Колекція краденої Росією музики: доведені факти плагіату

Тобто користуються ними, як типова імперія користується ресурсами своєї колонії. І музика тут не є винятком. У цій статті ми поговоримо про неї. Про те, як Росія крала окремі мелодії, крала пісні, інколи навіть не надто переписуючи текст, а то й цілі опери чи окремих композиторів. Причому композиції, створені на основі краденого матеріалу, ставали як мінімум дуже популярними хітами, "народними" російськими піснями, а то й справжніми пропагандистськими гімнами… аж до, власне, радянського і нині російського гімну! Отже, пропонуємо вам найбільш кричущі випадки російського плагіату – без міфів і перекручень.

Якщо вам зручніше сприймати інформацію у відеоформаті - запрошуємо переглянути сюжет на цю тему:

Імперська апропріація українських композиторів

Хоча найнахабнішими крадіжками авторських прав займалися саме совєти, чисто імперське присвоєння українських талантів почалося, звісно, ще раніше. Схема доволі зрозуміла: вишукуєш обдарованих митців на колонізованій землі, забираєш їх до себе у столицю, бо саме при імператорському дворі має бути все найкраще, а потім усюди розказуєш, що це, звісно ж, російський композитор. 

І байдуже, що цей композитор ріс в Україні, у гетьманській столиці – Глухові, навчався в Глухівській музичній школі, яка, між іншим, єдина на всю імперію готувала співаків і музикантів для придворної капели в Петербурзі, учителем його теж був українець – Марко Полторацький, та і взагалі, що його музиці притаманна мелодика, характерна саме для української народної пісні.

Усе це можна сказати одразу про двох українських композиторів XVIII століття – Максима Березовського і Дмитра Бортнянського. Чому росії так важливо присвоїти їх собі? Бо в усій Європі саме тоді, у добу класицизму, закладались основи світської академічної музики, підґрунтя для всього подальшого її розвитку.

А Бортнянський і Березовський – світочі свого часу: обидва здобули освіту в Італії, зокрема Березовський навчався в Джованні Батіста Мартіні, наставника Моцарта. Його симфонію до-мажор, яка вважалась утраченою і яку знайшли лише в 2000-х роках, росіяни поспішили назвати першою російською симфонією – хоча вона, звісно ж, українська. 

Обидва композитори значним чином вплинули і на українських, і на російських композиторів пізніших поколінь, але імперія, звичайно ж, мріє позбавити нас права на своє і виставити все так, ніби українська культура – зовсім не така давня й багата, як насправді. А все ж, якщо так погортати іншомовну вікіпедію, то можна побачити, що українського походження цих композиторів московитам приховати не вдалося – з пісні, як то кажуть, слів не викинеш… Хоча чому – з багатьма українськими піснями вони так і зробили.

Поцуплені українські народні пісні

Взяти хоча б відому буцімто російську народну пісню «Вот кто-то с горочки спустился». Насправді це – цілком собі український романс «В саду осіннім айстри білі». Мелодія – ідентична. Текст – і там, і там про любов, але на цьому подібність закінчується.

Цей романс буцімто привіз з Алтайського краю композитор Валентин Лєвашов 1952 року, а опублікував 1957 року. Українську версію записав Леопольд Ященко 1958 року від студенток Київського університету. Невже всього за рік київські студенти встигли передерти російську мелодію, вигадати для неї нові слова і почати вважати її своєю народною піснею?

Навряд чи. Адже історія цієї пісні складніша. За свідченням музикознавця Юрія Бірюкова, пізніше Лєвашов зізнався, що написав текст самостійно, бо той, що він почув від місцевих жінок, здався йому «примітивним». Він починався зі слів «В моем садочке ветер веет» (що вже більш схоже на український текст), а йшлося там про дівчину, яку покинув коханий. 

Утім мелодія все одно початково могла бути українською, адже в Алтайському краї і досі велика українська діаспора, яка на ті часи взагалі становила понад сто тисяч осіб. Останнє крупне переселення українців у ту частину Сибіру відбулося лише на початку сорокових років. Тож швидше за все, українці привезли туди цей романс разом з іншою своєю культурою, а місцеві переписали текст на свій смак. Однак було б добре, якби його дослідили професійні музикознавці, щоб визначити, чиїй же мелодиці він більш притаманний.

А от щодо походження наступної пісні не виникає жодного сумніву. З одного боку, маємо жартівливу українську народну пісню «Ой що ж то за шум учинився» – про весілля комарика й мухи (є також пізніша переробка про комарика-упівця). З іншого – російську і, звісно ж, народну пісню «Как родная меня мать провожала» – на вірш Дєм’яна Бєдного. 

Інколи ще пісні домальовують композитора Васильцева-Буглая, який нібито написав музику на вірш Бєдного на замовлення самого Лєніна. Насправді ж усе дуже просто – Дємьян Бєдний ріс в Україні, неподалік від Єлисаветграда, нині Кропивницького, тож і пісню цю чув абсолютно безсумнівно. І безсовісно її вкрав.

Текст у нього вийшов абсолютно пропагандистський і для нинішньої Росії актуальний: мати просить героя не йти в більшовицьку армію, а одружитись і жити собі спокійно, працювати на землі, але юний революціонер відказує їй: "Будь такие все, как вы, ротозеи, что б осталось от Москвы, от Рассеи?". Ну, ви зрозуміли: рассєя стрімко втрачає колишні колонії, без яких вона нуль на паличці, так що треба бігом іти відвойовувати їх назад. Втрати російської армії наочно доводять, що матері треба слухатись.

Доволі заплутана історія зі стрілецькою піснею "Прощався стрілець зі своєю ріднею", але ми спробували її максимально розплутати. Отже, маємо стрілецьку пісню, написану, відповідно, десь коло 1914-1916 року. Як і в будь-якої пісні, що стала народною, в цієї є дещо різні текстові та мелодичні варіації. Суть, утім, усюди та сама: стрілець загинув у бою і просить свого коня передати звістку матері. 

Аж тут 1924 року комуніст естонського походження Ніколай Кооль пише вірш «Там вдали за рекой» про те, як будьонівці воювали з денікінцями в «широкой украинской степи». І пише він його, за власними словами, надихаючись ритмікою й мелодикою російської арештантської пісні "Когда над сибирью займется заря". І все це не заважає видатному совєтському композитору Алєксандру Алєксандрову покласти цей вірш на музику 1928 року. Гаразд, у тому, що Алєксандров точно здер музику з народної пісні, сумнівів немає. Але з якої саме?

Тут нема чого гадати – достатньо просто послухати. Так, стрілецька пісня й пісня сибірських каторжан справді між собою схожі, але не аж настільки. Тим більше, що вірш Кооля навіть зберігає тему коня, якого полеглий боєць просить повідомити рідню про свою загибель. 

Чи міг Кооль, який воював у червоній армії з 1918 по 1924 рік, якраз під час буремних подій більшовицько-польської війни, громадянської війни в Україні тощо, а також жив і працював у Бєлгороді, – чи міг Кооль чути стрілецьку пісню? Питання риторичне. Якщо в когось іще залишаються сумніви – спробуйте знайти десять відмінностей в нотах.

І якщо принаймні авторство Кооля на отой російський текст підтверджено, то з іще відомішою совєтською піснею – про священну війну – все ще сумніше: схоже, ні Лєбєдєв-Кумач, ні той самий Алєксандр Алєксандров не є її авторами. Останнім часом українським інтернетом прокотилася хвиля розвінчання, нібито це насправді пісня УПА. 

Дуже шкода всіх розчаровувати, але і це не зовсім так. Оригінально і текст (той самий, російською мовою), і мелодію написав російський шкільний учитель німецького походження Александр Боде – народився він іще в російській імперії на території тодішньої Чернігівської губернії, але з українським народом мав дуже слабкий зв’язок.

Як і зі своєю історичною батьківщиною, адже в 1916 році написав вірш, у якому закликав свою страну огромную повстати на бій із тевтонською ордою – адже фашистів тоді ще було. Ішли роки, страна змінилася, але учитель російської мови Боде залишився все таким же її завзятим патріотом. І 1937 року відправив свій текст разом із приблизною мелодією Лєбєдєву-Кумачу, який у червні 1941-го оперативно підправив його та опублікував від свого імені. Це якщо вірити листу дочки Боде, який вона написала сину Алєксандрова, чиє авторство музики – чи радше обробки оригінального мотиву – вона, між іншим, не заперечувала. 

Згідно зі збіркою пісень УПА, виданою в серії "Літопис УПА", українську пісню на схожий мотив – "Повстань, повстань народе мій" – записав Степан Ґоляш 1943 року на вишколі юнацтва ОУН. Мелодія її лише частково збігається з піснею Алєксандрова – чи то Боде – і шкода, що всі записи, які нині можна знайти в YouTube, замість нашої музики користуються совєтським пропагандистським маршем. Швидше за все, російська пісня на той час уже лунала з кожної праски, і українські повстанці взяли мотив, що був на слуху, щоб створити нову пісню – яка нині, знову-таки, звучить злободенно.

Оперетковий рекет

Славетні традиції свого батька, Алєксандра Алєксандрова, перейняв і його син Борис. Ідеться про відому оперету "Весілля в Малинівці", єдиним автором якої він нібито є. Про українське походження оперети загалом можна здогадатися зі скромного титру на початку її кіноадаптації 1967 року. Але що взагалі має означати – "стихи в переводе с украинского"?

Ідеться про лібрето, яке Леонід Юхвід разом із режисером Харківської музкомедії Михайлом Авахом написав українською мовою для українського композитора Олександра Рябова – талановитого автора оперет зокрема на гоголівські сюжети. Імовірно, ці самі гоголівські сюжети врятували його від страшних репресій, жертвою яких став зокрема Лесь Курбас, із яким той певний час співпрацював. 

Але не врятували від московських хапуг. Ще на етапі репетицій про нову оперету дізнався московський режисер Григорій Ярон – і захотів узяти її в репертуар свого театру, звісно, не без змін. Чи то з доброї волі, чи то внаслідок тиску Леонід Юхвід погодився на це, і його лібрето доручили перекласти й трохи переробити московському драматургу Вікторові Тіпоту.

А Борису Алєксандрову доручили переписати партитуру відповідно до нового сценарію і заразом почистити її від надміру «українських» мотивів. Звичайно, про створення цілковито нового твору не йшлося – Алєксандров вільно запозичав у Рябова, якого потім навіть не вказали серед авторів.

І якщо до війни в УРСР спокійно собі ставили українську версію оперети, яка, між іншим, була дуже популярною, то після 1944-го політика партії змінилась, і єдиною дозволеною версією стала російська. Уявіть, як було Рябову, який тоді був диригентом Київського театру музичної комедії, де вона, власне, йшла. 

Між іншим, подібний фокус намагалися провернути ще за імперії з оперою Лисенка "Тарас Бульба": музику, мабуть, залишили б за ним (хоча хтозна…), але текст хотіли перекласти російською. А проте Лисенко, переконаний патріот України, не погоджувався, аби його твір ставили російською мовою. Переконати його не вийшло навіть у Чайковського.

Та повністю уникнути крадіжок Лисенку не вдалося. У його "Епічному фрагменті" (опус 20, 1870 рік) трапляється фрагмент, який нагадує… гімн СРСР!

Якщо ви не знали чи забули, то нагадаю, що музику до нього написав уже знайомий нам Алєксандр Алєксандров! Гаразд, у музиці таке трапляється, це всього кілька нот, мелодія далі розвивається інакше, і, напевно, це просто збіг… Але збіг дуже прикметний.

Музичне розкуркулення совєцьких часів

Взагалі, цупити з класичних композиторів – то була нормальна така й доволі поширена совєцька практика. Особливо, якщо ці композитори були не дуже відомими або не дуже відповідали духу соцреалізму. Наприклад, відома пісня "Ніжність" Александри Пахмутової нота в ноту копіює третю частину "Простої симфонії" британця Бенджаміна Бріттена 1934 року.

Або ось – послухайте уривок із "Ніко-польки" Йоганна Штрауса-сина, з яким у 1920-1930-ті роки в союзі закликали порвати як із старомодним буржуазним композитором. Підозріло нагадує "Катюшу", яку написав Матвій Блантер у 1930-ті роки?

Ну, а те як Леонід Утьосов вільно поводився з авторами і слів, і музики своїх пісень, взагалі вражає. Наприклад, 1975 року, під час перевидання його старих платівок, зокрема пісні про самовар, редактор фірми «Мелодія» мусив радитися зі співаком щодо делікатного питання: чиїм іменем підписати обробку, якщо справжній автор, Симон Каган, емігрував і з його прізвищем платівку не пропустять?

Утьосов, не довго думаючи, назвав іншого свого колегу, на той час уже покійного – Леоніда Дідеріхса. Із текстом іще цікавіше: знаючи, що справжня його авторка – Фаїна Квятковська-Гордон, яка тоді спокійно собі жила в Москві, Утьосов сказав, що в часи першого запису пісні для нього багато писав Лєбєдєв-Кумач, тож можна вказати як автора саме його. Вам не здається підозрілим, як у цій темі весь час спливають одні й ті самі імена?

Плагіат нон-стоп: музичні крадіжки від дев’яностих і дотепер

Звісно ж, не слід думати, наче музичний плагіат – явище виключно совєцьке, залізно-завісне. Росія продовжує завзято красти – і з поцуплених мелодій народжуються як попсові хіти, так і блювотно-пропагандистські твори. 

Наприклад, українська пісня «Плаття твоє із ситцю» побутувала у Львові й на Волині ще з 1970-х років, а 1991 року ввійшла до альбому гурту Барви. А 1992 року на весь пострадянський простір вистрілює гурт "Ненсі" з піснею "Дым сигарет с ментолом" - не лише з ідентичною мелодією, а з передертим тестом на приспіві! 

Так, гурт цей – з Донецької області, тому вкрали, можна сказати, у своїх, але їхня пісня стала надзвичайно популярною в росії, а от про її українське походження чомусь ніхто не згадує. 

Відверто і безсовісно плагіатять і сучасні російські суперзірки типу Інстасамки або Моргенштерна – в мережі купа доказів їхньої недобросовісності. А тим паче нічого свіжого та оригінального не можуть вигадати на росії з пропагандистською метою – тому створюють щось на кшталт цього гібрида танцю "Макарени" і новозеландської моряцької пісні.

Вишенька на тортику – прославляння вождя на мотив гімну "Гітлер’югенд". Така творчість від країни гордих денацифікаторів – не те що іронічно, а відверто смішно.

Ось такі справи з російським плагіатом – нахабним і безупинним. Тож підтримуймо український контент, пам’ятаймо та бережімо своє, і – слава Україні та ЗСУ!