Костянтин Москалець: Опік мовою

Доходжу такого висновку, спостерігаючи за власною поведінкою, коли роблю, скажімо, іспит сумління перед сповіддю. Або ж спостерігаючи за поведінкою друзів і знайомих, найближчих. Те, на що ми раніше не звертали аж стільки уваги, трактуючи з поблажливим гумором або іронічною відстороненістю, тепер діє як велетенський подразник, як опік або як тригер, що запускає вкрай загострені реакції, переповнені не найкращими емоціями й намірами. Імпульсивно-реактивна поведінка, яку детально описували відомі обсерватори і тлумачі людської душі, починаючи коли б не з Сенеки, стала нашим повсякденним супутником, гнів – нашим побратимом. У такому супроводі доводиться вживати неабияких заходів перестороги, плекати самодисципліну і вірне слідування християнським заповідям. Інакше можна втрапити у халепу. І спровокують її буденні, здавалося б, малопомітні чинники.

Ось, наприклад, ми з дружиною заходимо після недільної Служби Божої у Патріаршому соборі до невеличкої кав’ярні на Лівобережній. У нас гарний, просвітлений настрій, який завжди буває після Літургії і Святого Причастя, ми сповнені довіри й пошани до довколишніх ближніх. Аж тут ми спотикаємось об одну подробицю, яку ще торік успішно пропустили би повз вуха і яку особисто я до війни намагався толерувати. Тут звучить російська мова. Мова окупантів, мова загарбників, мова ґвалтівників. Ця мова пече слух. Ми вже відвикли від неї. Її все рідше чути в ефірі, у маршрутках, у публічному просторі Києва. Цією мовою цвенькають симпатичні дівчатка, які готують каву, нею ж таки звертаються до баристок юні відвідувачки у черзі перед нами.

Якби ті виродки дійшли сюди, вони порвали би вас на клоччя. Так, що ви повмирали би від страхітливих ґвалтувань або на все життя залишилися би інвалідками. А ви говорите їхньою мовою.

Це один із тих моментів, коли в мене падає планка. Перед очима безпробудна темрява глупої березневої ночі, вулицями мого міста рухаються танкові колони. Рев двигунів триває вже кілька годин, неспроможний далі залишатися в невідомості, я, скрадаючись, іду з’ясовувати, хто це, наші чи російська потолоч. І зі складним відчуттям огиди, обурення, відчаю і недовіри до власних органів сприйняття розумію, що це вони, ворожа гадь, яка їде вбивати наших хлопців і ґвалтувати наших дівчат. Я чую їхню мову. Чую їхні матюки. Чую також по їхніх істеричних і п’яних інтонаціях, що вони бояться. Командир підганяє бійців, вони самі серед зануреного у пітьму, мовчазного українського міста, в якому не світиться жодна електрична лампочка. Вони самі по собі, ми – окремо від них. Нас ніщо не об’єднує. Жодна мова. Жодна емоція, притаманна людським істотам. Ми їх ненавидимо. Вони нас бояться. Стискаючи кулаки, я стою у темряві, слухаючи російську мову. І вперше ненавиджу її всю, від початку до кінця, від вершинних здобутків їхньої літератури, до брудної лайки, якою командир звертається до солдатів. Хлопці-узбеки, що служили зі мною, жорстоко, до напівсмерті били за такі лайки, в яких згадується мати. А цим нічого, норм. Яка їхня мати, такі й діти.

Те, що спробували зробити Путін і його біснуваті радники та генерали, прийшовши на нашу землю знову, як приходили свого часу війська Меншикова у Батурин або війська червоногвардійців Муравйова під Крути, є початком агонії велетенського монстра, розташованого на північний схід від України. Вони скандували «можем повторіть», але вся річ у тім, що повторити вони нічого не можуть, хоч би до яких звірств удавалися збоченці та дегенерати на окупованих українських територіях. Народ хамів і алкоголіків, який в одностайному пориві знищив власну еліту і розстріляв власного царя разом із родиною ще сто з лишком років тому, народ, який влаштовує нужники у церквах і ґвалтує дітей, нездатний до відваги й героїзму, до шляхетних учинків, до самопожертви й самовідданості. Такий народ, давно зненавиджений усіма цивілізованими сусідами, повинен зійти з історичної сцени навіки, – і ми бачимо початок цього лавиноподібного сходження в довічну безодню забуття та лихої пам’яті.

Ті ж, хто використовує російську мову, хоч у поточному мовленні, хоч у літературних творах, послуговуються небезпечним маркером, що позначає їх як наших ворогів. Поки що ми просто виходимо з їхніх кав’ярень і магазинів, нічого не замовивши й не купивши. Однак коли з фронтів повернуться наші хлопці й дівчата, за якими день і ніч полювали російськомовні загарбники, тоді ситуація виглядатиме докорінно інакше. Нема чого звертатися до нас мовою ворога у нашому рідному краї, за свободу і незалежність якого від російської погані пролито стільки чистої крові, віддано стільки життів. На цій межі закінчуються політична коректність і толерантність, а розпочинаються суто відрухові й вибухові, не завжди контрольовані реакції, з якими носіям мови сусіднього етносу краще не стикатися. Сподіваюся, що це зрозуміють не тільки поодинокі бармени та офіціанти, а й усі, хто через лінощі або зневагу ще й досі не вивчив мови титульної нації. І краще буде, якщо вони зрозуміють це і зроблять висновки вже сьогодні, а не завтра.