Червоною доріжкою – на протезах: учасники української делегації Граднови-Савицькі розповіли, як підіймали тему російської агресії на Венеційському кінофестивалі

Привертають увагу до України, зокрема, культурою і мистецтвом. Так на Венеційському кінофестивалі українці зʼявилися в одязі з вишивкою, що зображує відстані від острова Лідо, де проходить фестиваль, до різних місць позбавлення волі, де росіяни утримують українців. Та команда фільму "Пісня землі, що повільно горить" української режисерки Ольги Журби привернула увагу світу до російського вбивчого полону, в якому перебувають тисячі українців.

Еспресо поспілкувався з сім'єю учасників української команди – військовим, а у цивільному житті актором Миколою Градновим-Савицьким, який у 2022-му долучився до Національної гвардії України, а у 2023 році – до "Азову" як оператор БПЛА, та його дружиною Катериною, кінопродюсеркою. У Венеції, куди сім'я вирушила в складі української делегації, Микола по червоному хіднику кінофестивалю йшов на протезах.

Фото: фото Олександра Кальки

 

Крокуючи червоною доріжкою Венеційського кінофестивалю, каже Микола, розумів, що те, чого він колись дуже хотів, зараз для нього стало просто інструментом.

"На початку повномасштабки багато що в моєму світогляді змінилося. Коли мені запропонували поїхати та долучитися до представлення цього фільму –  найбільше підкупила історія з акцією, де ми можемо казати про наших полонених, оскільки я є представником бригади "Азов". Для нас це питання є дуже болючим. В полоні досі перебувають сотні людей, багато поранених, яких не вносять у списки. Тому це дуже болюча історія для нас. Я використав цю можливість не для того, щоб збулася моя мрія, а щоб ще раз нагадати світові, що з цією проблемою треба щось вирішувати. Щоб ще раз нагадати про те, що з Росією не варто жартувати чи загравати. Тому йшлося не про мрію, а про інструмент для досягнення мети – повернення наших бійців", – наголосив Микола Граднов-Савицький.

Подружжя розповідає, що акція була успішною, адже тема військовополонених – одна з тих, яка зачіпає іноземців, через яку вони виходять на діалог. Так після акції вийшло кілька меседжів у потужних західних ЗМІ, режисерку Ольгу Журбу запрошували на інтерв'ю, а багато італійських медіа замість коротких репортажів робили розширені інтерв'ю. 

Сам український фільм "Пісня землі, що повільно горить", розповідає подружжя, отримав велику підтримку, а після його представлення було багато компліментів. Режисерка Ольга Журба намагалася спілкуватися з глядачем європейською мовою, показувала в фільмі справжнє обличчя війни.

"Це багато історій, які кожен українець може згадати. Це історії про вокзал, історії про поховання, про прифронтові міста, історія, коли нам потрібно було викопувати своїх сусідів і впізнавати тіла. Всі ці історії постійно з нами, ми їх постійно проживали і проживаємо. Тому отримали дуже гарні відгуки, багато людей підходили і дякували нам за фільм", – зазначив воїн.              

Фото: Наталія Філенко

Невичерпний перелік тем, яких торкнулась Ольга Журба у фільмі, – це дуже чітка відповідь на питання "Як ми зараз?". Коли колеги з-за кордону питають, як там справи в Україні, що і як у вас відбувається, то цей фільм є гарною відповіддю на питання. 

Головне питання, яке у фіналі порушує режисерка і команда, – наскільки ми розуміємо, що це війна надовго і що, незважаючи ні на що, ми рухаємося далі й готуємо наших дітей до війни з Росією, яка триватиме далі", – розповіла Катерина Савицька.

Європейська публіка, каже ветеран, загалом співчуває українцям, хоча й не до кінця розуміє, що відбувається в нашій країні.

"Всі іноземці, з якими ми спілкувалися, звичайно, знають про війну. Єдине – їм постійно цікаво зробити якийсь діалог між нами та росіянами. Тобто вони намагаються якимось чином помирити нас, навіть через мистецтво. Навіть та ситуація, коли на наступний день після нашої світової прем'єри відбулася інша прем'єра – російського фільму. Тому якоюсь мірою можна сказати, що вони доволі далеко від контексту нашої війни. Вони не зовсім розуміють, з ким ми ведемо війну, що дуже небезпечно просувати такі російські наративи", – розповідає Микола.

Фото: Наталія Філенко

До слова, показ фільму російської режисерки  Анастасії Трофімової "Росіяни на війні", який також продемонстрували на Венеційському фестивалі, на канадському кінофестивалі відклали через протести. Стрічка "Росіяни на війні" зображує окупантів "звичайними" людьми та не показує руйнувань і воєнних злочинів, які вони вчиняють.

"Фільм заявляли як нібито антипутінський. Це спроба скинути відповідальність на одну конкретну людину і водночас спроба відбілити інших росіян. Я не знаю, наскільки коректно називати це "опозиційним кіно", бо всі розуміють, що в системі, якій працює Російська Федерація, опозиції як такої не існує. І, якщо прибрати Путіна, то на його місце прийде такий же персонаж, а система і спосіб існування цих людей залишаться незмінними. Вони зараз пропрацьовують альтернативні шляхи, за якими, змінивши Путіна, захочуть повернути Росії імідж хорошої, правильної країни. Хоча це оманлива історія і його, цього відбілювання потрібно боятися", – підсумувала Катерина Савицька.