Костянтин Москалець: Пан

Солдатові виповнилося двадцять років, пару літ тому закінчилася Друга світова війна, і він уперше в житті вирушав у відрядження за кордон, супроводжуючи важливі військові вантажі до столиці недавнього ворога. В його уявленні Берлін був знищений дотла, але після прильоту солдат переконався, що це не зовсім так. Містом курсували трамваї, дещо вже встигли відбудувати, деякі квартали залишилися майже неушкодженими. З аеродрому до місця призначення йому довелося їхати аж на інший край міста. Частину дороги солдат подолав попутними машинами, за кермом яких сиділи веселі й розбишакуваті земляки-ровесники, частину пройшов пішки.

Саме на цьому, останньому відтинку шляху йому трапився повністю безлюдний квартал. Довкола височіли обгорілі кістяки зруйнованих будівель, смерділо згарищем, на кожному кроці ввижалася реальна загроза життю. Якоїсь миті він не витримав і перевісив автомат на груди. Із пальцем, покладеним на спусковий гачок, ішлося спокійніше, порожні очниці ворожого міста не здавалися такими моторошними.

Раптом неподалік затріщало бите скло під ногами, почулися швидкі кроки і голоси. З-за рогу вийшло троє обдертих, замурзаних сажею дітлахів: двоє хлопчиків і дівчинка. Побачивши спрямоване на них дуло автомата, діти заціпеніли і, як по команді, підняли руки над головою. «У нас немає зброї. Ми здаємося. Не стріляйте, будь ласка», – означав цей німий крик безпорадного жесту.

Солдат обвів поглядом порожні вікна довколишніх руїн, але не побачив більше ні душі. Він знаком наказав дітлахам опустити руки і сам опустив автомат. Їхні лиця сполотніли від жаху. Це були бездомні діти-сироти, жебраки. Вони нишпорили покинутими будинками, шукаючи поживи. У казанку, який дівчинка поставила перед собою на бруківку, лежало декілька картоплин і цвілі сухарі. У ті роки майже все ставало зрозуміло з першого погляду. Тому солдат зняв із плеча речовий мішок, дістав із нього ножа й паляницю хліба, відрізав половину і простягнув дівчинці.

Беріть. Їжте.

- Пан! Данке, данке, данке, пан! – усі троє, не змовляючись, кинулися цілувати йому руки.

Коли батько доходив до цього місця розповіді, – а саме він був тим солдатом, що прилетів до Берліна, – завжди починав плакати.

- Пан? Який із мене пан? Я всього чотири роки перед цим ходив такий самий обдертий і занедбаний, як вони. У лаптях на босу ногу. Мріючи одну-єдину мрію на світі: як би мені наїстися, бодай хліба. Наїдатися хліба я почав уже в армії. А перед тим було кілька років окупації. Фашисти –  може, батьки або старші брати ось цих дітлахів – розстріляли мого батька. Вони вигнали нас із хати – мене, маму і моїх молодших брата й сестру. Ми змушені були викопати землянку на краю села і стали ізгоями у фашистському світі. Дві люті зими ми жили в землі, моя мама ходила по селу, жебраючи хоч якісь харчі для дітей. Хтось давав мерзлу картоплю, на зразок оцієї, що лежала в їхньому казанку, а хтось насміхався і прислуговував окупантам… Ми теж боялися всього на світі, боялися, що вслід за батьком фашисти постріляють і нас. А тепер, у Берліні, у самому серці їхньої держави я бачив цих безпритульних дітей, і в мене не було ні зла до них, ні ненависті, а тільки жаль і незрозуміла любов. Це ніби моя сестра, і мій брат, і я сам стояв перед собою, благаючи розуміння, пощади й милосердя…

Пан – це не той, хто має багато грошей і влади.  Владу втрачають, гроші теж. Іще вчора всемогутні владці бігом ковтають ампули з ціаністим калієм, щоб мерщій покинути світ, у якому їм належало практично все, в тому числі й життя та смерть їхніх підданих. Гроші з їхніми гербами і підписами знецінюються, часом треба принести цілу валізу таких грошей, щоб купити хоча б коробку сірників. Пан – це не той, хто відмовляється допомогти загроженій країні, моїй батьківщині, у скрутну, небезпечну хвилину і не той, хто говорить, що втрата Криму є незворотною для України. Якби це було так, то я би їздив у відпустку до Німецької Демократичної Республіки і виступав би зі своїми піснями перед навіки розміщеною там групою радянських військ, підтримуючи бойовий дух земляків. Керуючись фактичним станом справ, а не емоціями, чи, тим більше, надією аборигенів на возз’єднання їхньої роздертої надвоє країни.

Пан – це той, хто впізнає себе у дітях ворога і ділиться з ними шматком пайкового солдатського хліба. Пан – це той, хто може переступити через ненависть і ресентимент, простивши непростиме, навіть смерть власного батька. Пан – це той, хто людина, а не надлюдина.

І ці сповільнені кадри спогаду, де німецькі дітлахи вдячно цілують руки моєму батькові, і ці сльози, які він ллє і вічно литиме над їхньою, над своєю, над людською долею загалом, нехай будуть запорукою того, що ми виберемо братерство у бутті якраз людьми, а не нелюдами.