Хочете знати, що буде з Європою? Дивіться на Україну – Тімоті Снайдер

Про це у своїй лекції під назвою “Україна – нормальна країна” говорив один з найвідоміших сучасних західних дослідників історії Україні Тімоті Снайдер. Онлайн подію спільно організували Програма дослідження сучасної України (TCUP) ім. Джеймса Темертея при Українському науковому інституті Гарвардського університету та віденський ​​Інститут гуманітарних досліджень.

Україна є нормальною Європейською країною, з оперними театрами і дитячими садочками, які зараз страждають від обстрілів – такі самозрозумілі речі потрібно пояснювати на Заході, говорить Тімоті Снайдер. І говорити потрібно не про історію, чи про – ще гірше, історичні міфи, – а про нормальне життя нормальної країни.

‘Коли я кажу, що Україна – нормальна країна, я не маю на увазі, що Україна зараз перебуває в нормальній ситуації, і коли я розповідаю в цей момент про 1000 років історії України, я усвідомлюю, що говорю саме тоді, коли навколо України стягнуто значні військові сили Росії, набагато більшого сусіда, що має ядерну зброю, і який окупував частково, чи повністю, три українські регіони та готовий напасти знову”, – пояснює американський історик.

“Якщо про українську історію пише диктатор із сусідньої країни, то ми маємо справу з імперіалізмом”

Як наголошує Тімоті Снайдер, Кремль оповіяв історію України багатьма міфами, які він використовує для того, щоб підважити її існування. Такі міфи, зокрема, історик демонструє на прикладі минулорічної статті президента Росії Володимира Путіна “Про історичну єдність росіян та українців”. 

“Можна писати “про” щось, коли воно існує, але ніякої «історичної єдності» не буває. І якщо хтось в це вірить, то це не історія. Це може бути предметом віри, але історією це не є. Тому якщо ви чуєте щось про «історичну єдність”, знайте, що ви – в полоні міфів, пропаганди, намагання конструювати історичну пам’ять, замість того, щоб розповідати історію”, – пояснює дослідник.  

Але найкращим способом боротися з міфами є чітке розуміння історичних фактів і того, хто це пише. “Якщо про українську історію пише диктатор із сусідньої країни, то ми маємо справу з імперіалізмом”, – каже Снайдер.

Нинішня російська ідеологія – це етнонаціоналізм, де кожен, хто знає російську мову є російськомовним, відтак росіянином, а отже – підпадати під російське правління. 

“Ця форма пропаганди надихає на магічне мислення про мову та ідентичність, а також про мову і репресії. Тобто вас намагаються переконати, що мова та ідентичність – це те саме, що якщо Ви говорите російською, то ви росіянин. Це не так. Я говорю англійською, але я не англієць. Так само, нав’язується думка, що якщо ви говорите цією мовою поза країною її походження, то вас утискають. Але це не так. Скажімо, людина, яка говорить російською в Україні, є набагато вільнішою, ніж людина, яка говорить російською в Росії”, – пояснює Снайдер.

Історія України – типова європейська історія

Та останнім часом знання про Україну та розуміння процесів, що відбуваються на сході європейського континенту значно поглибилися на Заході, вважає історик Єльського університету Тімоті Снайдер. Україну вже не плутають з Росією, але досі сприймають як унікальний випадок, країну не схожу на всі інші в Європі, а тому ще донедавна коментатори дозволяли собі обговорювати не лише право України на вирішення своєї долі, але і на існування як таке. 

При цьому, каже Снайдер, Україна – нормальна європейська країна, бо кожен етап історії Європи можна знайти і в історії України, ба більше, часто нові тенденції в історії Європи починалися саме з території України.

Якщо говорити про самі початки, то вікінги, яких вважають засновниками Київської держави, так само в 9-10 столітті докладаються до заснування інших європейських держав, включно з Британією. Можливо, їхня роль в Києві була трохи більшою, але цілком типовою. Також в районі 1000 року відбулася християнізація – нащадки вікінгів у Києві приймали християнство майже в той самий час, що і нащадки вікінгів у Скандинавії. Різниця, можливо, була лише у в тому, що в Києві був вибір – можна було вибрати східне, чи західне християнство. На сході Європи можна було обрати ще і юдаїзм та іслам, тобто, можливо, більший вибір, але тренд залишався той самий.

Київська держава, чиї володарі одружуються з іншими монархами Європи, так само, як і вони, мають проблеми зі спадкоємністю престолу. Зустріч з монголами не є типовою частиною всього європейського континенту, але для Євразії – це історія, яка повторювалася в багатьох її частинах. 

Навіть те, що землі Русі були інкорпоровані у Велике князівство литовське, також досить типова історія для цієї частини Європи, говорить Снайдер і нагадує, що Литва, яка зараз є маленькою країною, в ті часи була найбільшою державою Європи. Що було менш типовим, так це те, що коли політичне поглинання ішло в один бік, то культурне – рухалося в протилежний і мова, закони та цивілізаційні норми просувалися з Києва до Вільнюса.

Після Люблінської унії 1569 року, коли українські землі відійшли до Польщі, Україна стає частиною глобальних процесів – її товари вивозяться до світу, а з нових земель в Америці привозять срібло і багато інших товарів, доти невідомих в Європі в цілому і на цих землях зокрема. Але і самі українські землі потрапляють під процес колонізації – з Польщі приходять колонізатори – поляки, а з ними євреї, а українська верхівка, намагаючись їх імітувати, також створює собі величезні плантації та визискує з них. Тобто європейські колоніальні практики були застосовані щодо України.

У цей час, в добу Ренесансу, боротьбу між церковною мовою і світською виграє світська – мова звичайних місцевих жителів, на якій починають писати літературу, починаючи з Данте. На українських землях ця тенденція так само проявилася, лише тут змагалися між собою не дві мови, як переважно в Європі – місцева і латина, а кілька мов – місцева, груцька, латина, церковно-слов’янська, а на українських землях певний час письмовою мовою була польська.

Релігійні війни так само не оминули України, хоча і трапилися пізніше. В Україні такою війною великою мірою Снайдер вважає повстання Богдана Хмельницького 1648 року. Але на відміну від інших європейських країн, де переважно, боролися між собою католицизм та якась із гілок протестантизму, в Україні були представлені всі тогочасні релігійні течії – поруч з православ’ям, тут були католицизм, своя версія поєднання одного і другого – унійна церква, протестантизм всіх видів, який користувався популярністю серед української шляхти, а до того ж ще і юдаїзм і іслам. Тобто всі європейські тренди і більше були представлені в Україні.

Москва “дісталася Тихого океану раніше, ніж добралася до Києва”

Наступний етап, зустріч з Росією, так само, на думку Тімоті Снайдера, типовий для Європи. Лише тепер Україна випередила решту континенту. Московія на той час була переважно азійською країною, яка розвивалася на південь та схід від Москви, і “дісталася Тихого океану раніше, ніж добралася до Києва”. Після України з Росією, чи Московською державою на той час, зустрілися і Литва і Польща, а пізніше і вся решта Європи через Наполеонівські війни. 

Падінню Польщі передувало приєднання українських земель до Російської імперії. Чому Польща виявилася неспроможною опиратися Росії? Значною мірою через надмірну владу магнатів, тогочасних олігархів, які розхитували державу зсередини, а найбільше – на українських землях.

Національний рух ХІХ століття, що базувався на етнографії і розпочався в Німеччині, також пройшов і Україною – цікаво, що він почався на сході, у Харкові, і охопив українські землі до Львова, який став його центром через російські імперські заборони української мови.

“Це було дуже типово, що в рамках національного руху, який наголошував не державу, а народ, що з’являвся історик, який описав історію свого народу саме так. У випадку України це був Михайло Грушевський”, – пояснює Тімоті Снайдер, посилаючись на свою книжку “Перетворення націй”. Але коли народ – це переважно селяни, з’являються важливі фігури серед міської еліти, які «повертаються» до національного коріння, насправді обираючи свою ідентичність. Такими є, на думку Снайдера, зокрема, родина Шептицьких, родина Рудницьких, Ліпинський та багато інших. Тут народжується розуміння нації як свідомого вибору. І це, як каже Снайдер, так само – нормальне європейське явище, яке польський соціолог Казимеж Келлес-Крауз ХІХ століття вважає необхідною умовою для створення сучасної нації і наводить саме приклад української нації.

У Сталіна не було сумнівів, що українці існують

У ХХ столітті Україна, як і всі інші, намагалася відбутися як незалежна держава, при чому це намагалися зробити як у Києві так і у Львові. А те, що це не вдалося, то це сталося через могутні сили, які їм завадили. Але така ж долі невдовзі – через два десятиліття спіткала і інші країни на Сході Європи. 

Але спроба українців створити свою державу призвела до того, що СРСР був створений як союз окремих республік. І для Леніна і Сталіна не було питання про те, чи існують українці, питання було про те, як їх приборкати. 

Як наголошує Тімоті Снайдер, у 1920-х роках не лише радянські лідери знали про існування українців, але і в Європі і в Америці люди знали, що є український народ. ‘Дивовижно, що зараз, через 100 років хтось це піддає сумніву. Всі розуміли, що йдеться про окремий народ, який прагне своєї держави. Документи Ліги націй та інші документи того часу явно про це свідчать”, – говорить Снайдер.

Звичайно, досвід України в ХХ столітті жодним чином не був «нормальним», говорить Тімоті Снайдер, але що було типовим, так це те, що обидва диктатори, Гітлер і Сталін, в центр своїх проєктів поставили саме Україну, її ресурси, її людей. Як Тімоті Снайдер пише про це у своїй книжці “Криваві землі”, Сталіну і Гітлеру були потрібні родючі українські землі, а люди – українці та євреї стали жертвами їхніх людиноненависницьких теорій під час Голодомору та Голокосту.

Українці мають право на свою концепцію Другої світової війни

Останній міф, на якому Тімоті Снайдер зупинився у своїй лекції, це – міф про унікальну роль росіян у Другій світовій війні, в якій вони або виняткові жертви, або виняткові переможці, які мають право на цій підставі визначати долю інших народів, зокрема і українців. При цьому цивільних українців загинуло в цій війні більше, ніж росіян. І якщо це те, що дає право говорити про те, що означає війна, то страждання українців точно дають їм це право.

Для людей на Заході, які дивляться на події Другої світової з точки зору своєї національної історії, Тімоті Снайдер нагадує, що більше українців загинуло в цій війні, воюючи проти нацистів, ніж американців, британців та французів разом узятих. 

“Україні мають право і нам ставити запитання, вони так само мають право на свою концепцію цієї війни. І нічого дивного немає у тому, що українська концепція Другої світової буде відрізнятися не лише від російської, але і від американської, французької, чи британської”, – вважає Снайдер і закликає послухати українців.

На закінчення, він зауважив, що нинішні проблеми, з якими зіткнулася Україна, є також типовими для західного демократичного світу. На його думку, йдеться про зіткнення демократії та нерівності, і це є центральною проблемою як України, так і Америки. Україна продемонструвала, що глобальною проблемою є роль соціальних медіа, які дозволяють пропаганду війни та втручання у вибори. 

“Тож в історії України ми знаходимо більш інтенсивні версії «нормальності», які дозволяють по-новому подивитися на історію наших країн і на сучасну політику та запитати себе, ким ми є і що для є цінністю”, – говорить Тімоті Снайдер.