Наш будинок накрило "Градами" - мій син загинув одразу, я перевірила його зіниці ліхтариком - вони не реагували. Ксенія розповіла Еспресо свою історію втечі з Маріуполя

Ксеню, розкажіть будь ласка, ви самі народилися в Маріуполі? Вірно?

Ні, я народилася в Одесі, де жила до двох років, а потім батьки переїхали в Маріуполь, де я прожила все життя. Зі мною прожили мама, батько, чоловік, син, сестра, її чоловік та дочка. Вся наша родина мешкала в Маріуполі все життя.

24 лютого о 5-тій ранку мене розбудив син і сказав, що "почалося!". Він казав, що треба брати валізи і кудись їхати. Також передзвонив чоловік, який був у Польщі на той час і сказав – "бери сина і бігом до мене". На той час я розуміла, що потрібно кудись їхати, але я не розуміла куди, бо війна прийшла на всю територію України і я просто не знала в яку сторону їхати. Тому я сказала чоловіку, що у мене є мама, яка нікуди не поїде. Ми зібрали речі та поїхали у центр міста, бо вважали, що там безпечніше.   

Як далі розгорталися події?

До будинку моєї мами приїхала сестра із сім’єю, і ми всі разом жили якийсь час. 2 березня нам відключили зв’язок, Інтернет і світло, а в декілька наступних днів у нас зникли газ і вода. Ми не могли ані опалювати будинок, ані приготувати їжу. 

А що відбувалось у ці 6 днів поки все не зникло? До вас хтось приходив? Ви бачили бойові дії? Місто бомбардували?

Ми не бачили, але чули постріли і вибухи, до того ж із усіх напрямків. Ми не могли зрозуміти що відбувається, бо була певна інформаційна блокада, але ми знали, що Маріуполь вже напівоточений. А постріли з кожним днем ставали все ближче і ближче. Ми були налаштовані на виїзд із міста і чекали на офіційну евакуацію. На офіційний зелений коридор, оскільки ми не розуміли в яку сторону їхати і наскільки це безпечно. В нас були складені всі валізи і підготовлені авто, але ми не могли поїхати. Нас просто кинули. Всіх маріупольців кинули. 

Маріуполь із перших днів був оточений і нікого не вивозили офіційно? Люди могли виїхати тільки самостійно?

Так, люди могли виїжджати тільки самостійно на свій ризик. Ми чекали на евакуацію автобусами, а їх не було! Тобто спасіння потопаючих було справою рук самих потопаючих. І коли ми зрозуміли, що не можна чекати і треба кудись їхати, то був такий обстріл, що не можна було вийти з будинку. Нас обстрілювали всім чим можна. В хід йшли танки, ракети, "Гради", ТОСи (важка вогнеметна система ред.) "Сонцепьок" і "Буратіно" та все що в них було, окрім хіба ядерної зброї. Спочатку ми ховалися в підвалі, навіть не у класичному підвалі, а в погребі – невеликій ямі у гаражі. Ми ховалися коли лунали сирени повітряної тривоги, але вони лунали рівно два дні. А потім вони стихли і нас бомбили мовчки. Ми не знали коли ховатися, але весь час чули вибухи. Наш будинок був за кілометр від пологового будинку. Коли на пологовий будинок скинули бомбу, то мене ударною хвилею відкинуло.    

На той час ми були в повній інформаційній та гуманітарній блокаді. В місті не працювала жодна аптека чи магазин. Не було навіть підвозу питної води. 

Скільки ви так сиділи в будинку і що відбувалось?

Під постійними обстрілами ми сиділи до 11 березня. За цей час ми намагалися зловити хоч якусь радіохвилю, щоб отримати інформацію. Але ми ловили тільки хвилі "ДНР", а українські канали вони глушили. Все що ми дізналися, що на рівні президента йдуть перемовини про зелений коридор для мешканців Маріуполя. З "ДНР" передавали, що коли йдуть перемовини має бути час припинення вогню, але як раз в той час нас починали бомбити ще більше. 

11 березня наш будинок накрило "Градами". Мені дісталось найменше зі всіх, бо я була у кімнаті, а вони були на кухні. Я мала тільки одне осколкове поранення та опіки, а також контузія. Я була єдина із родини, хто міг пересуватися. Мій син загинув одразу… Я мала ліхтарик у кишені і перевірила його зіниці. Вони не реагували. Після того, як я зрозуміла, що не можу йому допомогти, то я перевірила усіх і почала думати кого я можу врятувати із родини. Мама лежала без тями, чоловік сестри лежав і хрипів - у нього була пробиті груди у декількох місцях. Моя племінниця, якій 14 років, кричала, що їй боляче і просила води. Вона була вся в крові і я не знала де в неї поранення. Така ж ситуація була із моєю сестрою. Я перевірила реакцію зіниць мами і зрозуміла, що вона жива. Я намагалась привести її до тями. Вона дихала, але мала два поранення: дірку на шиї та потужну кровотечу з ноги. Кровотечу я зупинила поясом. Племінницю я відтягнула в глибину дому. Прибігли сусіди, які допомогли занести сестру. І, я не знаю звідки, але з’явився український військовий, який був один. Було дуже дивно, бо ми не розуміли звідки він, та ще й один. Він нам допоміг. Він схопив маму і попросив у сусіда машину. Під постійним обстрілом він переніс всіх живих родичів у машину та відвіз нас у 3-тю міську лікарню.    

А сина ви забрали в лікарню? Ви його оглядали?

Ні, забрали тільки тих, хто був живий. Мій син і чоловік сестри залишились лежати в будинку. Вже минуло 40 діб від їхньої смерті і я досі не знаю чи були вони поховані. Я знаю, що до мого будинку було ще декілька прильотів і він згорів. Можливо, вони згоріли там… Можливо, їх хтось поховав. А можливо, їх спалили орки в крематоріях, які вони привезли, щоб приховати свої військові злочини. На сьогодні влада дає інформацію по Маріуполю – 22 тис. загиблих, але я там була і бачила, вбитих значно більше. Офіційну цифру потрібно помножити як мінімум на 10. Ще не розібрані завали у підвалах. Скільки там поховано вам ніхто не скаже. Соціальні мережі жителів Маріуполя, тих, хто зміг вижити, зараз перетворились на суцільну траурну стрічку. Ми розуміємо, що всі ті люди, які зникли безвісти, скоріш за все, вже не живі. Там було пекло на землі, і мені дуже шкода, що українська влада замовчує цю трагедію.    

Що відбувалось у лікарні? 

В лікарні було дуже багато поранених. Люди вмирали в мене на очах. Не вистачало медичного персоналу, бо частина просто втекла і сиділа у своїх домівках. Племінниця 3 дні провела в реанімації і ми не знали чи вона виживе. На моїх очах реанімували мою маму, надали допомогу сестрі. До мене черга дійшла не скоро, хоча я також була поранена. В лікарні були дуже важкі умови. Також не було світла, не було води, навіть для того, щоб вимити руки від крові. Вода була для пиття. Троє моїх рідних були в лежачому стані, а мені, попри контузію, потрібно було про них піклуватися. І не тільки про них, але й про інших пацієнтів. 

Я навіть прийняла пологи у 20-ти літньої дівчинки, в якої були перебиті обидві ноги. Вона була на 39-му тижні вагітності. У неї почалися пологи, а лікарів не вистачало. Люди вмирали в коридорах. В цих коридорах було таке пекло… лежали люди, окремо лежали руки, ноги, лежали голови окремо. Люди не могли поховати рідних, бо не було змоги вийти на вулицю. У лікарні не було їжі, була тільки вода. І для того, щоб нагодувати дітей, які лежали в реанімації, ми під обстрілом бігали в розбомблений пологовий будинок і намагалися знайти дитячу суміш, якою годують немовлят. Ми її знаходили, розводили і тільки так могли погодувати дітей. 

Я з мамою пробули в лікарні 4 дні, а потім нас попросили перейти до бомбосховища, тому що не було місця. Сестра із племінницею залишились у лікарні. За кілька днів цю єдину в місті працюючу лікарню також розбомбили… І ми не знали що сталося із рідними… Із 14 березня ми втратили зв’язок із ними, а вони з нами.

Коли волонтер нас віз із лікарні, то спитав куди нас везти – до драмтеатру чи до філармонії. Я сказала, що до філармонії, а за кілька днів драмтеатр розбомбили. Із 15 по 26 березня і лікарня, і драмтеатр, і філармонія, і інші будівлі, які знаходилися в центральній частині міста, опинилися на лінії фронту. З одного боку стріляли окупанти, а з іншого - ЗСУ, а ми були між двох вогнів. Ми 16 діб не бачили неба. На першому поверсі був туалет, але ми не мали змоги туди піднятися, настільки інтенсивний був вогонь. Тому для цих цілей у нас були відра… І вже не важливо було, чи чоловік ти чи жінка. Там ти втрачав людську подобу. Ми були замурзані як свинюки. Ми смерділи, бо не могли помитися. Спали де прийдеться і були постійно голодні і спраглі. Зі стелі на нас сипалася штукатурка і шматки бетону. У підвалі філармонії зовсім не було медикаментів, їли ми один раз на день, добре хоч воду мали. 

В цій ситуації на 10-тий день деякі люди почали втрачати здоровий глузд. Це був жах. Я тепер знаю що таке масова паніка.

Багато там було людей? 

На той момент, коли ми туди прийшли, було десь 260 людей. І було дуже багато дітей, мабуть десь 60. Наймолодшому було 2 місяці, а найстаршому - 8 років. Ще було декілька підлітків, але це також діти.

А чим же їх годували? 

Здебільшого ми їли пельмені. Іноді був суп, а одного разу був борщ. Спочатку люди готували на дворі філармонії, але обстріли були дуже сильні, тому перейшли готувати на другий поверх будівлі. Світла і електрики, звісно, не було. І ми робили лампадки. Наливали олію на тарілку, скручували тканину і підпалювали, щоб вона горіла довго. Свічки також були, але їх було мало і вони закінчилися на 3-тій день. В мене був ліхтарик і цей ліхтарик мене врятував. Це був ліхтарик мого батька, який помер незадовго до війни. 

Я бачила смерть багатьох людей, в тому числі і дітей. Те що ти можеш загинути будь якої секунди породжує в тобі тваринний жах, від якого холоне кров у жилах. Розумієш, що під цими обстрілами в тому підвалі можна залишитися назавжди і ніхто не буде знати де ти і що з тобою. Я дуже не хотіла так померти. Я просила Бога – "Господи, тільки не так. Я не хочу в цій ямі, не помитою, з брудним волоссям, отак загинути. Дай мені просто побачити сонце і небо". 

Але ж ми чуємо, що українські військові дуже допомагають. Люди розповідають, що їм би не було що їсти, якби не військові.  

Наші військові, то наші янголи. І люди кажуть правду, військові дуже допомагають, але їхні ресурси наразі дуже обмежені. Те що вони в цьому пеклі до цих пір тримають Маріуполь, повинно увійти в підручники світової історії. 

І скільки ви були в цьому підвалі?

16 діб. Коли я бачила, що закінчується вода і їжа, а в людей зносить дах, то зрозуміла, що потрібно виходити за будь яку ціну. Ми зібрали групу людей із 15 осіб. Ми зібралися і вийшли пішки під "Гради". Маму я несла на собі. Ми пішли в сторону моря, бо знали що там більш тихий район. Один чоловік, який шукав свою маму, прийшов до нас і розповів цю інформацію. Ми планували вийти до моря і попрямувати на захід у напрямку маленького курортного містечка Мелекіне. Коли ми виходили, то проходили повз мою колишню квартиру, а біля неї був гараж. Я побігла туди і побачила, що він цілий. І моя машина завелася завдяки тому, що раніше мій син зарядив акумулятор. І цим він нас врятував. На цій машині я вивезла маму і взяла ще кілька жінок і дітей. Коли ми приїхали в Мелекіне, то опинились у "ДНР". Ми не знали, що так вийде. Не було жодної інформації, що там тепер "ДНР". 

Чи був там пропускний пункт?

Так, аж цілих чотири КПП. Вони перевірили документи, але нічого поганого вони нам не зробили, я маю на увазі ці люди на КПП. Бо взагалі те, що вони зробили з містом – це… світ повинен про це знати. Я не знаю, скільки залишилося живих маріупольців. Я не знаю, як нам вдалося вибратися. Я ще два рази поверталась за людьми, бо не могла їх залишити. І це було диво, що я вибралась і вижила. Я вірю, що мені з неба допомагав мій син. Було дуже страшно проїжджати ці блокпости. Я розуміла, що якщо вони якось проб’ють мене по базі даних, то мене або розстріляють на місці, або будуть тримати в заручниках і міняти на когось. У мирний час я працювала в організації, яка займалась гуманітарним розмінуванням. У Росії ця організація офіційно визнана терористичною після конфлікту в Грузії. Це міжнародна гуманітарна місія, яка називається "Halo Trast". Організація робить дуже важливу роботу для людей, що жили на лінії розмежування. Ми розміновували поля, адже коли поля заміновані, то люди не можуть обробляти і щось вирощувати. Також я працюю в міжнародній гуманітарній місії. Якщо б на блокпосту це дізналися, то мене б взяли у заручники, щоб обміняти на когось. Розуміючи це все, я все одно дуже хотіла в Україну, бо жити… не те, щоб жити, але залишатися під ними я не зможу. 

Коли ви потрапили у Мелекіне, то яка там була ситуація?

Ситуація була такою, що якщо ти мав якусь готівку, то тобі дуже повезло, а якщо гроші були на картці, то це твої проблеми - де тобі жити і що тобі їсти. Пакет гречки коштував 180 грн. Днрівці розміщували біженців із Маріуполя у школі. Але ця школа була повна і тому люди мали шукати собі житло самостійно. Ми кожного дня ходили на берег моря і дивилися як горить наше місто. Воно було чорним. Ми бачили, як місто обстрілювали із кораблів, як постійно летять туди літаки. Ми чули як скидали бомби і як обстрілювали із "градів" та ТОСів – це дуже страшна зброя. Ми там були фактично в гетто – не могли нікуди поїхати і ні з ким зв’язатися. Через два дні Маріуполь закрили на в’їзд і ми не могли поїхати в місто, щоб поховати своїх близьких. І зараз усі маріупольці, які були в приморських селах і чекали можливості, щоб поїхати в місто і поховати рідних, чи привезти хліб і воду, опинилися у заручниках. 

А як ви з Мелекіне змогли вибратися на підконтрольну Україні територію?

Я спочатку вирішила, що буду залишатися на території Мелекіне, з тим, щоб по можливості поїхати у Маріуполь і поховати свого сина та спробувати знайти сестру та племінницю. Бо я не знала чи живі вони чи ні. Ми їздили по лікарнях і показували їхні фотографії, намагалися зловити будь який сигнал. І в одному із сіл нам вдалося зловити слабкий сигнал "Укртелекому" і нам прийшло смс-повідомлення про те, що моя племінниця змінила номер телефону на днрівського оператора "Фенікс". І я зрозуміла, що вони живі. Мені вдалося роздобути картку "Фенікса" і передзвонити племінниці. Вона розповіла, що весь цей час вони були в лікарні, до 17 березня, коли в лікарню прилетіли ракети. Після того їх на вантажівці вивезли в єдину лікарню, яка працювала, і вона була під контролем "ДНР". А потім їх примусово вивезли до Донецька, без документів. 

Тобто їх утримують як заручників і виїхати вони не можуть?

Не можуть…

А як ви повернулися в Україну?

Це було жахіття, але я розуміла, що треба виїжджати, бо мене також закриють. Я взяла маму і ще одну жінку із дитиною. І ми поїхали на свій страх і ризик, бо не знали, чи доїдемо чи ні. Ми проїхали 28 блокпостів. На блокпостах перевіряють всі гаджети, світлини і листування. Ми проїхали дивом. Ми їхали по маршруту Мелекіне-Мангуш- Розівка-Бильмак-Пологи-Оріхів-Запоріжжя. Територія між Пологами і Оріхівом повністю замінована з обох сторін: як узбіччя так і окремі ділянки дороги. Постійно йде обстріл. На дорозі стоять розстріляні машини, був один підірваний автобус. Ти просто їдеш і молишся, бо немає куди заховатися. Треба просто їхати і надіятися. Я дуже просила мого сина, щоб він мені допоміг. Я знала, що тепер він мій янгол. Перший український блокпост був в Оріхові. Всі люди, які проїжджають перший український блокпост, плачуть. І чоловіки, і жінки. І я плакала, бо це була велика радість, що ми змогли прорватися і змогли вижити. 

Які у вас плани, що будете робити?

Я не знаю, як далі жити без мого сина. Мені потрібно пройти реабілітацію, адже я маю поранення і контузію. Я маю великі проблеми із здоров’ям: як фізичним так і психічним, з нервами, після всього того, через що мені довелося пройти. Всі, хто вижив, ми всі понівечені. Нам всім лікувати нерви, голову і душу до кінця наших днів. Те що бачили ми, через що ми пройшли – це не можливо в 21 столітті, в європейській країні кинути пів мільйонне місто на забій. 

Після реабілітації, коли я буду дієздатна, скажімо так, то планую робити все що я вмію, і все що я можу зробити, щоб допомагати моїй країні, моїм братам та сестрам. Буду волонтерити, буду перекладати якісь статті для іноземних видань, тому що світ має знати що відбувається в Україні.