Міста воєнного часу

Добре розумієш це, покидаючи ексклюзивну шкаралупу обставин, у якій тебе застали і змусили заціпеніти грізні події. Перше, що впадає до ока, – обгоріла військова техніка на узбіччях доріг. Це схоже на кадри зі старої воєнної кінохроніки, яка раптово перетворилася на повсякденну реальність. Танки, бронемашини, загадкові пристрої смерті, її залізні лапи і кігті. Їдучи далі цілковито порожньою трасою, потрапляєш уже в інший, апокаліптичний фільм про життя після ядерного вибуху, в якусь “Книгу Ілая”. Зумисне обідрані назви населених пунктів на придорожніх зупинках, щоб дезорієнтувати ворога. Розвернуті в протилежний бік дороговкази. Написи на узліссях рідних лісів: “Обережно, міни!”, “Обережно, розтяжки!” Ніде ні душі, жодного автомобіля назустріч, жодного трактора на широких українських ланах, хоча триває посівна. Тож коли трапляється перший блокпост, на душі стає легше. Серйозні, часом сердиті хлопці з автоматами перевіряють документи. Угорі гойдається опудало повішеного Путіна. Нас пропускають далі, даючи стислі вказівки, куди варто, а куди не варто повертати. Мости через ріки переважно підірвано. Дороги перекрито бетонними блоками і спиляними соснами. Протягом години над нами двічі пролітають крилаті ракети – низько, зі зміїним свистом. Ми не ховаємось в укриття, бо де його знайдеш серед безберегих полів? Чому бути, того не минути. Ось так виглядає моя Чернігівщина, рідна й чужа водночас, по очі закутана в маскувальну кікімору.

Фото Reuters

Далі начебто має бути легше. Поїзд наближаєтьс до Львова, де вже довший час живе моя дружина, змушена покинути рідний дім через безперестанні обстріли. Надовго роз’єднані війною, змушені спілкуватись виключно по мобільному телефону, без змоги торкнутись пальцями до пальців, вустами до вуст, ми зустрінемось через якусь годину! Залишається зовсім небагато, аж раптом поїзд зупиняється на невідомій станції. Минає година. Дві. Львів під ракетними ударами, по всій Україні триває повітряна тривога, дружина, яка хотіла зробити мені сюрприз і зустріти на вокзалі, – у сховищі. Колія серйозно пошкоджена, засмучено повідомляє провідниця, ми їдемо по кілька хвилин, потім довго стоїмо. Війна – це суцільні перебої. З електрикою, продуктами, з належним способом життя, коли живеш, не замислюючись, як його жити далі. Тепер замислюєшся. І до Львова ми прибуваємо аж через п’ять годин, серед глупої ночі, добре, що живі. На вокзальній підлозі покотом сплять пасажири скасованих приміських поїздів. Випадковий водій зупиняється на Городоцькій, підвозить мене до Оперного, відмовляючись від грошей. “Зараз не той час, щоби брати гроші”, – пояснює. Зараз війна. Дай тобі, Боже, здоров’я і щастя, хлопче, дякую.

Фото Gettyimages

Авжеж, у Львові також є блокпости і залізні «їжаки», мішки з піском затуляють підвальні вікна, озброєні хлопці трапляються на кожному кроці. Тут теж виють сирени. Але тут усе значно м’якше. Може, тому, що місто не було осквернене чоботом окупанта і гусеницями його танків. Люди відпружені і чемні, працюють магазини, кафе й ресторани, у банкоматах є готівка і ніхто не встає о п’ятій ранку, щоб зайняти чергу до банку, де через декілька годин стояння вдасться отримати 500 гривень на руки. У Львові повно сірників і, за перепрошенням, туалетного паперу! У Львові продають конвалії і тюльпани! Виявляється, фантастика й чудо полягають не в польотах на Марс і не в ходінні босоніж по воді. Достатньо поснідати і випити каву разом з дружиною в сусідньому “Челентано”. Я вперше за довгий час маю змогу сходити до сповіді і до причастя, після чого гарячі сльози вдячності повністю заливають львівський краєвид перед очима. Ще ніколи в житті я не почувався врятованим так переконливо.  

Фото Gettyimages

Нарешті Київ. Після відносно безтурботного Львова тут екзистенційний холод знову бере за плечі. Деякі мости через Дніпро перекрито. Багато окопів і траншей. Багато загачених поваленими деревами вулиць. Значно менше людей, ніж було перед війною. Київ насторожений. Київ пильний. Це Київ, який уже пережив Бучу й Ірпінь, Бородянку та Гостомель. Він більше ніколи не буде таким, як раніше, після всіх страхітливих травм, завданих російськими мерзотниками моєму народові, моїй землі. Київ – столиця, тому він особливо гостро відчуває страждання і страх найменшого села та провінційного містечка, відчуває їх як свої. Тут часто перевіряють документи, на залізничному вокзалі, в метро, навіть при вході на подвір’я церкви. Тут багато недовірливих поглядів. Приязних, усміхнених, відкритих киян, завжди гостинних, завжди готових допомогти приїжджим, поторкав мороз підозріливості й загрози смерті. Може, одна з найкращих ілюстрацій зміни, що сталася зі столицею, – невеличкий квітковий магазин на Лісовій. Очевидно, його власники виїхали з міста ще в перші дні війни, покинувши все, як було, тільки замкнувши двері. З-за скла на нас дивляться десятки сухих троянд, еустом і хризантем. Мертві квіти у вазах без води розпачливо тягнуться до перехожих. У скляній клітці, що стала для них безшумним крематорієм і колумбарієм, зупинився час, тут панує і панує 24 лютого 2022 року. Разом із квітами на нас розгублено дивляться й іграшкові ведмедики, яких мали подарувати хлопці своїм дівчатам. Чи вони ще живі, ті хлопці? Чи не скалічені “Градами” і “Ураганами”? Чи ще воюють, проганяючи нечисть, а чи їх уже торкнувся крижаний опік смерті? Дівчата, як ви там, чи ви в безпеці, чи не вчинили над вами наруги?

Фото Reuters

Останнім часом мене дуже дратують дописи знайомих у соціальних мережах. Вони сидять у Америці, Німеччині або Польщі, в безпечних, далеких від стресу й травм місцях, строчачи бадьорі пости про перемогу, бавлячись мемами, сприймаючи жорстоку реальність війни як черговий футбольний матч і поводячись достоту як фанати, що вболівають за улюблену команду. А тут з нами відбуваються значно страшніші й небезпечніші за футбольний матч речі. Хтозна, чи впізнають ці знайомі нас, коли повернуться сюди після війни. Хтозна, чи захочемо ми їх бачити і розмовляти з ними. Опіки смертю не минають безслідно ні для міст, ні для людей. І хоча на позір ми далі живемо, як жили, не втрачаючи мужності й надії, тішачись кожній пачці солі, яку вдалося роздобути, і кожній допомозі небайдужих до нашого лиха людей, але потім, коли все закінчиться, чи відпустять нас загиблі діти, яких ми не змогли вберегти, вагітні жінки, які не встигли народити, відважні воїни, яких підступно зрадили й кинули напризволяще командири, безліч інших воєнних сюжетів і топосів, про які не розповідають у бадьорих телемарафонах, передбачливо заткнувши рота тим, хто міг би правдиво й неупереджено показати моторош війни – війни, якою вона є насправді, а не в базіканні соціальних мереж і вічно неголених персонажів політикуму… Мертві квіти й діти не оживають, вони дивляться й дивляться нам услід, мовчки.