Хто перед трагедією Бабиного Яру коїв теракти у Києві, або До чого тут радянські спецслужби
Війна це завжди страшно. Особливо коли ніби як свої вчиняють не краще за чужих
Й не лише по відношенню до військових та інфраструктурних об’єктів, а щодо святинь, які є частиною вітчизняної і загальносвітової спадщини, щодо перлин архітектури і, передусім, щодо цивільного населення.
З чого почалося
Ранком 19 вересня 1941 року 95-та піхотна дивізія Вермахту під командуванням Ганса-Генріха Зікста фон Арміна першою прорвалася до міста й Київ було узято.
Вхід до Києва. Німецька зйомка 19-го вересня. Вогню і диму в центрі не помітно
Сталін та його командування не вельми переймалося долею з 20 років тому окупованої Великої України, уярмлене населення якої так старанно винищувалося Москвою під час війни з Центральною Радою, Гетьманатом і Директорією, придушення опору колективізації і селянських повстань, Голодомору та примусового виселення. Те ж стосувалося Білорусі, Молдови чи країн Балтії. Стратегічно важливим для ставки верховного головнокомандувача було не пропустити війська гітлерівської коаліції через Волгу, тобто до промисловості й покладів корисних копалин Уралу і Сибіру. Не Дніпро, Волга була для них останнім рубежем.
Київ перед бойовими діями. Літо 1941 року. Хрещатик показано з 2-ї хв.
І статус столиці мали не Київ, а Москва та Санкт-Петербург. Їх тримали за будь-яку ціну.
"Мати міст руських" одні окупанти віддали на поталу іншим. Замість червонопрапорних з серпом та молотом прийшли червонопрапорні зі свастикою, що, наголошуємо, аж ніяк не дає права применшувати чи то взагалі замовчувати героїзм і жертовну самовідданість тих, хто тоді поліг у лісах навколо Києва чи на смерть бився у загонах абияк озброєного ополчення. Зважаючи ж на мобілізацію та евакуацію цінних для Кремля підприємств, в місті, зауважимо, боєздатного віку чоловіків лишалося не так вже й багато. Кинутий на призволяще Київ впав. Перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов і заступник голови Держкому оборони СРСР Климент Ворошилов втікли. Відповідальний за оборону Києва ще радянський генерал Андрій Власов в ті дні кінця літа - початку осені 41-го відчув своє перше велике розчарування.
18 вересня під час відступу Совіти підірвали усі мости через Дніпро, вивели з ладу водогони, електростанції, пекарні. Мовляв, аби "гості" не розкошували.
Й ось тут починається найцікавіше. Виявляється, Совіти негласно замінували те, що апріорі мінувати не можна. Мова про знакові для міста споруди, житлові будинки в самісінькому центрі, величні храми. І підпілля змайстрували з "подвійним дном" - фасадне, про людське око, хоч і начебто засекречене, і основне, напряму підпорядковане Москві, із завданнями не для місцевої публіки. Надто своєрідними, спрямованими у т.ч. проти мирних громадян з паспортами СРСР.
Масштаби руйнувань. На початку війни і до війни
24 вересня радянські диверсанти привели в дію боєзаряди та підпалили пальне у підвалах та горищах Хрещатика, попередньо розміщені там ще бійцями інженерних частин Власова. Один за одним почали злітати в повітря різні установи, крамниці, багатоповерхівки з фешенебельними апартаментами, готелі. Хрещатик вже тоді був Хрещатиком. Разом з німцями гинули й не німці.
Здають заборонене. 23 вересня 1941 року (photohistory.kiev.ua)
Почалося все з вибуху в пункті прийому заборонених предметів, облаштованого нацистами в крамниці "Дитячий світ" на розі Хрещатика та Прорізної. Творіння Городецького, в народі звалося "Будинком лицаря".
Йдеться про будівлю ліворуч (gloss.ua)
Туди з 21 вересня наказано було зносити радіоприймачі, мисливську зброю, протигази, військове спорядження. Люди мусили, бо за непокору неодмінно йшло покарання. Вишикувалися черги. Підпільники ж подбали щоби серед звичайного конфіскату був і незвичайний. З сюрпризом.
А далі все як за командою. І за ланцюговою реакцією.
Німецька кінохроніка осені 41-го із знятими наслідками підривів
Готелі "Гранд", "Континенталь", "Національ", "Савой", кінотеатр "Люкс", Радіотеатр, Будинок оборони, старий Головпоштамт, старий універмаг і т.д. і т.д. Бібліотеки, книгосховища, крамниці, ресторани.
24 вересня 1941 року. Хрещатик. Перед терактами
24 вересня 1941 року. Хрещатик. Все вибухає та палає
24 вересня 1941 року. Хрещатик. Вулицю перекрито. Вид від Міської думи (з сучасного Майдану)
Вид з Бесарабської площі
А разом з ними і Будинок Зайцева, Будинок Пастеля, будівля колишнього "Об’єднаного промислового банку", біржа. Повністю згоріли Київська консерваторія, Будинок архітектора та вчених.
Загасити Хрещатик та прилеглі квартали було не можливо. У місті бракувало пожежних рукавів, насосів, коли ж потрібне обладнання доставили авіацією з польського Любліна й почали качати Дніпрову воду, невідомі різали й протикали шланги.
Шланги під охороною
Пожежа спинилася за півтора-два тижні, коли горіти було вже нічому.
Панорама згарищ
Погорільці, за спогадами сучасників, якийсь час вимушено жили просто неба в парку на Володимирській гірці, біля Золотих воріт й там, де тепер Ляльковий театр і Музей води.
В Золотовірському сквері (vechirniy.kyiv.ua)
Усі були налякані. Патрулі почали ретельно обстежувати вцілілі приміщення.
Розмінування тодішнього Музею Леніна.Станом на сьогодні - Київський міський будинок вчителя (jnsm.com.ua)
Як згадував в книзі "Київ під ворожими окупаціями" другий бургомістр Києва Леонтій Форостівський, що дожив до 1974 року в США (першого - Володимира Багазія разом з Оленою Телігою та сотнями інших українських діячів було страчено в Бабиному Яру), закладки з вибухівкою знайшли в корпусі першого українського парламенту, Центральної Ради, на Володимирській, Національній опері, на території Святої Софії, у Нацбанку і там, де сьогодні центральні органи влади.
Цифри від Форостівського: Центральна Рада - 3 тонни динаміту, Опера - 1 тонна.
До речі, коли комуністи поверталися у 1943-му, першою мішенню радянських авіанальотів знову стала Опера.
Так вхід до Лаври виглядав у 1939 році (t.me/RKUkraine)
Успенський собор після вибуху. Світлини хронікера Вермахту Герберта Ліста (cameralabs.org)
Натомість Успенський собор Києво-Печерської Лаври, споруджений за гетьмана Івана Мазепи, врятувати не вдалося. Сталося це, щоправда, не у вересні, а в листопаді. Комуністи загалом і не вважали Лавру Лаврою. Обидва храмових комплекси - і Софійський, і Печерський - перетворено було на музеї атеїзму.
Таке "перепрофілювання" мало на меті позбавлення Києва статусу головного релігійного центру Східної Європи. Де-факто він тепер став звичайним обласним центром, чогось більшого Москва не дозволяла. Але висадити у повітря? Чи не занадто? Для натхненників і виконавців - ні, не занадто.
1934 року, коли Наддніпрянщину остаточно упокорили штучним Голодом і столицю тогочасного грандіозного "Л-ДНР" під назвою "Українська РСР" з прикордонного Харкова перенесли до Києва, тут, в Києві, будівничі "світлого майбутнього" методом підриву зруйнували:
- Михайлівський Золотоверхий собор разом з фресками XII ст. й княжими гробницями,
- назавжди знищені військові собори "Малий" та "Великий" Миколай, що височіли між теперішніми станцією метро "Арсенальна" й площею Слави,
- Десятинну церкву,
- Стрітенську церкву на Львівській площі,
- на Подолі - так і не відновлений Успенський собор разом з низкою неповторних церков.
Сказати, що 34-го більшовики завдали Києву непоправних втрат значить не сказати нічого.
32-33-ті роки - без їжі, а з 34- го - без підтримки духовної.
"Барон" Судоплатова з Луб’янки
Щонайменше двома сотнями кадрових співробітників НКВС, чим насправді і був радянський підпільний руху в Києві під час німецької окупації 1941-1943 років, керував не лейтенант Іван Данилович Кудря (він же "Максим"), нав’язаний після завершення війни піонерам та комсомольцям в статусі непогрішимого й непереможного кумира-антифашиста, а зовсім інша особа. Простий хлопець з Херсонщини, ще й українець, дарма що партійний, на цю роль не підходив. Та мав він не більше 5-6 цілковито відданих людей.
"Я стверджую і доводжу, що саме моя група здійснила ті диверсійні акти в Києві, які приписували собі деякі працівники наших органів", - це уривок з доповідної на ім’я міністра державної безпеки СРСР Віктора Абакумова.
У телепрограмі 2018 року ще живий на той час київський краєзнавець Дмитро Малаков (1937-2019), безпосередній очевидець тих подій, чия родина мешкала за "хмарочосом" Гінзбурга (див. далі) розповідає про "Карташова з Москви"
Хто каже? Полковник. Родом з Орла, росіянин Віктор Михайлович Карташов (він же "Михайлов", він же "Коваленко Олексій Опанасович" з Воронежа, він же "барон Мантефейль", істинний арієць). 1907 року народження, в каральних органах - з 1926 року, співучасник розправи над відомим авіаконструктором Андрієм Туполєвим у 37-му. Він і був тим самим московським резидентом №1 у Києві, закинутим сюди з особистим радистом, що мав прізвище Давидов, ще до початку боїв за місто.
Підпорядковувався головному "спеціалісту" Сталіна з України та силових акцій проти її волелюбних політичних провідників - сумнозвісному Павлу Судоплатову.
Перша радіограма на ім’я Судоплатова за підписом "Михайлова" надіслана 22 липня. За нею, як стверджують деякі російські дослідники з доступом до архівів, йшли сповіщення про успішну підготовку до терактів 24 вересня.
Офіційно, для комендатури, на гроші з Центру "барон Мантефейль" тримав ресторан "Мрія" для фольксдойчів та комісійну крамницю на розі Пушкінської і Богдана Хмельницького. Жив на широку ногу в розкішному помешканні на Рейтарській. Не бідував. На "ти" з високими чинами поліції, вермахту, гестапо, СС та СД. Одним словом, класика жанру.
Після 1945-го Карташова здадуть. І здадуть свої. Насамперед Судоплатов, котрому той марно писатиме пояснення і переконуватиме, що все що він робив начебто вчинялося ним на виконання його, Судоплатова, розпоряджень. А звинуватить Віктора Михайловича рідне відомство у надмірному зближенні з німцями.
До речі, хтось вельми поінформований 42-го віддасть в руки гестапо Кудрю та його невеличкий загін. Хтось навмисно ширитиме серед гітлерівців вочевидь заздалегідь підготовлені й такі очікувані ними "чутки" щодо вірогідної причетності прокомуністичних "шкідників"-пролетарів зі здебільшого єврейського Подолу до того ж таки підриву Хрещатика й не тільки.
Принаймні в спогадах Судоплатова, оприлюднених через його сина Андрія, йтиметься про доволі високу оцінку Карташова-Михайлова-Коваленка-Мантефейля з боку німців, які то затримували його, то відпускали, то знову затримували:
"Німецька контррозвідка заарештувала і перевербувала його. Він видав групу підпільників. Після війни в травні 1945 року в ході перевірки були розкриті конкретні факти і обставини його зради. Він був заарештований і засуджений до 25 років позбавлення волі за співробітництво з ворогом".
Якщо все сказане в даному випадку Судоплатовим є правдою, бо часу на виправдання і реабілітацію Карташову незабаром забракло. Після оголошення вироку "резидент Михайлов" незабаром вмирає. Але чи своєю смертю? Чи пішов з життя під час планомірної "чистки", як небажаний носій небезпечних знань та свідчень? Адже з поверненням Радянської Армії руйнування київського центру безапеляційно приписувалося німцям.
Повернімося до хронології
Отже, 24 вересня - здійснення полковником Карташовим диверсійної спецоперації в історичному середмісті Києва за попереднім прямим наказом Судоплатова. Одночасно на рівні чуток - пліток - особистих контактів в інтересах обох тоталітарних режимів розгортається інформаційно-пропагандистська робота ксенофобського змісту. Таким чином замовниками, організаторами та виконавцями досягається одразу кілька цілей.
27 вересня - поява листівок німецької комендатури з вимогою до єврейської громади Києва зібратися у встановленому місці.
29-30 вересня - початок масових страт у Бабиному Яру.
Серед іншого наприкінці вересня 41-го чекістами планомірно знищено
Обладнаний ліфтами й телефонами 12-поверховий "хмарочос" Гінзбурга на 500 кімнат
Зараз там готель "Україна"
Кінний цирк Петра Крутікова "Гіппо Палас" на вулиці Городецького. 1918 року там приймав присягу гетьман Павло Скоропадський. Потім на цьому місці спорудили кінотеатр "Україна"
Київська міська дума на нинішньому Майдані Незалежності
- Актуальне
- Важливе