"Незалежність - то хороша штука, але хтось користається тим, що в Україні демократія": Розмова з музикантом Тарасом Петриненком. Спецпроєкт "День Незалежності: світлі люди в темні часи"

Коли говорять про День Незалежності, завжди торкаються більше минулого - це історія, здобутки, герої. А я все ж таки хотіла б про майбутнє. Я буквально вчора розмовляла зі своїм другом, це дуже молодий хлопець, і обмовилася, що буду з вами спілкуватися. Це така була бурхлива реакція! Він виявився страшенним вашим фанатом. Почав писати своєму другу, що пані Наталя буде зустрічатися з Тарасом Петриненком. Вони слухають вашу музику - "Візерунки шляхів". Зовсім малі вони, і мене це, чесно кажучи, вразило. Він сказав: спитайте, будь ласка, пана Тараса, чого він такий класний? Він так просив спитати.

Я підхоплюю цю думку і питаю вас: чому ви такий класний? А якщо серйозно, що вас сформувало – коріння, мама, тато, оточення, якийсь авторитет, середовище? Чого ви такий класний?

Краще бути класним, ніж некласним. Я дуже вдячний за таку оцінку. А що мене формувало - і мама, і тато, і середовище. Багато чого – можливо, моя любов до природи, до всього такого, що ніколи не розчаровує. І в результаті став ким став. Але ж я вже відбувся багато років тому, вже потихеньку рухаюся до якогось епілогу.

А так фактично все життя я намагався обирати вірний шлях, можна так сказати. Завжди перед кожною людиною стоїть вибір - на тому перехресті, чи на тому. І, звичайно, я часом помилявся, часом робив, мабуть, якісь ганебні речі - я вже й не згадаю, і не хочу їх згадувати. Як і кожна людина - вона ж не може бути абсолютно праведною. В мене теж, напевно, є якісь скелети в моїй шафі. Але при цьому всьому я намагався бути відвертим, чесним, не робити лиха нікому з оточуючих і нести, скажімо, зі сцени чи у своїх творах щось таке, що могло принести людям користь. Це саме головне - не те, під що будуть підстрибувати і просто розважатися, бо для цього є інші виконавці. В мене чомусь усе життя, починаючи фактично з юного віку. Не старався щось таке зробити, що залишило б слід по мені.

Поки кохаєм до нестями, іще не скоро наш кінець.

Ще, може, нашими серцями розпалим тисячі сердець.  

Ще свічка наша не згоріла, ще наша молодість при нас.

А те, чи варте наше діло, - то скажуть люди й скаже час.

Україно, Україно, після далечі доріг

Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг!

Фото: www.facebook.com/taraspetrynenko

Ви були такий юний. Хіба ви вже думали в юному віці: який я слід залишу по собі? Можливо, все ж таки хтось на вас впливав у цьому сенсі?

Мене "бітли" як би породили -  я взагалі повинен був бути або піаністом, або диригентом свого часу - класична музика, академічна музика. Але "бітли" мене збили з цієї стежки, і я вирішив, що буду займатися саме цим. Бо це дуже демократичний вид мистецтва – пісня. Це фактично стосується і тої поезії, яка закладається у пісні. Бо чомусь у нас мало зараз звертають увагу на те, яке слово закладене у кожну пісню, слухають більше. Або навіть не слухають, а як би реагують на вібрацію.

А тексти всі ваші?

Всі мої.

Для мене, чесно признатися, це було відкриття. Тому що завжди Тарас Петренко - це музика. А те, що це ваші тексти, то мене це дуже позитивно вразило.

Все моє. Я певний час шукав якихось поетів, які могли б мені дати якийсь текст, з якого я щось би міг робити – те, що мені подобається, те, що мені до душі. І з'ясувалося, що таких поетів, довкола мене принаймні, немає. Довелося пробувати робити це самому. Спершу було щось дуже, як кажуть, коряво. Але поступово якось вийшло так, що коли людина має критичне мислення і критично ставиться до своєї творчості, то рано чи пізно щось може з того вийти.

Ви згадали про "Бітлз". Я співаю в аматорському бароковому хорі. Ми нещодавно мали концерт і виконували в аранжуванні - великий хор, 40 чоловік - пісні "Бітлз". Ми спочатку дуже переживали - як це воно вийде? Вийшло гарно. Я подумала: яка була б розкішна ідея, щоб, наприклад, Тарас Петриненко виступив з хором. Знаєте, такі колаборації бувають дуже цікаві.

З хором ми робили деякі речі, все це було, так, цікаво.

Я бачила, але в нас то особливе.

Я практично всіх завжди це запитую, і сама себе я це запитую 24 серпня: що для вас особиста незалежність і що для вас незалежність країни? Чим би ви могли пожертвувати заради своєї незалежності, щоб її втримати, на які могли б жертви піти? Щоб не втратити незалежність країни, на що ви готові? Особиста незалежність і незалежність країни що для вас означає?

Фактично це ідентичні речі. Тому що незалежність моя напряму, мабуть, залежить і від того, наскільки незалежна моя країна. Але незалежності мало, я перепрошую, бо незалежність сама по собі - це хороше слово. А треба, мабуть, звернути увагу ще й на те, що діється в цій країні, яка називає себе незалежною. Бо, скажімо, зараз ми знаємо, хто у нас основний ворог по наших кордонах, яка війна зараз триває. Але час від часу, та практично щодня виникають то той, то той, то той внутрішні вороги, які тут, у нашій країні. І з цим щось треба робити, мабуть. Незалежність - то хороша штука, але хтось користається тим, що тут демократія.

І навіть з тою церквою, Московським патріархатом - розумієте, скільки людей таким чи іншим чином намагались із цього вийти, щоб не брати участь у тому, щоб її забороняти. Бо невже не видно, що ця церква просто нищить нашу країну і, відповідно, нашу незалежність?

І, на жаль, багато людей ходять.

Незалежність - це про це. Це не те, що сталося 1991 року, - це весь час треба підтверджувати: що ми незалежні, що ми рухаємося правильно. І це на сьогодні підтверджують наші воїни, які щодня гинуть за цю незалежність і за цю країну. І в цей час оці (навіть не знаю, як так можна було б сказати, тварини - так тварин не хочу ображати) ті, хто всередині країни, намагаються її зруйнувати таким чи іншим чином. Це мене дуже бентежить.

Фото: www.facebook.com/taraspetrynenko

Ми говоримо про війну - як ми можемо про неї зараз не говорити? 2 червня в Києві прощалися із загиблою парамедикинею Іриною Цибух. І мене страшенно вразило: виявляється, у цей батальйон "Госпітальєри" в неї був передсмертний лист. Передсмертний заповіт, в якому вона дослівно попросила: хочу, щоб усі співали на прощанні, навчилися хоча б десятьом змістовним пісням і заспівали їх одноголосно, щоб погасити журбу рідним співом. Вона попросила 10 пісень для виконання на Майдані, коли вона загине.

Вона, на жаль, загинула. І серед десятьох цих пісень - дві ваші. Вона попросила "Україну", очевидно, і "Весна і ти".

Це одна з моїх найперших пісень.

Це також моя найулюбленіша пісня, якщо чесно.

Вірю, що згинуть негоди й невдачі,
Тихий твій смуток геть пролетить,
Хочу в очах твоїх знову побачить
Золото сонця і неба блакить.

Ми вже трошки про це говорили, в чому для вас зміст цієї війни. Я думаю, що для кожного українця нормально це, зрозуміло чому. Але ось ці пісні Ірина просила, щоб всі заспівали. І ця фраза мене просто вразила - щоб навчились десятьом змістовним пісням. А чи будуть ще нові пісні від Тараса Петриненка, які ми співатимемо живі-здорові на зустрічах після Перемоги?

Я терпіти не можу щось робити на якийсь історичний момент - одразу відгукнутись і щось написати. Бо це багато робить моїх колег, і воно мені, чесно кажучи, кон'юнктура.

Щось відбувається в душі - ви щось робите.

Я не можу сказати, коли це з'явиться. Сподіваюся, щось з'явиться, і щось справді вартісне. А як це буде, коли це буде… Я хочу, щоб щось у мене ще вийшло. На ці речі треба дивитися трошки з якоїсь відстані певної, розумієте?

Але бажання таке є?

Ну звичайно, я ще поки тут, з вами.

Та молодий мужчина, що там казати.

Ще така тема: дуже багато українців виїхало за кордон. І не секрет, що дуже багато з них планують там залишитися. Як ви думаєте, чи нам варто боротися за кожного українця, щоб він повернувся, чи дати спокійно людям здійснити їхній вибір? Яким чином можна за них боротися на нашому, людському рівні?

Фото: www.facebook.com/taraspetrynenko

Непросте питання, я зразу скажу. Тому що кожна людина обирає свій шлях - де їй жити. Хтось сказав: жити треба там, де тобі краще. Ну, якщо вам краще, якщо у вас нічого всередині не болить, коли ви бачите те, що з нами відбувається тут, - це ваш вибір. Але зрештою багато людей я знаю, які там, - скажімо, моя кума з двома дітками, яка теж зараз перебуває в Італії, вони вже восени повертаються.

Молодці.

Такий приклад, я думаю, не поодинокий. Люди там не знаходять себе. Це інша якась… Європа теж непроста штука, як і Америка - непроста річ. Треба шукати теж там, де твоє коріння, де, казали, твоя пуповина закопана. Я б радив, звичайно, повертатися сюди. І намагатися, як би не було важко, а важко буде і після війни, тому що під час війни - це одні проблеми, після війни їх не буде менше, це 100%. Єдине, що я можу, - закликати цих людей просто повертатися. Тому що без них тут будуть хтось інші.

Будуть чужі.

Чужі люди - в'єтнамці, корейці.

Це дуже важливо, я вам вдячна за це. Ми з паном Тарасом закликаємо повертатися всіх українців в Україну.

Так, повертатися! Я нічого не маю проти в'єтнамців і корейців, скажімо. Але я маю проти того, що Україна буде просто уже не Україна, а якийсь вінегрет міжнародний. Дуже прикро.

Нам головне дочекатися Перемоги. Звичайно, вона буде. Віра на рівні інтуїтивному.

Наші душі нидіють в іржі,

Але промінь віри не погас.

Боже, Україну збережи,

Господи, помилуй нас.

Грішні діти – діти не чужі.

Отче наш, почуй їх щирий глас.

Боже, Україну збережи!

Господи, помилуй нас.

Скажіть, будь ласка, зараз і завжди мали велике значення медіа, і, звичайно, правила хорошого тону кажуть, що медіа завжди треба сварити. Як, до речі, синоптиків завжди всі лають і розказують про них анекдоти. До речі, артистів також. Але за що посварити медіа, ми розуміємо. А за що б ви похвалили медіа зараз, під час війни особливо?

Залежно, які медіа. Тому що, якщо ми говоримо про той "Єдиний марафон", - я взагалі його не дивлюся. Бо там все якось банально, все спрощено, і відчувається оцей керунок, в якому намагаються тримати все наше населення, А ті медіа, які намагаються трошки глибше копати, якось розглядати природу цих речей, які з нами відбуваються, -  це часом цікаво і, знову ж таки, залежить від того, який журналіст береться за цю справу.

Але ви дивитеся?

Часом дивлюся, звичайно.

Мені здається, що ви навряд чи дивитеся телевізор.

Ні, інколи дивлюся. Я не можу сказати, що це якесь постійне захоплення. Але, по-перше, зараз треба бути в курсі подій, і що робиться на наших фронтах, і що робиться взагалі всередині країни. Просто треба натрапляти на тих людей, яким ти довіряєш. Тих, хто говорить з екрану тобі правду, а не якісь там кліше, які ми маємо прийняти, - те, що за ними стоїть, вони когось явно намагаються кудись пропхнути або когось погасити. Це неприємно.

Яка, на вашу думку, роль артиста у формуванні громадянської свідомості й смаку? Свідомості - тут ще тато з мамою дуже добре можуть допомогти, а от саме смаку, музичного смаку, загальної культури? Були такі випадки, коли люди молоді абсолютно не знали якогось дуже відомого артиста, дуже відому письменницю - вони не чули про них. Це неймовірно просто. Чи повинен артист допомагати виховувати не тільки молодь, а взагалі суспільство?

Артист, можливо, і не повинен бути вихователем у прямому розумінні цього слова. Але в артиста повинні бути якісь можливості для того, щоб впливати на людей. Я дуже добре обізнаний, що таке, коли перекрили абсолютно кисень і тебе наче немає. Скільки говорили людям, що Петриненко переїхав у Канаду, він живе в Канаді тепер, в Україні його нема. А хтось каже, що зі своєю кар'єрою зав'язав. Я їздив у Канаду не один раз, і в Америку, і по Європі скрізь їздив, але весь час повертався.  Комусь було, мабуть, приємно розуміти, що можна мене посунути, щоб когось підняти, або просто відсунути. Я самостійно людина. Я намагаюся нікому не підкорятися. Фактично тому я ніколи не був членом будь-якої партії - там дисципліна, повинен робити не те, що розумієш, а те, що сказала партія.

А ви не пробували чинити цей вплив через соцмережі, вести свій блог, ютуб-канал? Вам це нецікаво?

Справа в тому, що я, за великим рахунком, інтроверт.

Це видно.

Ну і як людина в собі, я спостерігаю за життям і, відповідно, те, що я виношу людям, я виношу на сцену, або в якісь альбоми, або ще щось таке. Оце те місце, де я можу спілкуватися з людьми. А так ось, банально, як блогери оці всі… Їх стільки вже - як собак нерізаних. Інтернет багато зробив хорошого, але й багато наробив шкоди. Стільки лайна звідтіля несеться, - багато, багато. І тому в це занурюватися теж не хочеться.

Я думаю, можна це підсумувати так: якщо ви і ваші пісні викликають у моїх молодих друзів захват, вони слухають у навушниках ті ж "Візерунки шляхів", я думаю, що ви вже сформували цей смак. Це дуже добре.

Мені хотілося б так думати, звичайно. Якщо так є, то це добре. Багато хто з молодих не знає, що я існую на білому світі. А потім приходять на концерт випадково, і там – ого! – реакція є. Це добре. Прикро, що цей час піднімає на поверхню якісь спрощені речі, надзвичайно спрощені. Бо людьми, які примітивно мислять або намагаються не мислити взагалі, тому що це зайве, - ними легше керувати. І країна, яка складається з таких людей, звичайно, буде рухатись кудись…

Я перед зустріччю послухала музики, щось згадала зовсім ніжне. "Візерунки" згадала, як ми там запальничками хитали на стадіонах під "Україну". Але це мене просто вдарило - пісня "Червоний вітер".

Вона стара.

Вона не така там дуже, але це фантастика - ви пророк: "Вітер червоний навіває зі сходу чорні мрії холуям. Хто ще сьогодні постоїть за свободу, як не ти, якщо не я? Хлопці, гуртуймося, дівчата, єднаймося, час кличе знову нас". Це дивовижно пророчі слова.

Це більше 30 років тому написано, десь 33.

Знов собачі сини забажали війни,

Крові прагнуть вони,

Але станемо ми і зупинем грудьми

Лютий подих зими!

Вітер червоний навіває зі сходу

Чорні мрії холуям,

Хто ще сьогодні постоїть за свободу,

Як не ти, якщо не я?

Хлопці, гуртуймося, дівчата, єднаймося,

Час кличе знову нас!

Праці не біймося, борні не лякаймося,

Бо це останній шанс!