Костянтин Москалець: Старому Леву – 20

Книжки видаються, але не ті, що треба. Я й досі не бачу на полицях книгарень десятки назв та імен, які вважаю першочерговими для прочитання всіма культурними людьми. Або знову ж таки, видаються прекрасні книжки, однак настільки ганебно перекладені й відредаговані, що їх узагалі не хочеться брати до рук, не те, що читати. Або ж поганий, найдешевший папір і примітивна поліграфія, що якимось дивом заблукала до нас із радянських, бодай не згадувати, часів. Або ж нехтування талановитими авторами і нестримне просування безпардонних проноз, згадуючи окреслення дорогої нашої Ліни Костенко, які, хтиво потираючи руки, беруться практично за кожен жанр і кожну тему. Перелік можна продовжувати майже що безкінечно, зрештою, всі ми не раз зустрічаємося з цими і спорідненими закидами з боку читачів, які ще не втратили критичного чуття і справді вболівають за долю української книги, хоч оригінальної, хоч перекладної.

Проте, як вчили нас у школі, три (критичні закиди) пишемо, два (контраргументи і спростування) тримаємо в умі. Так і з цим моїм професійним бурчанням. Бо, аналізуючи ті чи ті вади та хронічні хвороби вітчизняного книговидання, я завжди тримаю в умі приємні виправдання і значущі винятки. 

Один з цих винятків, який мав би стати правилом і аксіомою належного підходу до видання книги – львівське Видавництво Старого Лева, яке цими днями святкує свій юний ювілей, 20 років з дня заснування. Спочатку я майже нічого про Старого Лева не знав, тільки те, що очолює його поетеса Мар’яна Савка. Ну, поетеса, то й поетеса, Малкович он теж поет, а книжки видає такі і стільки, що місця на книжкових полицях бракує. Саму ж назву видавництва я вперше почув років 15 тому, коли до моєї Келії Чайної Троянди приїхав Віктор Морозов. Бесідуючи, як завжди, на найрізноманітніші теми, ми зачепили й питання про нечесних на руку гравців тодішнього книжкового ринку (на щастя, сьогодні вони всі – чи майже всі – зникли як вид). У відповідь на моє бурчання, Морозов як контраргумент назвав якраз Видавництво Старого Лева. Мовляв, от чесні люди, укладають цивілізовані договори з авторами, намагаються платити достойну винагороду, видають дійсно добрі книги, бо Савка має смак і чуття. Тільки тут-таки мій гість і зажурився, бо бізнесові справи ВСЛ – мабуть, насамперед через порядність – були вкрай не блискучими; можливо, їм невдовзі доведеться зникнути, як зникло вже не одне українське видавництво, не витримавши жорстокої конкуренції та облудної гри без правил.

Яким же радісним було моє здивування, коли через скількись там років після цієї розмови Видавництво Старого Лева раптом настільки яскраво засвітилося на небосхилі нашої культури, що не помітити цю наднову зірку було практично неможливо, а зовсім скоро без його видань було вже й не обійтися. Книга за книгою, одна краща за другу, дедалі більша – 74, 115, 137 і так далі – кількість найменувань, випущених за рік, грамотний піар, блискуча робота з читачами, зростання інфраструктури власних книгарень… З приходом геніального менеджера, Миколи Шейка, видавництво рішуче порвало зі своєю маргінальною позицією і на сьогодні стало безсумнівним лідером вітчизняного книговидання. Чудове оформлення, до якого залучені найкращі українські художники, високий рівень перекладів, фахова робота редакторів і всього штату видавництва загалом, з якими мені, як автору, таланило не раз співпрацювати і від стилю та ефективного менеджменту яких я завжди був у захваті. Особливо ж тоді, коли порівнював з манерами праці видавців у моторошних 1990-х і пригадував хижих напівкримінальних персонажів, що мало не з ножем біля горла вимагали віддати їм на довічне користування мої авторські права на ще ненаписані твори аж за цілих 100 американських доларів…

Працюючи з ВСЛ, я вперше в житті зустрів видавців цивілізованих, професіоналів високого європейського рівня. Досить згадати один-єдиний факт: коли головна редакторка, Мар’яна Савка довідалась, що мені не дуже подобається запропоноване оформлення «Поезії Келії», то сама шукала – і знайшла! – найвідповідніший духові моєї книги образний супровід, яким стали неповторні картини Івана Драгана. Вперше в житті я підписував авторські договори, в яких мене не намагалися обдурити ні з гонораром, ані з роялті. Новиною також було те, що після видання кількох моїх книг до мене не охололи й не забули, як про використаний матеріал, а знову й знову запрошували на зустрічі з читачами, хоч у книгарні “Є”, хоч на Форумі видавців і Книжковому Арсеналі, люб’язно цікавлячись до того ж, кого я хотів би бачити модератором цих зустрічей. 

Окрім власних, виключно позитивних вражень про співпрацю з ВСЛ, я помічаю й інші, напрочуд симпатичні риси політики видавництва, які, здавалося б, уже не стосуються мене безпосередньо. Так, скажімо, Старий Лев не боїться видавати маловідомих і зовсім невідомих, молодих авторів, зокрема, поезію, яка майже в усі часи була збитковою для кишені видавця і, попри це, надприбутковою для української мови та збереження неперервності культурної традиції. Ще один вкрай привабливий аспект – перекладні видання, хоч художньої, хоч ділової літератури. Коли ми з дружиною заходимо випити кави до київської книгарні-кав’ярні ВСЛ на Прорізній, очі розбігаються і я хочу скупити там усе, що бачу, бо ж імена авторів і назви творів промовляють самі за себе (серед них, до речі, і романи Гемінґвея, і повісті Джеремі Стронґа, і інші твори, перекладені моїм побратимом Віктором Морозовим, з яким ми колись уболівали над подальшою долею Старого Лева).

У ці непевні часи, коли на заваді найкращим ініціативам стають видимі й невидимі несприятливі чинники, я бажаю Видавництву Старого Лева вистояти і цього разу, витримати всі випробування й спокуси, ще багато-багато років тішачи й виховуючи українського читача новими, прекрасними виданнями. Многая літа! Многая назви і наклади! Многая, многая, многая віддані читачі та автори, до яких належу і вдячний я.