Максим Розумний: Що нам робити з Росією?

Символічний сороковий день російського вторгнення в Україну був ознаменований двома подіями в інформаційному просторі, які зривають останні маски цивілізованості з “русского міра”.

Звірства окупантів у Бучі, Ірпені, Бородянці, Ягідному та інших містах і селах України, яким лише один місяць довелося побути “звільненими” росіянами, вразили весь світ своєю безглуздою тваринною жорстокістю. Кадри закатованих цивільних українців потрапили на перші сторінки світових медіа, викликали заяви політичних лідерів.

Але друга інформаційна подія, яка відбулася одночасно, лишилася практично непоміченою як західними журналістами, так і політиками. І даремно.

Подія, на перший погляд, незначна. На сайті провідного російського інформаційного агентства РИА Новости опублікована стаття такого собі московського політтехнолога Сєргєйцева. Стаття під назвою “Что Россия должна сделать с Украиной?”, зокрема, пояснює, що має на увазі Путін і офіційний Кремль, коли говорить про “денацифікацію”. І це, насправді, важливо. Адже російська сторона постійно оперує поняттям загадкової денацифікації, у тому числі, в переговорному процесі, а що це таке, незрозуміло ні українцям, ні світовому співтовариству.

Тепер зрозуміло. Якщо коротко, то Буча – це і є денацифікація по-російськи.

Зі статті Сєргєйцева стає зрозумілим, що путінська “спецоперація” мала на меті встановлення окупаційного режиму за усіма рецептами класичного нацизму – “справедливим покаранням” (фізичним знищенням) усіх свідомих українців та тих, хто взяв до рук зброю, а також жорстким “перевихованням” основної маси населення через “ідеологічні репресії” та цензуру всіх проявів української ідентичності. Є там і інші показові моменти – про відмову від “ліберальних методів”, викорінення “західного тоталітаризму” і т.п.

Першу статтю подібного роду Сєргєйцев надрукував у квітні 2021-го. Тоді теж російські війська стояли по периметру України і, ймовірно, Кремль був близький до рішення напасти.

Дехто з українських оглядачів вважає текст Сєргєйцева інструментом залякування українців. Можливо, зараз у цьому міркуванні є певний резон. Росія переходить до вирішального військового наступу на сході і грізно надуває щоки своєї імперської величі. Звичною є вже і тактика росіян залякувати противника напередодні важливих переговорів. Натяк на долю Коновальця в статті Дмітрія Медведєва, яка повторює тези Сєргєйцева, є сигналом і нашим переговорникам, щоб були “посговорчівєй”.

Появу подібних текстів саме зараз пояснює також логіка інформаційної війни. Потрібно чимось перебити ефект Бучі. Але нічого кращого, ніж зробити грізне обличчя і черговий раз затаврувати “укронацистов”, Москва робити не вміє.

Втім, для нас статті Сєргєйцева і Медведєва є цікавими, в першу чергу, як зразок інтелектуальної продукції умовного російського ідеологічного “генштабу”. Аналіз його змісту і стилістики показує, що маємо справу з типовим продуктом російських політтехнологів зі школи так званих “методологів”. Чимось подібним вони годували наш політичний бомонд ще з 90-х років, а потім, вочевидь, запропонували свої послуги Кремлю - для вирішення “українського питання”. Ви ж не думаєте, що Медведєв і Путін самі пишуть свої статті про Україну?

Бюджети на цю справу були виділені хороші. Задоволеними лишилися і виконавці, і посередники та політичні куратори, до числа яких є підстави віднести того ж Медвєдєва, Суркова, Медведчука. Але сьогодні всім їм доводиться “отвечать за базар”.

Усі розрахунки росіян виявилися хибними, а їхня “спецоперація” призвела до результатів, прямо протилежних до очікуваних. Тож Сєргєйцеву та його політичним покровителям не лишається нічого іншого, як робити вигляд, ніби все йде за планом. Ну і тексти в папочці “бросок мангуста” все одно лишилися, - не пропадати ж їм даремно.

Так що сєргєйцевих, медведчуків і медведєвих зрозуміти можна. Кремлівські спитають за провал жорсткіше, ніж штаб Яценюка за підсумками президентської кампанії 2010 року, яку той таки Сєргєйцев з групою “методологів” накреативив.

Значно цікавішим є питання, яке виникає в контексті згаданої статті, - а що ж нам, власне, робити з Росією? Воно постає цілком закономірно після того, як ми з’ясували, що Росія в теорії хотіла б зробити з нами. І особливо після того, як ми побачили в Бучі, Маріуполі і Тростянці, на що Росія здатна на практиці.

Над проектом денацифікації Росії ще працювати і працювати. Але деякі принципові моменти варто сформулювати вже сьогодні, по гарячих, так би мовити, слідах.

Ключовий момент – Росії має бути соромно. Путінський період “вставанія с колен” має асоціюватися з ганьбою, яку приніс Росії клептократичний режим, який для свого збереження здійснив грандіозну містифікацію відродження імперії.

Росіяни мають усвідомити, що в них просто вкрали майбутнє. Замість свободи, розвитку і добробуту, які могли прийти в країну разом з дармовими нафтодоларами, вони отримали диктатуру, корупцію, пропагандистську маячню по телевізору, що закономірно конвертувалася в страх і ненависть, кров і сльози.

І все це заради того, щоб закомплексований карлик зі своїм кодлом міг втриматися при владі.

До свідомості росіян ці очевидні речі можуть дійти тільки тоді, коли буде знято з чергування “залізний купол” пропагандистських ЗМІ. Тоді настане момент істини, відкриється правда про кривавий шлях диктатора, підірвані будинки в Москві, отруєних і застрелених політичних опонентів і конкурентів, вкрадені мільярди і бездарне керівництвом усім, чим тільки в Росії можна керувати.

Немає сумніву, що інформаційне опромінення, яке вже двадцять років деформує психіку і людську природу 140 мільйонів росіян, може бути відключене тільки разом з іншими системами життєзабезпечення режиму. Тобто після економічного колапсу, внутрішньополітичної кризи та нейтралізації впливу силових структур.

Шлях до цього може бути довшим чи коротшим, але він, у будь-якому разі, включає в себе етапи міжнародної ізоляції, радикального скорочення ресурсної бази, підтримку усіх можливих опозицій та альтернативних рухів всередині Росії. Режим не буде повалено, якщо суспільство не побачить альтернативи. Нам може не подобатися “інша Росія”, вона може не бути нашим союзником, але без неї рашизм-путінізм житиме в сусідній країні ще не одне десятиріччя.

На наших очах Росія стрімко досягла тієї міри несвободи, яка унеможливлює будь-які внутрішні зміни без зовнішнього втручання. Прикладом можуть бути Китай, КНДР, Іран, Венесуела, Лівія за часів Каддафі, Ірак Саддама Хусейна. Путін і його команда свідомо наближають свою країну до цієї моделі, використовуючи для цього, в тому числі, і війну в Україні.

Єдине, що не входить у плани режиму – це воєнна поразка. І саме вона має стати точкою відліку для епохи перемін.

Зараз основну роботу з трансформації Росії виконують наші військові. Але дуже скоро настане час і для всіх інших – дипломатів, юристів, науковців, журналістів, підприємців. Це буде нашою цивілізаційною місією, від успіху якої залежатиме наше виживання як нації і держави. І ми з нею, безперечно, впораємося.