Постріл Хвильового – величезний трагічний знак: літературознавиця Цимбал про кінострічку "Будинок "Слово". Нескінчений роман"

Почнімо із фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман", це перша історія про Розстріляне відродження, про 30-ті роки, яка виходить на великий екран саме як художня кінострічка.

Раніше були лише документальні фільми про цей період, який ми ще називаємо "Наші 20-ті", але це перший ігровий художній фільм. Це робота Тараса Томенка, який попереду зняв документальний фільм з такою самою назвою "Будинок "Слово". Трохи раніше були фільми, наприклад, "Червоний ренесанс", але то все були документалки, а в художній інтерпретації цей матеріал вперше потрапляє на кіноекрани.

Ярина Цимбал. Фото: www.facebook.com/mezzaninekyiv

А коли вам запропонували бути консультантом для роботи спочатку над документальною стрічкою "Будинок "Слово", а потім і в художньому фільмі, наскільки було складно вмістити в одну кінострічку цей огром інформації доль видатних людей? Що найголовніше ви хотіли людям сказати про той час?

Це більше питання до сценаристів, я нагадаю, що їх двоє, і в документальному фільмі, і в художньому. Це Тарас Томенко – режисер і сценарист, а також сценаристка і письменниця Люба Якимчук. Я їх консультувала на предмет того, чи все, що вони хочуть показати у фільмі, відповідає реальності, бо для документального фільму це було особливо важливо, а в художній стрічці вже не потрібна була аж така докладна наукова консультація. Тому Люба і Тарас, я сподіваюся, просто скористалися моїми порадами ще під час роботи над документальним фільмом.

Я ж займаюся цим періодом, "Нашими 20-ми", вже добрих 20 років і дуже рада, що справжній інтерес тільки-тільки тепер починається до цього періоду, тому що говорити про це повноцінно, на повний голос стало можливим лише після Незалежності 1991 року. У багатьох письменників навіть під час "відлиги" не вийшло жодної книжки, тобто їм не дали голосу у той час, наприклад, як от Валер'ян Підмогильний.

Твори Підмогильного після його арешту в грудні 1934 року вперше вийшли лише у 1989 році, півстоліття він був замовчуваним попри реабілітацію.

І після 1991 року поступово працювали літературознавці, дослідники, мистецтвознавці, але доробок цей постійно був невеликий через економічні труднощі. Наприклад, видавнича галузь занепала, відповідно, не виходили книжки, а ті, що вийшли на початку 1990-х - двотомники Хвильового, Куліша Олеся Досвітнього, Зерова. Лише 2016 року ми започаткували проєкт "Наші 20-ті" видавництва "Темпора" - це антологія тогочасної жанрової літератури. І якось поступово до сьогодні уже книжок стало більше.

А тут з'являється документальний фільм, хоча ігровий завжди має більше значення, тому що люди йдуть в кіно насамперед на художній фільм. Тому художня кінострічка "Будинок "Слово". Нескінчений роман" ніби трохи підсумовує і водночас продовжує всю цю дослідницьку роботу, популяризаторську роботу з "Нашими 20-ми".

Фото: кадр з фільму

Ми читаємо в школі Хвильового та Підмогильного, і от ми нарешті бачимо їх на екрані.

Дізнаємося, скажімо, про футуриста Семенка, якого докладно в школі не вивчають, бо то не просто. І це даватиме поштовх до дальшого опрацювання. Мені здається, етап наукового накопичення інформації про цей величезний період і про десятки сотні цих людей вже якось набрав обертів, натомість художнього осмислення от тільки-тільки.

Я згадаю про композицію Артема Пивоварова і Клавдії Петрівни "Барабан" на вірш Ґео Шкурупія, яка буквально з'явилася за два тижні до того, як вийшов "Будинок "Слово" в прокат. Це одночасно такий інтерес молодих людей, які слухають Пивоварова, і тут художнє кіно, а тепер всім цікаво і негайно просять розказати про Шкурупія, Семенка.

Якщо говорити про ту таємницю, яку розкриває кіно, знаю, що ви жили в будинку "Слово", розкажіть більше про енергетику, історію початку, розквіту та занепаду цього будинку.

Будинок "Слово", до речі, досить пізно здали. Це був письменницький кооператив. Більшість того, що ми знаємо про "Наші 20-ті" відбувалося до будинку "Слово". 

Я хочу нагадати, що не держава, не партія, не влада роздавали квартири в цьому будинку, а письменники будували його на свої гроші.

Грошей було мало, а письменникам вже хотілося мати власне житло, де можна було нормально жити та працювати. І був момент: під час тижня української культури у Москві відбулася зустрічі зі Сталіним, про яку вони не знали, а цю зустріч організував Каганович (радянський партійний та державний діяч), я так розумію, який був присутній на ній теж. І в ході розмови, до речі, українські письменники вимагали, щоб у МХАТі (Московський художній театр) зняли "Дні Турбіних" Булгакова. Сталін у партії відповідав за національне питання, це була досить гостра розмова. А в кінці надійшла записка з проханням підтримати зведення будинку для письменників. І Сталін розпорядився.

І справді партія, держава, уряд, не знаю хто, але розпорядженням Сталіна виділили останній грант, будемо назвати це так, останній внесок в будівництво, і письменники заселилися туди навесні 1930 року. Але це був не кооператив друзів, зовсім ні. Там жили письменники та учасники різних літературних організацій, також там жили й літературні опоненти.

Фото: кадр з фільму

Скажімо, я мешкала на літературній резиденції в будинку "Слово" у квартирі письменника та журналіста Петра Лісового, напроти - двері квартири Михайля Семенка і Наталії Ужвій, а на другому поверсі над нами жили наші закляті вороги. Іван Микитенко жив у тому під'їзді. Також пролетарський критик Володимир Коряк, який їх усіх гнобив і особливо ж не любив Михайля Семенка, Валер'яна Поліщука. На одній із вечірок просто побив Поліщука, який прикривав голову руками й сидів, терпів це. Тобто люди були дуже різної і політичної, і літературної орієнтації, але свідомі, що вони всі письменники, митці.

До речі, треба нагадати, що в будинку "Слово" жили не лише письменники, жив там і Лесь Курбас, який є у фільмі.

А ще там жили художники - Анатоль Петрицький, Вадим Меллер. Там було багато акторів, у Остапа Вишні дружина акторка, Варвара Маслюченко, також Наталія Ужвій - дружина Семенка. Хоча або вона дружина Семенка, або Семенко чоловік Ужвій, тобто по-різному можна назвати. Це був будинок, в якому зібралася творча богема. Петро Лісовий - це псевдонім письменника, його справжнє прізвище Свашенко, а його брат Семен Свашенко – актор, зірка "Арсеналу" О. Довженка. Очевидно, що у тому будинку, наприклад, часто бував і Довженко в гостях у різних письменників, з якими він дружив.

Це передусім умови для праці, все-таки людські умови, яких митці потребували для того, щоб розвивати талант, писати, малювати, а також це колектив друзів.

Центрова історія цього фільму, очевидно, трагедія саме Миколи Хвильового. Як ви вважаєте, чи дійсно це самогубство автора "Я (Романтика)" є таким сконцентрованим болем цієї трагедії в будинку "Слово". Чи ви погодитеся з тим, що Хвильовий найбільше, можливо, трагічно та емоційно виразив саме крах будинку "Слово"?

Безперечно Хвильовий - лідер покоління, тобто його постріл для всіх, хто мешкав у будинку, хто мешкав поза ним, в інших будинках Харкова, Києва - це був величезний трагічний знак для них.

Вони розуміли, що далі так не буде. Я нагадаю, що це вже другий рік Голодомору, який починається вже восени 1932 року. У 1933 році Хвильовий їздив на хлібозаготівлі й бачив на власні очі все це, і побачені враження з українського села стали останньою краплею.

Хоча бажання пустити собі кулю в лоба в нього було вже давно. Він ще в листах 1923 року зізнається Миколі Зерову, що кілька разів ходив за місто і хотів застрелитися, але забракло сили. І тому це вчинок не боязкої людини, не страхопуда, як це намагалася подати тоді радянська влада, щоб якось пояснити, чому так вчинив найвідоміший письменник, а це реально був найвідоміший письменник цього покоління. Після його перших книжок вся наступна молодь, яка приходила в літературу, писала під Хвильового. Вони просто не могли вийти з-під його впливу.

Так само в усіх мемуарах можна прочитати про те, що у звичайному людському спілкуванні Хвильовий справляв магічне враження, всі в нього були як не закохані, то заворожені ним.

Є спогади про те, як вони приїхали до Києва в кінці 1923 року і в нинішньому театрі Лесі Українки була вечірка, де харківські письменники читали свої тексти. А театр величезний, не було ніяких підсилювачів, мікрофонів, голосники тільки. І Хвильовий читав "сосни мої — азіатський край", то тиша стояла просто мертва і його голос в цій тиші лунав, як не пророчий, але як голос звідкись з гори.

Людина, яка от таке враження справляє в особистому спілкуванні, яка має першорядне значення в культурному і літературному житті цієї доби, і вона накладає на себе руки, пускає собі кулю в лоба в присутності своїх найближчих друзів у сусідній кімнаті. Звісно, я думаю, що в найближчі пів року серед письменників, серед інтелігенції взагалі не було інших розмов крім як про вчинок Хвильового. Чи розуміли вони, що до них прийдуть так само, як прийшли до Ялового (український поет, прозаїк і драматург), не знаю.

Іноді я думаю про те, що не всі вони боялися, але з часом, 1934 рік, коли лунає постріл в Ленінграді, який має набагато більше значення. На початку грудня 1934 року в Ленінграді застрелили Кірова (російський радянський державний і політичний діяч) і почалися масові арешти по всій країні, по всьому Союзу.

Але в Україні вони були особливо жорстокі. У Києві було заарештовано близько 40 осіб, здається 37 з них за два тижні засудили до розстрілу і наступного дня розстріляли.

Серед них був, наприклад, 26-річний поет Олекса Олесько, глухонімий, який навіть постріл, яким його вбили, не чув. І так багато символічного, страшного, драматичного в цій всій історії, трагічного зрештою. Мені здається, що Семенко, Йогансен (український поет, прозаїк), які заарештовані вже у 1937 році, і вони повністю усвідомлювали цю трагедію, розуміли, що по них прийдуть так само, що вижити не вдасться.

Я нагадаю і трагедією Павла Тичини, який не чув звуків пострілів, але його було вбито ще тоді, на початку 1930-х. Він як поет не відродився, навіть  після десталінізації.

Є вислів "сталінські списки", це списки до розстрілу, які Сталін підписував особисто. Ці списки є в інтернеті, їх можна подивитися. Сталін особисто винен у Великому терорі, а всі інші - його виконавці, яких по черзі прибирали - і Ягоду, і Єжова, потім Берію. Тобто виконавці його волі мінялися, але воля його була однакова. І вони так само постраждали від цього всього, але нас їхня доля не цікавить. Нас цікавлять українські письменники.

Переважна більшість українських письменників розстріляні на початку листопада 1937-го в урочищі Сандармох (Карелія, РФ), їхні могили є.

А потім ще були розстріли у грудні, здається, це урочище називається Лодійне поле, яке десь біля Ленінграда, там зокрема Ґео Шкурупія розстріляно. Пізніше на тому місці зробили полігон і досі там військова частина. Російському "Меморіалу" не дозволили там проводити розкопи, тому ми навіть не знаємо кількість жертв. Не було ексгумації останків людей, скільки там ще лежить під Ленінградом.

І от зараз росіяни роблять те ж саме. Вбиті українські письменники, з тих відомих історій, в яких ми знаємо, Амеліна загинула від ворожого терористичного обстрілу, Вакуленко був просто вбитий ворогом. Це можна пояснити, як те, що це Росія така по відношенню до української культури? Ви розумієте цей страшний російський феномен?

Передусім, це тоталітарна держава, яка була і є, але, сподіваюся, що її вже ніколи не буде. Вона нищила все живе, все, що не скорялося. Всі знають український народ як вільнолюбний, свободолюбний і, безперечно, такого в російській тоталітарній державі ніколи б не могло існувати. І коли було дано ці 10 років "Наших 20-х", з 1921 по 1931, тоді українізація просто прочинила всі шлюзи, відкрила їх для того, щоб культура розвивалася своїм ходом і вона дуже швидко набирала оберти. Але ж і припинено все було зовсім різко. І в економіці, і в культурі, в усьому це все було перекрито й одразу почався Великий терор, одразу почався голод, що винищує просто фізично народ, винищує інтелігенцію, як есенцію цього народу.

Це була продумана політика, яка досі ведеться. Безперечно, не цілилися конкретно у Віку Амеліну, але вони ціляться в нас - як в українців і українок, як в українську культуру, тому вони вбивають без розбору і гинуть кращі.

Ми починали з розмови про кіно "Будинок "Слово". Нескінчений роман", а яка найголовніша історія для вас в розквіті та падінні будинку "Слово ". Можливо, це історія письменника чи історія якоїсь книги, чи історія якоїсь бійки.

У будинку "Слово" бійок не було, і вечірок великих не було, це все-таки житловий будинок. Коли я там мешкала, то сприймала його як будинок, в якому люди живуть. І вони теж у ньому жили, любили, кохалися, народжували дітей, писали свої твори, запрошували друзів у гості, щоб ці твори читати. Я знову буду в червні там на резиденції працювати над книжкою про будинок "Слово", це маленький анонс. Мене надихає те, що в цьому будинку є тяглість життя. Книга буде документальна, я нічого не вигадуватиму, але, сподіваюся, що вона буде така яскрава, нам все вдасться і тоді вже про результат поговоримо.

В будинку є життя, хоча будинок постраждав ще під час обстрілів у березні 2022 року. 

У другому під'їзді, де мешкали Остап Вишня, прозаїк та драматург Іван Дніпровський, пошкоджені двері, повилітали вікна, які люди позабивали, і, очевидно, виїхали. Але попри те там існує життя, і це головне.

Скільки треба часу, щоб ми розквітли до рівня Розстріляного відродження? Ми вже і так досягаємо цього рівня, просто ми завжди про себе скромно говоримо як письменство, як література.

Мені здається, ми досягаємо цього рівня. Я завжди порівнюю наші 1920-ті та наші 2020-ті й бачу багато паралелей. Бо тоді пройшла революція і багато хто сприйняв її саме як українську революцію. І багатьом людям здавалось, що в УСРР, як тоді називалася Республіка, що це Україна – самостійна, незалежна, яку ми вибороли, але вона просто у федерації з іншими республіками. І одразу почався оцей культурний вибух, плюс українізація його підтримала і допомогла. А у 1991 році ми здобули незалежність, ми дуже довго розкачувалися, в нас були інші умови. Однак цей вибух почався, хоч він був спізнаний в часі, але він почався. І ми в усіх сферах його досягаємо.