Княжицький: Зеленський не розуміє до кінця, що Україна однаковою мірою належить як владі, так і опозиції

Перед війною ви перебували в опозиції до президента Зеленського. Звинувачували президента у популізмі та оточенні себе людьми сумнівної репутації, у тому числі з “кремлефілами”. Зараз Зеленський - обличчя українського спротиву, отже, - і битви за європейські цінності. 

Слід пам’ятати, що проти Росії бореться не тільки президент Зеленський, навіть не тільки армія, а все суспільство. Президент чудово розуміє, що мусить подобатися цілому народові і вміє це робити, позаяк є фаховим шоуменом, до того ж демонструє волю до боротьби. Також знає, що українці воювали б проти Росії, незалежно від позиції політиків. 

Перед війною його акторські здібності і вміння втягувати глядачів у вигаданий світ могли не подобатися. Зараз він дуже успішно використовує ці вміння для підтримки національного духу та залучення підтримки України з боку світу. Не думаю, що хтось був би проти. Коли вибухнула війна, залишився у Києві, що високо цінують українці та всі, хто їм симпатизує. Але у Києві залишився також і Петро Порошенко, опонент Зеленського, якого останній звинувачує у різного роду нечесних прийомах. Залишилися також інші впливові політики, з таборів влади та опозиції. Воля до боротьби з Росією не є чимось винятковим в Україні. 

Не звинувачую Зеленського в тому, що, як людина медіа, вміє показувати українську правоту, особливо на зовнішню аудиторію. Те, що було вадою, може стати чеснотою. Одначе складається враження, що він досі не розуміє  - Україна спільна і однаково належить владі та опозиції. 

Що це означає?

Недавно відбулася конференція у Лугано на тему українського майбутнього та відбудови нашої країни. Йшлося не про війну з Росією, а про те, що буде після війни. Там виступав у режимі відеоконференції Зеленський. Утім, слова не надали людям, які є патріотами, але не до кінця погоджуються з президентом. До Швейцарії хотіли поїхати демократично обрані мери міст, наприклад, Чернігова та Миколаєва, які перед війною були опозиційні Зеленському. Але вони не змогли перетнути кордон - їх не випустили прикордонники, які підпорядковуються Офісу президента. Схоже вчинили з Порошенком, коли той прямував на засідання парламентарної асамблеї НАТО. Йому заборонили виїхати за кордон. Хоча жодних юридичних підстав для цього не було. Єдина причина - забаганка когось з підлеглих Зеленського. Того, хто, можливо, читає думки свого шефа або ж підпорядковується розпорядженням когось “з гори”. 

В обох випадках йдеться про помилку. Порошенко врешті-решт поїхав на переговори. Що не виключає того, що найближче оточення президента хоче псувати життя українській опозиції у цілком російській манері. Зеленський не любить Порошенка. Тому його чиновники вважають, що мають мовчазний дозвіл центральної влади псувати йому життя.

Опозиція підтримує Зеленського чи, точніше кажучи, підтримує президента України, повноваження уряду і їхнє значення для країни. Але нам видається, що саме тепер Зеленський мав би шукати діалогу з опозицією, особливо з її виборцями, яких - мільйони. 

Чи Зеленський дозріє до такої мудрості?

Мудрість буде надзвичайно затребуваною у момент, коли Європейський союз представить Україні спеціальні вимоги, особливо ті з них, які стосуються кандидатського статусу. Йдеться  про принципи європейського права, цінності, які визначають засади ЄС. Тим часом в Україні, посилаючись на особливу ситуацію, вимкнули з ефіру Т2 три незалежні телевізійні канали, і тепер медіа підпорядковуються владі. 

Ви висловлюєтеся, як сам собі адвокат. 

Три телеканали зникли з ефіру. Пояснення настільки інфантильне, що не варто його навіть згадувати. Адже справа не в достовірності передачі чи у вимогах воєнного часу, а винятково у бажанні встановити монополію на ЗМІ. Наш телеканал, Еспресо, розвиває власний сайт, присутній у кабельній мережі, тож зона покриття значно не зменшилась. Але справа у принципових засадах: ніякий президент зі своїм офісом за жодних обставин не може переслідувати медіа, які не бажають бути контрольованими, аналогічно не може заборонити лідерам опозиції виїжджати за кордон по справах України. Партії можуть сперечатися, лідери можуть не переносити одне одного на дух… Зрештою, дебати з протилежною стороною - основа політики. Але понад усім має стояти право, якому підкоряються президент, керівник опозиції і громадяни. 

Як і багато українців, я сильно розчарований тим, що Борис Джонсон, наш великий союзник, перестане бути прем’єром Великої Британії. Він був першим із західних лідерів, хто відвідував Київ на початку війни. Але якщо він порушив правила, то мусить піти у відставку. Такі ж правила мають бути обов’язковими до виконання і в Україні. Гадаю, Джонсон зміцнив зв’язки Зеленського із Заходом. Наш президент міг краще його розуміти, ніж інші, тому що, погодьмося, вони обидва — популісти. Але Джонсон теж продемонстрував, що демократія має свої принципи, а за брехню приходить розплата. 

"Опозиція підтримує Зеленського чи, точніше кажучи, підтримує президента України, повноваження уряду і їхнє значення для країни", - Княжицький

Яким політиком є Зеленський?

Складним. Як і все, що зараз відбувається в Україні. Окрім загального бажання перемогти. Бо саме це бажання є дуже простим. Зеленський - популіст, в певному сенсі постсовєтський політик, але також, що парадоксально, європейський. Ба більше - він набагато менший популіст і більший європеєць, аніж путінські клакери на кшталт Марін Ле Пен чи Герхарда Шредера. Вже не кажучи про Орбана. 

Україну офіційно оголосили кандидатом у члени ЄС. Це щось схоже запрошення на бал, на який ви, без сумніву, заслуговуєте. Але до балу треба підготуватися. 

Для нас це означає одне: ми однозначно перестаємо бути пострадянською російською колонією. Ми перебували у тому стані однозначно занадто довго. Перестаємо також бути буферною країною між Заходом і Росією. Ми - європейці. Це означає роботу над демократією, свободою слова, громадянськими свободами, тими цінностями, які є спільні для європейської цивілізації і які зараз, як і раніше, захищають українці. Зазвичай це не дуже вдавалося. Оскільки Україною правили зв’язки, корупція, олігархія, що робило нас подібними до Росії. Але між нами завжди були люди, які не хотіли бути придатком Росії. Під час Майданів виявлялося, що їх більшість. Сьогодні ця більшість уже безперечна. Гадаю, що нині українці відчувають те ж саме, що і поляки, коли ви вступали до ЄС. 

Коли Польща вступала до ЄС, серед нас не було одностайності. Голос більшості, тобто прихильників Євросоюзу, намагалася заглушити ультранаціоналістичні, а також популісти, які відчули, що за їхніми руками будуть слідкувати. Сьогодні ті ж люди намагаються послабити зв’язки Польщі з ЄС, вбачаючи у Європі, Берліні, Брюсселі таких самих ворогів, як і кремль. Такі думки висловлюють навіть представники правлячої партії.

Коли спостерігаю за польським суспільством, бачу два народи. Перший — демократи, ліберали, які розуміють, що повернулися до Європи, і зробили те, що здавалося недосяжним десятиліттями. Другий — народовці, популісти. На сьогодні склалося так, що і ті, й інші підтримують Україну в боротьбі проти російського імперіалізму. Це те, що, попри всі різниці, досі нас єднає. 

Україна мала на один народ більше. Перший — люди, які брали участь у Майданах, взялися за зброю на Донбасі у 2014 році. Вони шанують українську культуру, мову і наше різноманіття, греків, євреїв, поляків, татар і багато інших народів колишньої імперії кремля. Все це завжди ставило їх на бік Європи, як прихильників демократичних поглядів, антиросійських, отож національних, але не націоналістичних.

Другий народ — це ментальні росіяни, які голосували за проросійські партії, просякнуті совєтською ідеологією та вірою в “русскій мір”. Були виборцями ОПЗЖ і подібних проектів, які зараз в Україні заборонені. І справедливо, бо жодна країна, особливо під час війни, не може толерувати зрадників і п’яту колону. 

Третім народом є люди, які керуються гаслом “а яка різниця?”. Для них не мало значення, якою мовою розмовляти і де мешкати. Мало значення лише те, як прожити і заробити якусь копійку. 

Десь так приблизно виглядала політична карта України. У нас не було, всупереч твердженням кремлівської пропаганди, аж надто багато крайньо правих, вони не потрапляли до парламенту. Більше було ностальгуючих за “совком”, але з часом виявилося, що не аж настільки багато. Українці навіть за поганих часів були демократичною нацією. Ба більше - коли на горизонті замаячили мрії про вступ до ЄС, ще до декларацій з боку Заходу, демократи і пасивний загал наче об’єдналися. Демократи - навколо принципів і шансів на їхню реалізацію. Пасивні — бо природним чином довідалися, що у Євросоюзі живеться краще, аніж у Росії, отож все-таки, є різниця. Це не змінило їхніх поглядів на корупцію, олігархію і щоденні дрібні шахрайства поза правом. Вирішили, що якраз це все не перешкодить членству в ЄС. З абсолютно різних причин обидві групи вирішили, що українці мають бути незалежні від Москви, в союзі з НАТО і ЄС. 

"Найкраще розумієш ті уроки, які відчуваєш на собі", - вважає Микола Княжицький 

Проти вступу у Євросоюз були тільки ментальні росіяни. Тут вони зустріли ізоляціоністів і ультраправих, які офіційно не любили Росію, але цілком могли значитися у кремлівській бухгалтерії. 

В ситуації, що склалася, Путін мусив подати голос. Зробив це після Революції гідності, вкравши Крим і частину Донбасу та розв’язавши цілком реальну, але війну на сході України, яку не зауважив Захід.

Не ідеалізую українців, тому скажу, що тільки дві третини ментальних росіян змінило свою думку щодо Москви. І серед третини, що залишилася, агресор шукає зрадників та колаборантів. І йому достатньо часто вдається їх знайти. Але більшість побачила на власні очі, якими цінностями керується “русский мир”. Тому вони втекли від війни на Захід, що власне радить цивільним наша адміністрація, а багато хто взявся за зброю і воює за незалежність. Між ностальгією за совєтами і утопічними уявленнями про Росію та зустріччю з Росією на практиці є велика різниця. Драматичну зміну пережили не тільки звичайні люди, але і впливові політики.

Депутат Михайло Добкін походить з Харкова, перед війною був прихильником замирення з кремлем, представником проросійських фракцій у парламенті. Коли тривав Майдан у 2014 році, Добкін організовував у своєму місті підтримку для агента Москви Віктора Януковича, підтримував “Беркут” - спеціальний підрозділ поліції Януковича - і робив усе, аби у Харкові сталося те ж саме, що в Донецьку і Луганську. Виглядало, що його неможливо переконати у чомусь іншому, але Путін зробив те, що не вдавалося українцям. Добкін, певно, не дуже сподобається полякам, бо тепер виступає під червоно-чорним стягом Української Повстанської армії. Але над його випадком варто задуматися. Адже у Харкові ніколи не було напруги між українцями і поляками, ні перед Другою світовою, ні під час неї, ані після. Добкін з прапором УПА не є антиполяком, він тільки демонструє антиросійські настрої. 

Не ідеалізую українців, тому скажу, що тільки дві третини ментальних росіян змінило свою думку щодо Москви. І серед третини, що залишилася, агресор шукає зрадників та колаборантів. І йому достатньо часто вдається їх знайти. Але більшість побачила на власні очі, якими цінностями керується “русский мир”

Або візьмемо мера Кривого Рогу Олександра Вілкула, ще донедавна члена проросійського угруповання “ОПЗЖ”. Вілкул чинив спротив запровадженню української мови, вважав, що російської цілком вистачить. Коли почалася війна, міськрада Кривого Рогу і її керівник організували оборону, а в російськомовному місті діють масові курси української мови, бо, як оголосив мер, донедавна ментальний росіянин, усі українці мають володіти українською мовою. 

Добкін і Вілкул є загальними прикладами людей, які виховувалися у дуже виразному пострадянському середовищі, дивилися російські канали, отож вихваляли чесноти “русского мира”. У нас було чимало журналістів, які працювали на Віктора Медведчука -  російського колаборанта, кума Путіна, якого московський диктатор зрештою кинув, як і всіх більше непотрібних йому союзників. Телеканали Медведчука, який зараз під арештом, працювали за московські гроші і демонстрували чесноти кремлівських порядків. Мали підтримувати серед українців переконання, що ми - Малоросія. Перед війною ці журналісти просили Путіна, аби взяв Україну під своє крило, а сьогодні кажуть “іди на х**”. Коли совєти анексували у 1939 році Західну Україну, тоді в кордонах Польщі багато членів Комуністичної партії Західної України, мешканців Львова чи Станіславова, вважало, що збулися їхні найзаповітніші мрії, зрештою вони стали частиною великої вітчизни світового пролетаріату. Але швидко переконалися на власній шкурі, чим насправді є сталінська держава, потрапили до концтаборів або під розстріл. Раптово справді ідейні люди, які у санаційній Польщі були готові сидіти у тюрмах за свої переконання, зрозуміли, якою є справжня правда. Найкраще розумієш ті уроки, які відчуваєш на собі. 

"Уся політична Україна, влада і опозиція, мусять змінити ставлення до політики, навчитися їй заново", - переконаний Микола Княжицький

Багато років тому назад мої знайомі з Південної Америки розчарувалися у “совєтах”, коли скуштували порядків ПНР. На жаль, Папа Франциск не мав такого досвіду, отож ніяк не може розчаруватися в Росії. 

Український випадок є складніший за випадок Франциска. Росія запевняла, що порозганяє нас за три дні. Нічого не вийшло. Дехто, пригадуючи 2014 рік, як Крим чи частину Донбасу віддали без опору, побачив, що це вже не та сама Україна. У своєму довоєнному песимізмі ці скептики мали потужних союзників — так само вважали НАТО, США, Європа. Виявилося, що зрадників, як кіт наплакав, армія стійко бореться, держава тримається. Абсолютно прекрасна помилка Заходу та українських “Хом невіруючих”. 

Коли Україна не лише втримається, але і переможе, що буде найпотрібніше, від чого почнеться відбудова?

Насамперед нам потрібна зброя, зброя і ще раз зброя. Захід повинен турбуватися у своїх власних інтересах саме про це, а не про нашу волю до боротьби. Якщо б зброя з Заходу надійшла раніше, уже після російської агресії на Крим і Донбас, сьогоднішньої війни не було б. Президент нагадує про це світові і має стовідсоткову рацію. Хотів би подякувати за допомогу зі США і Великої Британії, за польські “краби”, засоби ППО, іншу військову техніку. Це велика справа, також як і ваша єдність у справі допомоги і солідарність з Україною. 

Ми повинні вже зараз придивлятися до країн та народів, які перед нами будували свої демократичні країни. Мені подобається приклад Ізраїлю, всього народу і його батьків-засновників, які вміли вести велику політику, боротися, але також і працювати спільно з людьми, не шукали почестей і достатків. Якщо Україна черговий раз дозволить олігархам одурити себе, дозволить корупцію, навіть якщо виграємо війну, то ми будемо частиною “русского мира”, втратимо міжнародну симпатію і знову ступимо на стежку, яка заохотить Путіна або ж його наступника до нової агресії. 

Уся політична Україна, влада і опозиція, мусять змінити ставлення до політики, навчитися їй заново. Людям, які зараз воюють, не потрібна корупція, олігархи. 

І вже зараз нам потрібні кошти на відбудову, яка, хоч і розпочнеться повною мірою після перемоги, але мусить починатися вже зараз. Просимо про максимально можливу підтримку нашої економіки. Їжджу по країні від Львова з Києвом до самого Сходу і всюди бачу руйнування, як після апокаліпсису. Багато українців виїхали ще до війни. Багато хто повернувся, бо хтось мусить воювати. Але хтось мусить і працювати, і Європа може у тому помогти. 

Павел Смоленський, Gazeta wyborcza, 14 липня