Інтерв’ю

"Харків хоче бути не брамою, а муром": Тетяна Пилипчук про культурний спротив східного міста

Мирослава Барчук
7 червня, 2024 п'ятниця
12:31

Чому для харківських митців важливо залишатися у місті попри обстріли, як культура може стати зброєю у війні та значення "Будинку "Слово" для Харкова

Зміст

Про все це директорка харківського літмузею Тетяна Пилипчук розповідає у спільному проєкті українського ПЕН та телеканалу Еспресо "Власні назви з Мирославою Барчук".


Зараз, у ці хвилини, у Києві завершується "Книжковий Арсенал" - міжнародний великий книжковий фестиваль. У головній залі цього фестивалю виставлені спалені в Харкові українські книжки - спалені ударом трьох російських ракет. І ось ці книжки, як мені здається, дуже добра метафора того, про що ця війна, за що росіяни борються в цій війні і що ми найбільше повинні захищати. Ми сьогодні будемо говорити про те, як культура, яку ми звикли 30 років сприймати "не на часі", стає точкою опори для прифронтових та прикордонних територій, таких, як, скажімо, Харків, де було знищено, фактично, до 40% українського книговидавництва як такого, як він спирається на культуру у своєму опорі агресору. Моя гостя сьогодні - Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею.

Мені важливо почати розмову про Харків цитатою Миколи Хвильового з його новели "Арабески". Отже, Микола Хвильовий про Харків:

"Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері зі своєї кімнати, йти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу, і тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики в трикутниках цифр.

Будинок на розі, номер горить. Я люблю, коли далеко, на дальніх міських левадах рипить трамвай - щось неможливе нагадує цей рип. Щоб постали переді мною теплі образи, як кришталеві дороги, як прозорі фантастичні льодяники-коники, що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі".

фото: liroom.com.ua


Отже, Таню, ви приїхали на "Книжковий Арсенал", фокус-темою якою є "життя на межі". Це, мені здається, надзвичайно чутливо сформульована тема кураторами Володею Єрмоленком і Тетяною Огарковою. Ви приїхали зі своїм харківським фестивалем "П'ятий Харків" і супровідна ваша тема – "міста на межі". Що означає жити сьогодні в Харкові, в місті на межі? Що це за досвід?

Ми самі намагаємося зрозуміти, що це за досвід. Фактично, все те, що ми сьогодні робимо в Харкові, всі наші мистецькі акції, всі наші події - це про те, щоб зрозуміти, що це за досвід, який ми переживаємо. Нам дуже важливо зафіксувати і зрозуміти, як ми про нього можемо розказати іншим, тому що цей граничний досвід - це справді щось особливе, щось надзвичайне і, мені здається, щось дуже важливе сьогодні.

Останнім часом я багато думаю про міста, які зникають. Міста можуть зникати не так стрімко, як Маріуполь або Помпея, міста можуть зникати не тільки в результаті війн, ми всі знаємо про ці кліматичні негаразди, які є. Фактично, сьогодні кожне місто може опинитися на такій межі, коли йтиметься про його виживання. Харків перевинаходить себе. Харків був такою транзитною зоною між сходом і заходом, між глобальним Сходом, не тільки між Росією і Заходом. А сьогодні ми там хочемо бачити мур, не браму. Як Шевєльов писав, що Харків може бути брамою, а може бути муром. Ми хочемо бачити високий мур або ми мріяли про те, що там могло б бути в 40 км від Харкова море - широке море українське, туди, на схід, на північ. Фактично, Харків має перевинайти себе сьогодні, яким містом буде Харків далі. Тому що таким, як він був до 14-го року, і особливо до 22-го року, місто вже не буде, це точно. Ну от, пробуємо все це якось осмислити, знайти мову, якою можна про це говорити.

Всі події ваші харківські, які я застала на "Книжковому арсеналі", я весь час чула одну й ту саму вперту думку, що нам важливо залишатися. Тобто, я буквально - від видавців, від письменників, від різних активістів культурної спільноти - це чула. Чому для вас так важливо залишатись у Харкові? Чому ви не виїжджаєте?

Це відчуття, що тоді ми здамо, віддамо просто місто. Спочатку була така емоція, як злість: чому ми маємо виїжджати з нашого міста? Це наше місто, місто, яке ми вимріювали, місто, за яке відповідаємо. Яким би воно не було - це наше місто. А потім, знову-таки, це така стійка думка про те, що тоді ми здамо місто. Ну от, уявіть собі: я нещодавно прочитала в одного з військових аналітиків таку хорошу думку, що цивільне населення Харкова, не піддавшись паніці, поламало всі військові плани російського командування про захоплення регіону.

У 22-му?

Зараз.

Але ж і не тільки зараз, а й тоді, коли ви опирались, коли все перемістилося під землю. Це був колосальний опір.

Так от, я подумала про те, що ми залишаємось у Харкові, що ми показуємо, що цивільні хочуть залишитись у Харкові. Тут будуть друкувати книги, попри те, що ви нищите наші книги. Тут будуть прекрасні кав'ярні, тут будуть музеї, тут будуть виставки, театри будуть пропонувати нові постановки, тут люди будуть жити і навіть в деякі моменти відчувати щастя.

І це дуже важливо, тому що якби ми виїхали, то Харків би став законною мішенню, його, як мілітарне місто, за цими правилами війни поставили на кін, на мішень. Тобто те, що ми залишаємось, це, знаєте, для мене це високий рівень опірності, це наш спосіб опору.

У Харкові, де сигнал тривоги не встигає прозвучати і вже прилітає ракета, де він зовсім не припиняється, проте Харків постійно живе культурним життям, якимись подіями, якимись проєктами, фестивалями і так далі. У 22-му році ви почали фестиваль "П'ятий Харків". Я вас прошу розказати, по-перше, що таке п'ятий Харків, цей термін Шевєльова. По-друге - що це за фестиваль? Я знаю, що цей фестиваль робить Харківський літмузей. До слова, я повинна сказати, що Харкову надзвичайно пощастило з літмузеєм, як жодному місту в Україні. Ми тільки мріємо про такий літмузей в Києві, як у Харкові.

Фестиваль "П'ятий Харків" - це такий концепт Юрія Шевєльова. Ми дуже любимо Юрія Шевєльова, це той харків'янин, якого ми мріяли повернути до Харкова. Він всесвітньо відомий лінгвіст, який стався як вчений вже в Гарварді, за кордоном. Він застав наші 20-ті роки, період Курбаса, Хвильового, він дивом пережив репресії, залишився в нацистській окупації і потім, разом з німцями, виїхав за кордон - до Німеччини і далі до США, де вже стався як вчений. Не любив радянську владу, ніколи в нього не було такого пієтету, як у наших письменників лівих ідей. Не було у нього такого захоплення радянською владою та лівими ідеями взагалі. І от, він пише прекрасний есей, таку собі рецензію на повість Леоніда Лимана про Харків.

Він пише есей "Четвертий Харків", де представляє чотири концепти Харкова: Харків XVII-XVIII століття - Харків слобідський, місто ремісників, хуторів. Це був перший Харків. Потім був другий Харків - це вже місто ХІХ століття, коли імперія катком буквально проходилась по нашій культурі і відбувалися дуже сильні процеси русифікації, для нього це імперський Харків. Далі виникає третій Харків, який став можливим завдяки політиці українізації. Це оті шалені 20-ті, наша культурна революція. Ці 10 років - надзвичайно яскравий період.

Колись я думала, чи могли б 20-ті статись так, як вони сталися в Харкові (а Харків тоді зробили столицею Радянської України, бо це було зручно більшовикам). А чи могли б вони так яскраво відбутись, припустімо, в Києві, або в іншому місті України? Мені здається, ні. Тут у ДНК Харкова було щось таке, що саме там могли розгорнутися такі яскраві ці 20-ті роки, з їхнім експериментаторством, з тим що наші письменники, ну, буквально, не бачили стилю, вони думали, що можливо все. І тоді постало дуже важливе питання: Україна чи Малоросія? Чи буде Україна провінцією вже нової Радянської імперії, чи Україна здатна бути суб'єктом? Для них було дуже важливо позбутись провінційності. Шевєльов теж потім про це буде багато писати, що це один з ворогів наших – провінційність.

Виставка Харківського літературного музею про заборонені книжки світу. Фото: radiosvoboda


Наші письменники тоді пропонували відмовитись від Москви як центру і подивитися, що там на заході відбувається, але не наслідувати Захід, а запропонувати щось таке, щоби Захід потім наслідував нас. Це теж така позиція була.

Ідея настільки ж амбітна, як і сам Харків.

Ну, а потім почалися репресії, коли Росія побачила, що вона не може зробити так, щоб ми самі назвались росіянами, що культура надзвичайно сильна і що саме культура задає цю суб'єктність України, то вони починають нищити фізично осіб цієї культури. Тоді був Голодомор, тоді були страшні репресії, і на певний час Харків став таким собі четвертим Харковом - сірою провінцією Радянської імперії. І от Шевєльов описує цей четвертий Харків, він якраз пише в той період цей есей, а далі він задає такий посил: а яким буде п'ятий Харків? От ми мріємо про наш п'ятий Харків, вільне місто вільних людей. Фактично, наш фестиваль "П'ятий Харків" - це про мрії про майбутнє. Я розумію, що це було дуже зухвало - влітку, коли ще недалеко від окружної стояли росіяни, було дуже зухвало вже започатковувати літературний фестиваль, ще й називати його "П'ятий Харків", тобто думати про майбутнє, як ми будемо жити після перемоги. Це, фактично, був посил цього нашого першого "П'ятого Харкова". Варто сказати, що він як проєкт був заснований ще у 2017 році. Його створив наш музей, разом з університетом, а ініціатором був Сергій Жадан. Тоді Харківський бізнес, бізнесмен Ярослав Маркевич це підтримав, це було надзвичайно цінно, що бізнес хоче теж включатись у ці переосмислення Харкова і взаємодію з культурою. Це було дуже символічно для нас. Ідея була в тому, що приїжджають до Харкова різні цікаві люди, і ми проводимо якісь дискусії. Відбулось кілька таких дискусій, але потім проєкт якось так затих.

Ну і от ми вирішили: коли половина Харкова живе у підвалі, якраз на часі вийти з літературним фестивалем. І це було прекрасно. Це був кінець вересня 22-го року, ми готували все літо цей фестиваль, і ми стали супергнучкими. Знаєте, коли ти розумієш, що потрібно або робити сьогодні, або не робити взагалі, що оце от довге планування це вже не про сьогодення. До прикладу, коли хтось зі спікерів за день говорив, що я не можу: захворів або ще щось, ми дуже швидко могли змінювати програму. Це супергнучкість у дуже такому короткому плануванні, це те, що ми набули за цей час, і наш фестиваль якраз співпав з визволенням Харківської області. Уявляєте це піднесення, коли ми могли зібратись, коли вже почали працювати наші підвальні приміщення, які були в Харкові до цього. Там є прекрасний бар, прекрасний Василь Іванович повернувся, який робив хороші коктейлі, і дуже багато харків'ян, яким просто було класно разом обійматись, слухати, говорити, висловлюватись. А наш "П'ятий Харків"… ідея самого цього фестивалю, якось одразу оформилась в те, що ми маємо разом це робити. Що сьогодні не ми робимо для когось, а ми всі разом робимо для себе. От це те, що ми набули за цей час: що ніякої конкуренції не може бути, не може бути якихось протиріч і протиставлень. Ми можемо дискутувати, але це зовсім інша площина взаємодії і дискусії, і ми тільки разом робимо. Коли говорять, що от "П'ятий Харків" - це проєкт Сергія Жадана і літературного музею, я кажу - ні. Це є проєкт консерваторії, це є проєкт нашої театралки, це є проект ЄрміловЦентр...

Це — проєкт цілої спільноти.

Так, це проєкт всієї спільноти, яка залишилась у Харкові.

Ви знаєте, я от зараз слухаю вас, і я ж думаю далі про фокус-тему "життя на межі" і "міста на межі", і думаю про цю межу - історичну, культурну, географічну - межу всередині нас. І я от просто зараз, в цю хвилину, згадала слова Євгена Кушнарьова, який в 2004 році виступає в Сєвєродонецьку на цьому сепаратистському з'їзді і він каже: "Я хочу нагадати гарячим головам, що від Харкова до Києва 700 чи 800 км, а від Харкова до кордону з Росією – 40 км". І власне, це було його розуміння межі. І я вас хочу запитати, як ця межа трансформувалась для Харкова з 2004 року до сьогоднішнього дня? На ваш погляд, що відбувається з цим відчуттям межі?

Знаєте, теж хочу згадати нульові. Я вже тоді була україномовна, а в Харкові в основному російськомовні були. І особливо коли ти їдеш в таксі і розмовляєш з таксистом українською мовою він одразу запитує: "а ви звідки?". Відповідаю – "я харківська", і він каже: "а чому українською?". "Тому що українка", він – "так я теж українець". Ну, тобто, навіть мова не була маркером того, що ця територія російська. На мою думку, у Харкові все одно відчувалась інша культура, не російська. Те, що було вигідно вести бізнес з Росією – так. Те, що були вигідні оці от торгівельні шляхи через Харків – це так, тому що Харків досить довгий час існував. Ну, тут мене можуть економісти виправляти, але це моє відчуття таке. Тобто Харків досить довгий час був такої контактною зоною. В культурному плані Харків – українське місто. Харків у територіальних межах України, Харків не думав відокремлюватися і приєднуватись. Можливо були в окремих груп такі настрої, але от та межа в 40 км – вона була. Зрозуміло, що харків'яни б хотіли, щоби вона була такою досить прозорою саме для того, щоб була торгівля, можливість заробляти. Але не йшлося про те, що ми хотіли взагалі прибрати цю межу. От я думаю, харків'яни більше раділи безвізу: коли межа стала більш прозорою туди, харків'яни, як мені здається, дуже раділи, і були щасливі, що вони частина України, а не Росії.

директорка харківського Літмузею Тетяна Пилипчук

 

Але тут, власне, я хочу запитати і про роль Харківського музею в цьому якомусь культурному наверненні дуже багатьох спільнот харківських до українства, тому що я це дуже добре розумію. Розкажіть будь ласка, як ваш літмузей взагалі виник, і що це було за середовище, скажімо, в 14-му році чи раніше. Що це, з чого це виросло?

Цей музей заснували 88-му році. Тоді спілка письменників ініціювала створення музею. Але давайте згадаємо 88-й рік. Це період таких шалених соціокультурних, культурних, політичних зрушень. Ламався весь світ, розсипалась імперія, принаймні ми так думали, що розсипається імперія, і розсипається назавжди. Тоді виникло дуже багато культурних текстів, які були втрачені, яких ми не знали і які були відсутні в нашій культурній пам'яті. Це настільки шалений період був, коли здавалось, що в Радянському Союзі є, умовно, от такий один коридор, одні двері, в які ти можеш зайти, а тут раптом відкривається дуже багато можливостей. І от у цьому контексті створюється музей. Зрозуміло, що він не міг вже наслідувати класичні традиції пропагандистського музею, тому що його ще й створювали дисиденти, люди, які одразу почали піднімати ці матеріали 20-х років. Ну от, у нас дуже хороша колекція саме 20-х років XX століття. Воно виросло, фактично, з літератури 20-х, з цією зацікавленістю і з осмисленням літератури 20-х. І музей одразу виходив з ідеєю створити виставку про українські 20-ті, хоча це був іще Радянський Союз. Ми тоді ще мислили в цій парадигмі "кат-жертва", і це зрозуміло абсолютно, тому що коли ти раптом дізнаєшся про от ті трагедії, які пережив твій народ – це якраз і про Голодомор почали відкриватись відомості, і про репресії – ти просто інакше не можеш мислити. Тобі треба якось взагалі осмислити ту кількість вбивств, яка була. І от на таку виставку української Голгофи дозвіл від обкому партії не могли отримати, але потім все ж таки воно сталось у 91-му році. Це була велика виставка, і це була перша виставка про наші 20-ті роки і довкола музею одразу почало формуватись таке середовище нонконформістів, митців, інтелектуалів, літературознавців, які хотіли реконструйовувати цей період, які хотіли вивчати цей період і які хотіли би створювати це українське середовище українського Харкова.

Харківський ЛітМузей


І там були різні люди: російськомовні, україномовні, інтелектуальне харківське середовище

Так, яке вже хотіло цей український Харків. Російськомовний, але український, україномовний, але український. Ну і от у це середовище я потрапила студенткою з російського філфаку. Тобто, я вивчала Достоєвського – і я потрапляю в це середовище. І це було надзвичайно важливим для мене, щоб визначитись зі своєю ідентичністю. Ми сьогодні дуже багато говоримо про ідентичність, намагаємося описати хто ми є. Для Харкова це теж дуже характерно: ми можемо не народжуватись з певною ідентичністю, а ми її обираємо вже в процесі свого становлення. Ми обираємо ідентичність, і це теж важливо – іншій Україні знати про Харків. Я тоді обрала свою ідентичність. От, попри все, я згадувала все своє коріння, яке там затиралось, як з мене робили росіянку, оці от всі процеси – і я свідомо обирала ідентичність. Потім, коли я читала спогади Юрія Шевєльова, це щось подібне було. Тобто, він теж обирав свою ідентичність, він дуже добре це описав. І от це те, що сьогодні відбувається в Харкові: дуже багато харків'ян обирають свою ідентичність. Це не було артикульовано і описано, що ми українці, але сьогодні якраз от в дуже-таки болісний, болюче різкий спосіб відбувається вибір, виключення, витягування себе з іншої культури і включення в українську культуру. Чому нам так важливо сьогодні створювати оцю дуже теплу емоційну пам'ять з текстами нашої культури? Знаєте це, можливо, теж така харківська історія. ми говоримо про те, що коли там мама тобі в дитинстві читає казки Пушкіна, а не українські книги, це твої теплі спогади дитинства. Це потім те, що тебе…

Нейронні зв'язки.

Так, так. Або коли молодь закохувалась у той самий російський рок. А сьогодні ці люди свідомо проходять це, і я уявляю який це болісний процес. Я це проходила достатньо довго, свідомо відсікала від себе все те, що мені нав'язано.

Дуже добре розумію, тому що ми в Києві тут теж всі через це проходили.

Але сьогодні люди пришвидшено і різко це проходять, оцей от вибір своєї ідентичності.

Але я вам скажу: я останнім часом дуже часто буваю в Харкові, і я страшенно ніжна і для мене це страшенно рідне місто. Я казала Тані, що після Києва це – друге місто, єдине, де б я могла жити, якби не в Києві. І я бачила зовсім молодих людей, які в підвалі скачуть під "Жадана і Собак" і вони знають всі тексти і вони викрикують ці тексти, і цим людям 16 -17 років. І це дивовижно. Я просто дивлюся на це просто…

Сергій теж був студентом, і він шукав це українське середовище в Харкові і це був літературний музей. І для музею тоді дуже важливо було бути цим українським голосом. Коли нам закидали постійно що ви музей слобожанської літератури, а слобожанська література – це не тільки українська україномовна література, то чому ви зосереджені на цьому? Направду, після 14-го року ми прийняли в свою колекцію архів харківського періоду Едуарда Лимонова. Це теж слобожанська література, а ми музей і ми все фіксуємо. А те, що ми хотіли підсилити саме український голос – це тому що його було недостатньо в Харкові. Нам не потрібно було захищати і підсилювати російський голос, його було надміру тоді в Харкові. І ми собі вибрали саме таку позицію. І що це не буде такий голос, який продовжує певну народницьку традицію для того, щоби як з Мини Мазайла, "робити з мене провінціала". А ми хотіли показати, що українська культура абсолютно в контексті, в трендах світової культури, що це не про консервацію певних там стилів і це не про етнографію, але це про певний розвиток, осмислення і переосмислення тих самих традицій. Наприклад, як ми переосмислили вишиванку в останній раз, це прекрасно.

Я думаю, що, власне, література 20-х років, Розстріляне відродження є розстріляним саме через те, що це був авангард рівня європейського авангарду. Хочу далі рухатися і про виставку запитати, але наша редакторка дуже сильно просила мене розпитати вас про те, що раніше було в приміщенні літмузею на Багалія і про КДБістського кота. Оце, до речі, я не знаю про КДБістського кота. Розкажіть, будь ласка.

Ну, для музею, уявляєте собі, кінець 80-х – це вже не найкраща матеріальна ситуація для країни, яка розпадається, і потім ці шалені 90-ті – це теж не найкраща ситуація. Тим більше, ви уявляєте, в цьому контексті засновується новий музей, який, фактично, опиняється без ресурсів. Тільки з таким ентузіазмом шаленим, з класними людьми – і без ресурсів. І тоді музею запропонували кілька приміщень: одне з них – це колишній маєток художника Шторха. Приватний маєток, невеличкий, з садом прекрасним. Потім у цьому маєтку були комунальні квартири після визвольних змагань. А потім, після Другої світової, там створили партійний готель закритого типу. Ну, в народі його називали партійний бордель.

І там була КДБістська кімната…

І там була кімната, там стояла апаратура для прослуховування певного ареалу…

Тобто, для цього вже створювались борделі, для того, щоб потім на людей цих мати щось…

Це якраз там не досліджували. Тобто, кого там вони прослуховували ми теж не досліджували, але коли музей туди в'їжджав, наша директорка, засновниця музею Ірина Григоренко, яка 30 років була директоркою, а зараз працює в музеї, адже я, фактично, її заступила тільки два роки тому, мій початок директорства якраз співпав з початком повномасштабного вторгнення, джекпот. І пані Ірина – така молода, зухвала, як і всі ті, хто прийшли працювати в музеї, і коли КДБісти сказали: "ну ви тут трошки побудете і вийдете", вона така "ще подивимося хто вийде", і, в результаті, музей залишився, а КДБісти виїхали з усією своєю апаратурою.

Тільки кіт лишився.

Кіт лишився. Він такий був достатньо наглий і не дуже приймав музейників. Ну, заїхали собі якісь бідні люди. Там ще залишилась прибиральниця працювати в нашому музеї, то вона теж говорила, що біднота заїхала. Мовляв, тут такі банкети були, тут стільки було всього. А тут…

Нічого не нагадує про банкети.

Так. І кіт, очевидно, нас тому недолюблював.

Так і не змогли українізувати.

Наглий, наглий такий кіт. Ну, очевидно, у нас не ті продукти були, для того, щоб він у нас повірив.

Я обіцяла запитати вас про виставку. Я дізналася, що у вас буквально останні кілька тижнів тому відкрилася виставка "Іменем Міста", художників Костянтина Зоркіна і Віктора Дворнікова. У нас є відео, яке зняв Володимир Ярмоленко, наш колега, який був у вас, і, власне, показує цю виставку. Розкажіть, будь ласка, що це за виставка.

Більше року тому ми думали про те, що варто якось актуалізувати Хвильового в місті. Тому що його ідеї дуже актуальні, але... Ну, не те щоб імплементувати, поширювати його ідеї, а спробувати переосмислити, зрозуміти, хто є Хвильовий. І коли ми почали роботу, ми думали що це може бути: театральна вистава або виставка або як ми можемо сьогодні розповідати про Хвильового? І от у процесі роботи зібрались ми – а ми любимо збирати на свої проекти багатьох людей це, фактично, завжди колаборація – і от так сталось що… я не знаю як це відбувається, але чомусь перетнулись з Костею Зоркіним, ми з ним якраз перед тим закінчили виставку "Власні назви" робити, про перейменування вулиць. Вона була дуже успішною і, між іншим, на Книжковому Арсеналі можна побачити київську версію харківської виставки "Власні назви" і теж оформлення Костянтина Зоркіна

Я хочу принагідно вам подякувати, тому що назва нашого проекту "Власні назви" – це ви надихнули нас так назвати нашу програму. Коли вже побачили цю виставку в Харкові…

Дуже-дуже приємно. А ми думали типу "ой, є вже передача "Власні назви", а ми так назвали"…

Ні, це якось так відбулося разом. Ми, власне, цю назву вибрали недаремно. Вибачте, перебила. Отже, виставка…

І от ми збираємось, говоримо, нам дуже добре рефлексувати разом. Як розповідати про Хвильового, як зробити так, щоб Хвильовий залишився жити з нами? Ми повертали Шевєльова, хоча міська влада ніколи не хотіла його, там навіть дошку його розбивали. Ми його повернули, я вважаю. І нам дуже хочеться, щоби Хвильовий теж став частиною не тільки нашої культурної спільної пам'яті, а й персональної пам'яті. Щоб був цей теплий емоційний зв'язок з ним, як з нашим таким собі патроном: Сковорода, Шевєльов, Хвильовий… А в процесі ми зрозуміли, що ми, фактично, рефлексуємо не про Хвильового, а про себе. Що пам'ять – це не те, що було "до", а те, що відбувається з нами зараз. Що пам'ять – це про нас, що всі наші рефлексії, розповіді про Хвильового – це, в першу чергу, розповіді про нас. Тобто от…

Синхронізує.

Так, і те що Хвильовий сьогодні нам допомагає зрозуміти себе. Або не допомагає. От якось так вийшло, що проєкт про Хвильового отримав назву не про Хвильового. І у нас там була ідея такого корабля, місто-корабель і от флостон, це носова фігура – це сам Хвильовий. Але ми розуміли, що ми ніколи не побачимо його обличчя, ми будемо завжди за ним. Ми будемо постійно бачити от тільки його потилицю. Тому що Костя каже: "а як я можу вирізати дерев'яну фігуру Хвильового? Я навіть не уявляю, я не розумію"…

Це, що називається, майстер корабля.

Так, такий майстер корабля. І вийшло так, що це проєкт про нас сьогоднішніх з Хвильовим, а не про Хвильового. І в результаті, коли вже виставка фактично стояла, Костя запропонував цю назву "Іменем Міста". Каже "можливо ми сьогодні можемо говорити від імені міста". Ми починали, ми заходили в цей проєкт з цитати Хвильового, яку ви сьогодні зачитували: "город, я безумно люблю город…", і навіть в нашому проєкті ми часто називаємо місто "город". І ця виставка - це спроба якраз знайти ту художню мову, якою ми сьогодні можемо говорити про місто на межі. Про місто на лінії фронту, фактично, про весь той досвід який ми переживаємо. Цей проєкт – це не тільки виставка. Ми провели перформанс, ми знімаємо документальне кіно, ми робимо комікс, де, так сталось, що героями цього коміксу є ми, харків'яни. От ми – не Хвильовий, а саме ті, хто сьогодні живуть, які уособлюють певні суперсили. Тому що ті харків'яни, які сьогодні залишились в Харкові – вони всі мають суперсили. Ми знаємо ці прекрасні історії коли, ну от, прилетіло в Фактор-Друк, згоріли книжки, що зробили харків'яни? До книгарні "Віват" неможливо було потрапити, там черги стояли, всі прийшли купити книжку, підтримати. Коли прилетіло тоді на Пушкінську і вона одразу різко стала вулицею Сковороди, буквально після прильоту. То там наша улюблена кав'ярня Мakers, що зробили харків'яни? Ну, по-перше, кав'ярня не закрилася, вони просто ДСП закрили вікна, і сказали "ми за дві години будемо вже каву продавати". І всі харків'яни прийшли туди купити чашечку кави, для того щоб підтримати цю кав'ярню. Тобто ніхто не біг подалі, всі, навпаки, приходили, щоби допомогти. Ми буквально проходили, я сама проходила отими всіма крамничками, кав'ярнями, які не закрились, і це було дивовижно, і я намагалась там щось купити. І всі пішли. І от Харків так і працює. Це такі от суперсили і нам дуже хочеться це от дослідити, це піймати, це зафіксувати і розказати про це іншим.

Я до речі всім, хто шукає сили, кажу: а ви їдьте в Харків, і ви по цих знаках все зрозумієте, де ви наберетесь сили. Я пригадую, мене вразило – зруйнований є такий будинок, двоповерховий, і там таке графіті, зображення Гемінгвея і написано: "Хем живий, а отже і ми будем жити".

Там була літературна кав'ярня старенька.

Ага, от якраз це там. Мене вражає завжди кількість колосальної… от ваш дідусь Шевєльов. Це ж хтось теж зробив.

Це зробила молода дівчина. Вона ж теж була художниця нашого музею, коли вона це робила. Це ж наші резиденції, це теж дивовижна історія, тому що в 22-му році ми якось поставили на паузу наші літературні резиденції.

Про це треба сказати. Отже, в Харкові є дві літературні резиденції, одна з яких – це квартира Юрія Шевєльова, викуплена українськими бізнесменами, і інша квартира у будинку "Слово".

Так. І в 23-му році ми вже думали: наскільки безпечно пропонувати приїжджати на резиденції? І я тоді от якраз говорила з Вікою Амеліною, яка дуже часто до нас приїжджала, і нам її дуже не вистачає. Це теж така от діра в культурі, яку нам залишили, і я кажу: "Вік, а ти готова приїхати?". Вона каже: "Я хочу писати книгу і мені потрібен Харків". Кажу: "А ти готова приїхати на резиденцію?". "Ну звісно готова" – і вона була першою резиденткою, яка приїхала до нас, яка відкрила резиденцію під час повномасштабного вторгнення в 23-му році. І після неї вже поїхали інші. Зараз у нас 22 резиденти на цей рік, уявіть собі. Люди готові приїжджати, якісь безумці теж готові приїжджати в Харків, щоб відчути Харків, щоб зрозуміти. І це і чеські автори будуть приїжджати і українські автори. Вони от активно вже приїжджають, от тільки поїхав Іван Андрусяк, завтра заїжджає Ярина Цимбал, писати про будинок "Слово", нашу резиденцію. Їй важливо саме там писати

Ми згадали будинок "Слово" і я згадала різні кіно і проєкти, такі як проєкт МУР і фільм "Будинок "Слово" і також багато інших проєктів які стосуються Розстріляного відродження. Таню, як ви ставитесь до того, що зараз усім відкрилася ця тема, література 20-х років? Усі відчувають причетність, усі вважають, що вони добре вже знають і пройнялися цією історією. Люди втілюють різні проєкти, і поганої і блискучої якості. Як ви до цього ставитеся, що от всі роблять проекти? І ті люди, які знають, і ті, які так чутливо і зі знанням, як ви це робите, але часом і не дуже чутливо і не дуже досвідчено. Як ви ставитесь, в цьому більше користі чи шкоди?

Фото: liroom.com.ua

 

Чесно - я щаслива, що таке є. Знаєте, те, що ця тема настільки на поверхні. Ми тримали цю тему на поверхні в Харкові багато років, і 2004 рік, ми ж тоді підтримали Помаранчевий музей Помаранчевої революції, ну от і все це. Це було дуже важко, з нашою владою попередньою, було дуже важко тримати на поверхні саме отакий Харків. В 14-му році стало легше, тому що змінився контекст, коли ті, хто озирнулись, ті, хто хотіли себе витягнути з цієї російської культури, вони такі: "де, хто може дати щось інше?". Ми тут, кажемо, приходьте до нас в музей. І в нас сильно розширилось коло тих активних харків'ян, які почали приходити в музей, і ми разом почали щось робити. Тому що ми це тримали. І знаєте, коли нещодавно хтось давав інтерв'ю про будинок "Слово", ну, не з фахівців, наші спитали: "А чому ви не нас запросили?". Я кажу: "Люди, ну ми ж заради цього працювали всі 30 років, щоб кожен харків'янин міг розказати про будинок "Слово". Ну, це ж щастя.

Але от вас не зачіпає? Наприклад, іноді того самого Тичину чи того самого Хвильового, їх трактують занадто прямолінійно чи занадто несправедливо.

А це вже питання інтерпретації, і мені здається, що чим більше різних можливостей, різних інтерпретацій, тим краще. Я за полінаративність, чесно скажу. Але завжди потрібно тримати експертну думку. Нам потрібно все одно залишати те експертне середовище, яке може дати фахову думку. От саме виходячи з наукового аналізу дати певну інформацію, а не просто як хочеться. Те, що потім це будуть інтерпретувати в різний спосіб, ну, окей, це прекрасно. Головне тримати оце от фахове в середовищі. Тому нам важливо щоб Ярина Цимбал приїхала на резиденцію і зробила цю книгу про будинок "Слово". Для нас це дуже важливо і от ми разом будемо це робити.

Ярина Цимбал – літературознавець, це дослідниця якраз літератури 20-х років.

Вона дуже добре знає цей період, вона дуже добре популяризує цей період. Тому, чесно скажу, от зараз мені особисто можуть не подобатися якісь твори, які вийшли. Ну, я інакше інтерпретую, я інакше сприймаю. Іноді вони можуть викликати навіть таку злість, ну, чому саме так. От мені не подобається коли нас знов включають в цю парадигму "кат–жертва". Ми в цій парадигмі, як музей, жили і працювали певний час, а потім ми зрозуміли що про 20-ті треба розповідати, як про період надзвичайних зрушень, а не як про тих, кого вбили. Тобто саме про те, чому їх вбили. Потрібно говорити про цей період, як період надзвичайних досягнень.

Коли ми були суб'єктні насправді.

Так, коли, ми пропонували надзвичайні ідеї. От потрібно про це говорити, в чому надзвичайність і в чому в цьому радість цього періоду. І коли знов нас намагаються запхнути в цю парадигму "кат–жертва", акцентувати саме не на звершеннях, а на смерті, ну мене це трошки дратує, чесно скажу. Якось дуже легко ми туди скочуємось, якось комфортно жертвами бути. І це мене дратує, але те, що виникає дуже багато таких продуктів – це справді радість. Що ми можемо як музей, от зараз ми хочемо організувати фахове обговорення фільму "Будинок "Слово" у нас в музеї, і ми зараз над цим працюємо. І я сподіваюсь, що наприкінці червня буде така велика подія, і ми зможемо висловитись, саме фахово поговорити. Не на рівні сумнівних дебатів, а саме спробувати розкласти по поличках щось і поговорити про те…

А чи я можу почути вашу думку фахову щодо цього фільму?

Ну, знов-таки, мене зачепило саме те, на чому було зроблено акцент. Мені, все ж таки, коли ми говоримо про будинок "Слово" хотілось би більше акцентів на радості того періоду, а не на… Ну, це, фактично, фільм про методи КДБістів, там була взята тільки одна така лінія. Для мене це не про будинок "Слово". Це про НКВС.

Таню, у нас лишається дві хвилинки. Я хочу підсумувати таким питанням: от коли ми разом з PEN їздимо по Україні – у нас є програма PENівська "Незламні бібліотеки" – ми їздимо в громади, в регіони, і ми відчуваємо, що люди далекі від філології, далекі від літератури, вони відчувають що власне точка сили – це культура. Вони відчувають, що в них хочуть забрати культуру. Чи ви відчуваєте це в Харкові серед людей? Як це відчувається зараз? Як люди почали це помічати і як вони про це говорять? Дуже коротко, якщо можна.

Почалось з питання: "А чому так сталось?". Потім ти починаєш розкручувати, шукаючи відповідь на це питання, чому Росія так брутально напала. От починаєш розкручувати це питання, і з'ясовується що твої герої – це зовсім інші герої. Що твої письменники – це зовсім інші письменники. Що твої назви – це зовсім інші назви. Власні назви. І люди починають цим цікавитися, і розуміють, що суб'єктність йде через культуру.

І що цілять саме в культуру так. Це дивовижно, як пізно і якою високою ціною ми про це дізналися. Але дізналися.

Теги:
Читайте також:
Київ
+21°C
  • Київ
  • Львів
  • Вінниця
  • Дніпро
  • Донецьк
  • Житомир
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Кропивницкий
  • Луганськ
  • Луцьк
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Рівне
  • Суми
  • Сімферополь
  • Тернопіль
  • Ужгород
  • Харків
  • Херсон
  • Хмельницький
  • Черкаси
  • Чернівці
  • Чернигів
  • USD 40.54
    Купівля 40.54
    Продаж 41.08
  • EUR
    Купівля 43.52
    Продаж 44.37
  • Актуальне
  • Важливе
2024, субота
15 червня
17:28
Ексклюзив
Нікол Пашинян
В мітингах проти Пашиняна беруть участь багато людей, які приїхали з РФ: представник вірменської громади України Арутюнян про сутички у Вірменії
17:18
Родини полонених українських воїнів
Родини полонених українських воїнів влаштували акцію за їх звільнення неподалік місця проведення Глобального саміту миру
17:10
Map. Вовчанськ_1106
У Вовчанську росіян взято в оточення на агрегатному заводі, - ЗМІ
17:04
На Саміті миру присутні російські пропагандисти
16:47
Україна повернула 4 дітей з ТОТ
Окупанти пропонували викраденим українським дітям гроші за переїзд "до будь-якого російського міста", - The Independent
16:43
Оновлено
ЗСУ
Від початку доби відбулося 60 боєзіткнень: окупанти продовжують наступати на Покровському напрямку
16:32
кубик Рубіка
За 0,305 секунди: японський робот встановив новий світовий рекорд зі складання кубика Рубіка
16:27
новини Львівщини
Полум'я висотою 50 метрів: у російському Саратові горить газосховище, - росЗМІ
16:20
Live
Український мирний саміт
Перший день Саміту миру в Швейцарії: що відбувається. Текстовий онлайн
16:06
OPINION
Олексій Мустафін
Принцип велосипедиста
16:05
Хокан Нессер
Відомого у Швеції автора детективів ув'язнять на півтора року. Причина
16:00
Ексклюзив
путін, путлер
Завдання Путіна зараз – зачепитися за якусь "почесну нічию" і продати це своєму населенню, - Піонтковський
15:50
Оновлено
російський літак винищувач
Шведські винищувачі перехопили у небі російський літак. МЗС країни викличе дипломатів РФ
15:38
Олаф Шольц
Шольц: завершення війни на цьому саміті ще не обговорюватиметься
15:34
Оновлено
Кейт Міддлтон з’явилась на публіці вперше після оголошення про рак
15:26
Глава Офісу президента України Андрій Єрмак
Після швейцарського саміту Україна представить Росії мирний план, - Єрмак
15:26
Україна росія війна
Чого насправді вимагала РФ від України на перемовинах у Стамбулі: New York Times оприлюднила документ на 17 сторінок
15:20
Зеленський
Спільні зусилля можуть покласти край війнам, - Зеленський на початку Саміту миру
14:59
Петер Пеллегріні, Словаччина
У Словаччині відбулась інавгурація проросійського Петера Пеллегріні
14:54
ЗСУ
РФ відступила у Серебрянському лісі та Кліщіївці, - DeepState
14:46
Твердження Росії про українську "брудну бомбу" - абсурдні, - Столтенберг
Україна має право знищувати легітимні військові цілі у Росії, - Столтенберг
14:35
Військові КНДР розпочали будівельні роботи вздовж кордону з Південною Кореєю, - ЗМІ
14:30
вивіска Офіс президента України
До наступного Саміту миру може долучитися Росія, - Офіс президента
14:21
Володимир Зеленський
Зеленський: сьогодні на Саміті представлені всі частини світу, всі континенти, різні нації
14:20
Ексклюзив
Захід припинив реагувати на ядерний шантаж Путіна, настрої дуже серйозні, - Піонтковський
14:14
Вибухнула автівка
У Ростовській області вибухнула машина начальника штабу військової частини, - росЗМІ
14:14
Ексклюзив
Путін
Для Путіна переговори є інструментом війни, - Безсмертний
14:07
Камала Гарріс
Перша новина з Саміту миру: США виділили Україні $1,5 млрд на енергетику, гуманітарні потреби і зміцнення цивільної безпеки
14:04
OPINION
Богдан Данилишин
Інфляцію стримує стабільність обмінного курсу
14:01
Олександр Усик
Усик презентував фільм-автобіографію "Шлях до Абсолюта" про свій шлях до звання абсолютного чемпіона світу
13:48
Ексклюзив
посівна аграрії
У Мінагрополітики розповіли, як відбувається процедура бронювання аграріїв
13:31
Анджей Дуда
"Квінтесенція російського брутального імперіалізму": Дуда прокоментував "нищівні вимоги" Путіна щодо перемир'я
13:17
чому Михайло убив свою дружину
У Вінниці військовий застрелив двох дівчат-стрімерок, після чого наклав на себе руки, - ЗМІ
13:14
Огляд
Артем Довбик, збірна України
Україна завершила підготовку до Євро-2024 і результат ЧЄ з легкої атлетики: головні новини українського спорту за тиждень
12:50
обстріл села Улакли
РФ обстріляла селище Улакли на Донеччині: 3 загиблих, 5 поранених
12:43
Військовий зі Швейцарії Джона Нейдхарт
Загрожує 3 роки в'язниці: у Берні заарештували швейцарця, який два роки воював за Україну
12:40
Український мирний саміт
Сьогодні у Швейцарії починається Глобальний саміт миру
12:35
Ексклюзив
Україна НАТО
Близько 20% українців готові відмовитися від членства в НАТО в обмін на припинення війни, - директор КМІС
12:25
Олаф Шольц
Шольц назвав несерйозними заяви Путіна про "мирні переговори"
12:19
Білі янголи
Під час евакуації на Авдіївському напрямку "Білі янголи" потрапили під удар ворожого БПЛА
Більше новин