє і скасовує стереотипи включно з екзотичністю. Ми намагаємося розвінчувати стереотипи стосовно себе, показувати націю у розвитку і розмаїтті, але чи готові ми пізнавати Південь далі уже відомих фактів і імен, розбираючись у його складностях, суперечностях і колізіях? Історія кожної з країн цього регіону у той чи інший спосіб пов’язана з колонізацією, антиколоніальними рухами, формуванням ідентичності у модерний час. Тому безумовно плідними стануть розмови на теми культурної деколонізації або гендерних рухів.

Не можна стверджувати, що така розмова сьогодні взагалі відсутня, але для її повноти нам багато чого бракує. Африканцям ще важко зрозуміти всю глибину наших соціальних трагедій, від Голодомору до політичних репресій, хоча саме ці теми можуть знайти розуміння і співчуття народів, які самі зазнали гноблення.

Виглядає так, що за таких мінімально сприятливих для нас умов саме культурні зв’язки та обміни можуть стати першими кроками зближення, а м’яка сила – виступити особливо дієвою через залучення розмаїтості культурних практик, що поглиблюють взаємне визнання та розуміння.

Водночас, українська стратегія діалогу з країнами Глобального Півдня обіцяє бути успішною за умови врахування багатого досвіду європейських інституцій у цій сфері. На відміну від "русского міра", який завойовує Глобальний Південь шляхом пропаганди і насаджування власних інтересів у всіх сферах від зброї до сільського господарства, підігріваючи ненависть до західних інститутів у зв’язку з колоніальним минулим Африки та висмоктуючи природні і людські ресурси, європейці інвестують в освіту та культуру, впроваджують проекти з подолання травм, завданих колоніальною політикою. Вражає і розмір цих інвестицій: минулого, 2022 року, посольством Франції у Південно-Африканській Республіці було проведено 230 культурних подій!

Безумовно, це можна розглядати як діяльність культурної дипломатії європейських країн в умовах континенту, що колись зазнав колоніальної політики. Однак перед нами відкриється інший бік інтересу до культур Півдня, щойно ми спробуємо відмовитися від інструменталістського, прагматичного бачення культури та культурної дипломатії.

Країни так званої Півночі, подібні між собою високим рівнем благ і сталістю, бачать сенс діалогу з Півднем, надихаючись його мистецтвом і літературою під час пошуку відповідей на питання, які заводять західну цивілізацію в глухий кут. Європейці давно визначилися зі своїми суспільними цінностями, які проповідуються ще зі шкільної лави, не завжди дозволяючи сказати вголос маргінальну і суперечливу думку. Хочеться перефразувати нобелівського лауреата Абдулразака Гурну, який під час приїзду до Південної Африки у листопаді минулого року, у своїй публічній лекції назвав цю землю місцем, де "люди говорять і щось відбувається". До певної міри це стосується й інших країн Півдня, які, на відміну від Європи, не ховають своєї думки за глянцем толерантності. Діалог з ними обіцяє нові досвіди, що й приваблює до країн Африки, Азії, Латинської Америки митців з усього світу.

Для українців також нарешті настає час слухати і розуміти Глобальний Південь. Можливо, нам вдасться зробити це у свій особливий спосіб, набувши нових знань для відкриття себе і "іншого".

Про автора

Оксана Розумна (Куценко) - письменниця, членкиня ПЕН України