"Люди налякані, постійно питали, чи ми свої", – розповідь волонтерки про поїздку на звільнену Київщину

Уляна Кузик стала гостею програми "Волонтери і війна" журналістки Еспресо. 

Уляно, нещодавно ти повернулася з Київщини, де була з командою волонтерів. Але ви обрали не міста, а маленькі села. Усі говорять про Ірпінь, Бучу, Бородянку… Де були ви?

Ми вирішили поїхати в маленькі села, куди рідко добираються, бо там дуже зруйновані дороги. У цих містечках зазвичай залишалися люди, які не мали можливості втекти від війни: лежачі, з інвалідністю, старші люди, котрі нікуди не виїжджали. Люди нам розповідали, що був випадок, коли внучка сховалася в підвал, а бабуся лежала під всіма обстрілами, не їла, бо не було кому принести. Я розуміла, що ми, скоріше за все, знайдемо там старших людей, а не дітей, бо їх здебільшого повивозили. Не було продуктів, у них елементарно навіть хліба не було. Відповідно, ми привезли важливу допомогу. Бо зазвичай усі їдуть в Ірпінь, Бучу, великі міста, а в маленькі, на жаль, ні. Ми об’їздили близько десяти сіл. Можливо, й більше проїхали б, але були проблеми з пальним. Я казала хлопцям, що наступного разу треба брати бус із пальним.

Про яку кількість людей ми говоримо? Там мешканці жили під окупацією, це були не ті люди, які повернулися на Київщину?

Ще ніхто туди не повертався, це люди, котрі жили під окупацією, пережили страшну біду. Вони досі налякані, багато нас зупиняли дорогою й питали, звідки ми, чи ми українці. Вони розповідали, що росіяни залякували їх, мовляв, казали, що відходять ненадовго й повернуться. Ми йшли дорогою, а люди  постійно питали, чи ми свої. Коли почули, що ми зі Львова, починали спілкуватися. У деяких селах ми не знайшли голови села, бо вони виїхали кудись.

Власне про місцевих. Що вони розповідають про російських військових? Знаємо, що окупанти полюбляли "заходити в гості"...

Нам одна бабуся розповідала, що телефонували через відеозв'язок до своїх дружин і запитували, яку їм шубу взяти чи щось інше з помешкань, куди заходили. Дуже огидно поводилися. Зрозуміло, вони прийшли мародерити. Якщо був алкомаркет і вони там штаб собі зробили, то навколо все було в шампанському, горілці – пили все, що було. Стандартна російська поведінка.

У них були штаби, нам показували де вони жили. До прикладу, був магазин жіночої білизни – вони там зробили собі штаб. А білизну забирали. Нам одна бабуся розповідала, що телефонували через відеозв'язок до своїх дружин і запитували, яку їм шубу взяти чи щось інше з помешкань, куди заходили. Дуже огидно поводилися. Зрозуміло, вони прийшли мародерити. Якщо був алкомаркет і вони там штаб собі зробили, то навколо все було в шампанському, горілці – пили все, що було. Стандартна російська поведінка.

Чи доводилося місцевим спілкуватися з російськими військовими?

Ми зустріли бабусю, яка спілкувалася з росіянами. Їй 86 років. Розповідала, що підсипала їм щось у пиріжки, в чай щось намагалася підсипати. Єдине, що їй рашисти обіцяли повернутися. 

Ми зустріли бабусю, яка спілкувалася з росіянами. Їй 86 років, але вона ще ходить і сама живе. У неї страху не було, така бойова жінка.  Розповідала, що підсипала їм щось у пиріжки, в чай щось намагалася підсипати. Єдине, що їй рашисти теж обіцяли повернутися. Казали, що лише змінюють дислокацію, аби підкріпитися. 

На Київщині нині знаходять чимало братських могил, де поховані мирні мешканці. Вам доводилося з таким стикатися, зі злочинами російських військових?

Так, доводилося. Дядька мого побратима розстріляли біля церкви. Ми заїжджали на це місце й бачили масові поховання. Вони змушували людей закопувати, в основному чоловіків, яких убили. Жертви – різного віку, до речі. Дядькові було 72 роки – всіх розстрілювали, навіть пенсіонерів. А тітка  втекла, десь сховалася і кілька днів жила в підвалі. Їй пощастило, бо вони хотіли знищити всю сім’ю. Якось дізналися, що внук у добровольчих силах чи в ЗСУ.

Тобто розстрільні списки, про які повідомляли, таки були…

Були, однозначно. Ба більше, я дорогою зауважила, що дуже багато було машин із білими стрічками, з написами "Діти". Місцеві хотіли виїхати, а машини розстріляли. 

ПАРЄ підтримала створення міжнародного трибуналу щодо агресії Росії.  Вони заявили, що в Асамблеї "занепокоєні зростаючою кількістю свідчень звірств, вчинених російськими збройними силами", і висловили повну підтримку всім зусиллям, спрямованим на розслідування порушень Росією міжнародних норм у галузі прав людини. Насправді ці звірства не минуть росіянам просто так, міжнародні організації можуть нам у цьому допомогти…

Зараз ще можливо зібрати докази звірств росіян. Люди готові розповідати, може, не всі одразу, адже чимало бояться, що невдовзі російські війська увійдуть у село, в якому вже були. Відповідно, не всі готові свідчити. 

Звісно, можуть. Єдине, щоб це були не просто слова, а конкретні дії з їхнього боку. На жаль, на восьмому році війни ми багато чуємо, але самих дій мало. Українці тримають оборону самі. Нам багато обіцяють, багато допомагають, але зазвичай у нас історична подія, що українці себе захищають і самі намагаються себе забезпечити. Зараз ще можливо зібрати докази звірств росіян. Люди готові розповідати, може, не всі одразу, адже чимало бояться, що невдовзі російські війська увійдуть у село, в якому вже були. Відповідно, не всі готові свідчити. Але, я думаю, якщо зустріти таку бабусю, як ми, вона все розкаже. Дай Бог їй здоров’я, запам’ятаю її надовго. Сподіваюся ми ще повернемося і допоможемо їй. 

Я завжди кажу, що нічого неможливо без підтримки народу. Ось ці всі звірства росіян, про які ти розповіла, російський народ підтримує. Хочу навести дані опитування центру "Левада" в РФ, яке було проведене 21-27 квітня. Після двох місяців війни 74% росіян підтримують наступ РФ на Україну та дії окупаційних військ. 68% росіян вважають, що війна триває успішно. Тобто все, що ми побачили, підтримує більшість росіян…

Думаю, що вони мають доступ, розуміють, що відбувається. Єдине – вони бояться щось сказати. Як на мене, їх настільки залякали, або частина з них нас не любить. Хоча, з іншого боку, вони самі до нас прийшли, ми до них не ходили. 

Як думаєш, що може змінити думку росіян? Нещодавно я знімала сюжет про жінку, яка приїхала з Попасної до Львова. До неї на балкон прилетів ворожий снаряд. У Львові їй відновлюють руку. Але це Попасна на Луганщині, де бойові дії тривають уже дев’ятий рік. Вона аж тепер сказала, що не може вважати російський народ братами. На Москву мають летіти ракети, щоб вони зрозуміли, що в їхній країні щось не так?

Так, думаю, коли прилетить на Росію, вони зрозуміють, що таке війна. По-іншому до них ніяк не дійде. Це все людський фактор: поки не прилетить, не дійде. 

Ще одна цифра, яку я хотіла б озвучити з російського опитування центру "Левада". 73% опитаних упевнені в перемозі РФ, а 57% покладають відповідальність за руйнування українських міст і загибель людей на Захід. Але якщо російська зброя – мотлох на Київщині, то нам зброї не шкодують. Я б хотіла пригадати ленд-ліз. Наскільки це може допомогти нашому війську, зокрема на Харківщині, аби втримати позиції?

Сумно, коли в тебе п’ять побратимів із "броніком", а чотири – без на позиції. І вони обмінюються. 

Зброя – це добре, і вона точно нам потрібна. Але не лише в зброї проблема. Я можу говорити про добровольців, бо в більшості їх забезпечую, хоча зі Збройними силами теж ділимося за змоги. Сумно, коли в тебе п’ять побратимів із "броніком", а чотири – без на позиції. І вони обмінюються. Це сумно, бо касок недостатньо. Навіть якщо в тебе є ця зброя, а росіяни постійно бомблять зі всіх сторін і ти без елементарного захисту – це дуже погано. 

Наскільки вдається виправити ситуацію? Бо ж елементарний захист мала б забезпечувати держава, в чому проблема?

Усе тримається на волонтерах, на людях за кордоном. Це перше, що хотіла сказати. Якби не діаспора, в нас 90% цього не було б. Багато чого нереально тут купити. Тому все тримається якраз на цих людях, які з-за кордону відправляють необхідне, допомагають фінансово

Зараз вона починає забезпечувати, але я говорю про ЗСУ. Добровольців держава поки що нічим не забезпечила. Чекати, поки держава дасть усе необхідне, ніхто не чекає. Усе тримається на волонтерах, на людях за кордоном. Це перше, що хотіла сказати. Якби не діаспора, в нас 90% цього не було б. Багато чого нереально тут купити. Тому все тримається якраз на цих людях, які з-за кордону відправляють необхідне, допомагають фінансово. Мовчу вже  про те, що ми купуємо хлопцям пальне, адже добровольців теж поки що цим ніхто не забезпечує. Коли мені скидають кошти, намагаюся придбати й доставити пальне або, якщо є можливість, скидаю їм кошти на картку. Знову ж таки, різні засоби – тепловізори, коптери, рації – треба купувати, і все дуже дорого коштує. До того ж це дуже важко знайти. Тому що теж не все підходить. От  є певна модель, якою вже користуються, тож її треба докуповувати, щоб більше підрозділів мали цю модель. Відповідно, завжди пояснюю людям, що не потрібно купувати будь-які прилади, бо воно буде непотрібне. Слід купити чітко те, що треба, і хлопці з тим будуть працювати. 

Це насправді проблема тих волонтерів, які лише почали роботу. Люди хочуть кудись вкластися, допомогти, але не знають, що саме купити…

Так. У нас є чіткі списки від кожного батальйону і підрозділу. Знаємо, чого нам бракує, і відразу це шукаємо. Формуємо постійно списки, щоб я завжди орієнтувалася, які батальйони чим забезпечені й чого недостатньо. Це важливо, тому що коли я починала свою волонтерську діяльність у 2014-2015 роках, теж була така, як ті, що почали тільки. Купувала всім усе, до мене зверталися безліч підрозділів, ми намагалися з-за кордону все знайти, передати. Коли кілька разів їздила на Схід, поспілкувалася із хлопцями, набралася певного досвіду, почала розумітися в деяких приладах, вже й у машинах довелося розбиратися, бо купуємо позашляховики. Відповідно, це все – досвід. Хотілося б зауважити, що люди теж не мають багато коштів, можливостей, тому треба використовувати їх у правильному напрямку. Тобто можна зібрати кошти й накупити різного, але чи воно потім буде потрібно – питання. З мого досвіду – веду табличку, в мене чітко написано, хто чим забезпечений, кому що треба. І шукаємо лише те, що потрібно. Намагаємося економно використовувати гроші. Потреби є щодня, і нелегко взяти й витратити велику суму. Відповідно, завжди намагаюся щось зекономити, навіть коли щось потрібно, кажу: давайте з цим почекаємо, а купимо ось це – те, що дуже потрібно. Машини нам ремонтують безкоштовно, але запчастини з Європи ми купуємо, безкоштовно важко знайти. 

А як відбувається співпраця добровольців зі Збройними Силами?

Звісно, є співпраця. Намагаюся працювати також для ЗСУ або навпаки. У нас бувало таке, що Збройні сили давали пальне. Зрозуміло, що не зараз, коли почалася повномасштабна війна. У мене в ЗСУ дуже багато друзів, однокласників, братів, їм теж стараюся допомогти. Єдине – все залежить від підрозділу і потреб. Є хлопці, яким треба все, а є ті, котрі розуміють, що Уляну можна попросити те, що дуже потрібно. Бо нереально всім усе купити. 

Але держава добровольчим силам не дає нічого…

Поки що ні.

Якщо ми говоримо про озброєння, яке нам обіцяє США (а це артилерійські та ракетні установки дальньої дії) - чи буде воно у добровольчих батальйонах, які нині стоять на Харківщині, Донеччині, в "пекельних точках"? 

Звісно, що дадуть їм. Добровольці постійно в цьому напрямі співпрацювали зі ЗСУ. Тим паче, що сформувався вже офіційний підрозділ "Правий сектор". Думаю, наша держава розуміє, хто де воює, і допомагатиме однозначно всім, хто зараз став на захист нашої країни.

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба 26 квітня сказав, що українська армія переходить на натівське озброєння. А чи переходять на натівське озброєння добровольці, які не входять до складу ЗСУ?

Якщо нам пропонують бронежилет вагою 15 кілограмів, одразу кажу: вибачте, я своїм хлопцям цього не купуватиму. Розумію, що воно трохи дешевше, але уявіть собі 15 кілограмів бронежилет і ще купа всього на собі. 

Усе забезпечення – на волонтерах, на управлінні постачання Добровольчого українського корпусу. Поки що держава нічого не забезпечує. Ми намагаємося купувати хлопцям усе необхідне за натівськими стандартами, навіть ті ж бронежилети. Зупинилися на одному зразку – німецькому. Вони легенькі, з нормальним ступенем захисту. Відповідно, якщо нам пропонують бронежилет вагою 15 кілограмів, одразу кажу: вибачте, я своїм хлопцям цього не купуватиму. Розумію, що воно трохи дешевше, але уявіть собі 15 кілограмів бронежилет і ще купа всього на собі. Ще з досвіду 2016, 2017 року знаю, що після них у частини хлопців грижі, в інших – проблеми з хребтом. Мої побратими з таким пішли на війну. Відповідно, їм такий бронежилет аж ніяк не підходить. Я сама випробувала бронежилети. Той, що важить вісім кілограмів, – у ньому заледве ходжу, а той, що натівського зразка – до п’яти кілограмів. Треба розуміти, що це війна, у більшості випадків потрібно бігати, кудись тікати, а це все фізичне навантаження. 

Скількох військових доводиться забезпечувати?

Хлопців багато. У мене списки з чотирьох батальйонів. Зараз найбільша проблема – всі хочуть берці літнього зразка, бо поїхали взимку й нині треба перевзувати. А з формою мультикам узагалі проблема. Її просто немає і навіть не знаю, де шукати. Так само зі взуттям. Багато шиють, пропонують, але хлопці постійно ходять, і купити їм взуття за 800 гривень – не варіант. Зі всієї поваги до всіх, але я таке взуття хлопцям не візьму. Хотілося б, щоб в Україні нарешті шили хороше натівське взуття, форму, щоб ми купували все це тут, а не за кордоном. У нас є хороша фірма, але в перший тиждень повномасштабної війни звідти викупили все, що підходило. Далі намагалася докуповувати, але немає поставок. У них була фабрика в Харкові, частина під Києвом. Відповідно, ми все почали шукати за кордоном. Зараз налагодили логістику, нам шиють футболки. Потрібно, щоб шили за натівськими стандартами – не так, щоб було багато, краще менше, але хороше. Принципово намагаюся деякі речі випробувати сама. В українській формі гаряче, вона "горить" швидко, рветься. Це не є нормально. Візьмемо стандарт італійської форми, мені друзі подарували вживану. Вона служить уже чотири роки. У наших хлопців має бути все найкраще, що тільки є. 

Як хлопці оцінюють ситуацію? Добровольчі батальйони  нині на Харківщині, Київщині. Зрозуміло, що Київська область – легше, вона звільнена, а на Сході як?

Ці хлопці стоятимуть до кінця, а якщо треба буде, то й  ми поїдемо. Україна переможе однозначно. Це наша історія, наша земля, і вони дуже пошкодують, що сюди прийшли. 

Звісно, вони стоятимуть до кінця. Можна навіть сказати, що вони стали сильніші духом, більше, ніж 2015 року. Це з досвіду тих, з ким постійно спілкуюся. Те, що ситуація критична – так, у нас дуже багато загиблих, поранених важко під обстрілами, коли вони постійно "градами", танками. Але я вірю в нашу перемогу, незалежно від того, що буде далі. Знаю, що ці хлопці будуть до кінця, а якщо треба буде, то й  ми поїдемо. Україна переможе однозначно. Це наша історія, наша земля, і вони дуже пошкодують, що сюди прийшли. 

"Волонтери і війна" – новий проєкт, який щотижня у вівторок о 13:15 виходить на ютуб-каналі й у соцмережах телеканалу "Еспресо". Ми розповідаємо в ньому про людей, які вже дев’ятий рік поспіль не втомлюються допомагати війську та забезпечувати його всім необхідним. Щотижня – цікаві люди з непересічними історіями.