Микола Княжицький: Україні потрібна своя програма "Повернення"

Шановні студенти!

Пані та панове!

У відомій праці "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним" авторитетний історик, професор Тімоті Снайдер ствердив, що для Сталіна і Гітлера Україна була центром колоніальних планів. Вони хотіли нас поневолити і знищити. 

Історики підрахували, що в період від початку Першої світової війни до смерті Сталіна на території України загинув кожний другий чоловік і кожна друга жінка. 

На сьогоднішні демографічні проблеми України маємо дивитися крізь історичну призму. Це допомагає краще розпізнати цілі та характер воєнної агресії Росії проти нашої держави. А також дає змогу проаналізувати способи відновлення української нації після смерті Сталіна, яке досягнуло піку на початку 90-их років, коли нас були 52 мільйони. 

Сучасну російсько-українську війну можна назвати "першою війною за демографію в ХХІ столітті". Напавши у 2014 році на Україну, Росія переслідувала кілька цілей: закрити наш шлях до Європейського Союзу і НАТО, заволодіти нашими підприємствами і використати наші людські ресурси для вирішення проблем із депопуляцією в Росії.  Про це відкрито заявив тодішній міністр розвитку Далекого Сходу РФ Олександр Галушка. Українців він розглядав як "кадровий резерв" для розвитку цього регіону. 24 лютого минулого року Росія пішла проти нас із "великою війною", щоб знищити Українську державу і винищити українців як націю. Нас поділили на чотири категорії. Лондонський військово-дослідний інститут RUSI - Royal United Services Institute - розкрив деталі цих злочинних планів у відомому звіті про перші півроку війни (грудень 2022). До першої групи російські окупанти зарахували тих, кого треба ліквідувати фізично. До другої тих, кого треба пригнічувати й утискати. Третя група складалася з "нейтральних громадян", яких можна схилити до співпраці. І четверта група - це потенційні колаборанти. Існував конкретний список першої групи, куди потрапили активні учасники Революції гідності. Російська ФСБ тренувалася їх захоплювати чи вбивати. Другу категорію планували виявити, обходячи оселі. Потім для цих людей мали створити фільтраційні табори. Після фільтрації "особливо ненадійних" планували депортувати в Росію. А в Україні їх би "перевиховували" завезені з Росії "вчителі" та інші офіційні особи.

Отже, для українців нічого не змінилося з часів Визвольних змагань 1917-1920 років, колективізації 1929-1934 років, Голодомору, повальних репресій 30-40-их років, депортацій "ворожих народів", як кримських татар і західних українців. У ході цих геноцидних операцій Російська імперія, яка тоді називалася СРСР, українців так само ділили на різні категорії, з яких перша завжди мала знищуватися.  Героїчний спротив ЗСУ і всього українського народу поламав ці сценарії, але трагедії Бучі, Ізюма і Маріуполя продемонстрували їхню серйозність. Захоплення, вивезення і денаціоналізація українських дітей Міжнародний кримінальний суд у Гаазі визнав злочином геноциду проти української нації.     

Маємо, однак, пам’ятати, що хоча наші втрати на фронтах і в тилу жахливі, але з нас не загинуло й вже не загинуть мільйони. І мільйони не поїдуть в Сибір чи на Далекий Схід. 

Щоправда, мільйони виїхали до Європи, а десятки тисяч до США, Канади та інших країн. Це, однак, не безповоротно втрачений людський потенціал, бо велику частину наших співвітчизників зможемо повернути до України. 

І ще одне зауваження. Вперше в новітній історії України можемо планувати та реалізувати власну демографічну політику. Виходячи з власних цілей, засобів їх реалізації і наявного потенціалу. 

Разом з тим маємо пам’ятати, що передумова реалізації будь-якої політики - це побудова успішної європейської держави.  

Отже, розв’язання демографічної проблеми необхідно розглядати як одне з ключових завдань держави і суспільства. На рівні з нашою перемогою у війні, досягненням справедливого і стабільного миру, членства в ЄС і НАТО та відбудовою країни.   

Пані та панове!  

Війна стрімко прискорила процес зменшення кількості населення України. Десять воєнних років поставили нас перед реальністю глибокої демографічної кризи, аналогії з якою треба шукати у першій половині минулого століття. Дехто називає це катастрофою, з якої нам буде важко, а то й взагалі неможливо вибратися. Але коли занадто згущені фарби, тоді може з’явитися параліч критичного аналізу і пошуку виходу з ситуації. 

Моя оцінка інша: аналіз даних про народжуваність в Україні та українок за кордоном показують, що ситуація дуже серйозна, але вихід із кризи можливий. 

Це офіційні дані від Державної служби статистики України. З 2015 року чисельність нашого населення наводиться без окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей. Насправді ми достеменно не знаємо, скільки нас є. Останній перепис населення проведено у 2001 році. В Україні десятий рік точиться війна, у 2014-2015 роках Росія окупувала 7% нашої території з понад сімома мільйонами населення.  З окупованого Криму і Донбасу виїхало 1,5 мільйона наших громадян, які стали внутрішніми переселенцями. До цього додалася значна міграція до ЄС після 2014 року, яка сумарно обчислюється у 1,5 мільйона осіб. Важливо відзначити, що це переважно люди працездатного віку, зокрема жінки. До цього слід додати трудову міграцію до Російської Федерації перед 2014 роком, а також виїзд частини населення з окупованих територій до Росії, до чого російська влада заохочувала перспективами "хорошого життя" в Сибіру і на Далекому Сході. У січні 2020 році уряд поінформував, що згідно обрахунків за наявними мобільними телефонами, станом на 1 грудня 2019 року на неокупованій на той час території постійно проживало 37 мільйонів 289 тисяч осіб. Отже, без урахування людей, які постійно мешкають за кордоном та на окупованих територіях. 
Повномасштабна війна спричинила найбільший рух населення в Європі з часів Другої світової війни та післявоєнних міграцій, зокрема німців. Під кінець 2022 року ООН обрахувала, що з України виїхало 8 мільйонів людей (зараз їх залишилося на чужині більше 6 мільйонів), а згідно даних нашого уряду ще 4,5  мільйона стали внутрішніми переселенцями.

Як результат, обчислюючи кількість наявного населення України методом 2019 року, урядовці припускають, що в Україні перебуває не більш як 33,8 мільйона жителів. А враховуючи те, що продовжується відтік населення за кордон, можна припустити, що жити в неокупованій Україні нас залишилося ще менше. 

Згідно з опитуванням ООН, понад 85% опитаних біженців є жінками, отже переважна більшість українців за кордоном - це жінки та діти до 18 років. І це підтверджується даними з окремих країн: Німеччини, Польщі, Чехії, Італії, Румунії, Болгарії тощо. Отже, 60% від 6-8 мільйонів - це 3,5-5 мільйонів жінок, з яких більшість репродуктивного віку. 

Таким чином, ми підійшли до ключового показника для теми нашого обговорення, тобто коефіцієнту фертильності (сумарного коефіцієнту народжуваності). Це показник рівня народжуваності, що показує середню кількість можливих народжень у кожної жінки в репродуктивному віці (15-49 років) незалежно від зовнішніх факторів і смертності. Для простого заміщення поколінь сумарний коефіцієнт народжуваності має бути не нижчим за 2,13—2,15, оскільки не всі діти доживають до повноліття.

У медіа широкого поширення набула інформація про те, що за два роки "великої війни" в Україні коефіцієнт фертильності впав до найнижчого рівня у світі. Однак це не так, бо - як я вже зазначив - обчислення цього показника проведено на недостовірній підставі, тобто теоретичній кількості населення в неокупованій Україні, без Криму і Донбасу, зате із Запоріжжям і Херсонщиною. А також без врахування масової міграції жінок репродуктивного віку. 

Сумарно жінок репродуктивного віку (15-49 років) статистика нарахувала більше 9 мільйонів (з окупованими Запоріжжям, Херсонщиною і по суті всією Луганщиною), близько половини яких перебуває за кордоном. Отже, коли врахувати реальний стан, тоді коефіцієнт виглядатиме інакше.  

Чому це важливо? Тільки реальний стан речей може бути підставою аналізу, планування державної та політики у сфері демографії та оцінки її реалізації. 

Для кращої ілюстрації своїх тез порівняю нашу ситуацію з Польщею, населення якої становить 38 мільйонів.

Консервативний уряд партії "Право і Справедливість" поліпшення демографічної ситуації в країні і зростання коефіцієнту фертильності зробив одним із пріоритетів своєї політики. На допомогу сім’ям з дітьми йдуть великі кошти: 500 злотих щомісяця на кожну дитину до 18-ліття. З нового року це буле вже 800 злотих. Крім цього, школярам надаються кошти на підручники, харчування у шкільних їдальнях безкоштовне, а батьки, які віддають своїх дітей у садочки, отримують гроші від місцевого самоврядування. Але позитивного результату це не принесло, незважаючи на зростання народжуваності впродовж двох перших років реалізації програми "500+". Ось статистика народжуваності з прогнозом на весь 2023 рік.   

Варто звернути увагу на частку народжень громадянок України у цій статистиці. У 2017 році українки, які постійно проживають у Польщі, народили 2245 дітей, у 2021 році вже 6590, водночас у минулому - 13787 немовлят, тобто 4,5% від 305 тисяч народжень загалом.  Йдеться про жінок з дозволом на постійне проживання в Польщі, а не про воєнних біженок, бо вони на території цієї держави перебувають тимчасово. Кілька тисяч наших біженок народили дітей у Польщі, але вони не враховані ні в українській, ні в польській статистиках.  У Польщі ситуацію з народжуваністю вже назвали катастрофою, чому важко дивуватися, бо упродовж п’яти років народжуваність скоротилася на третину. І це, зауважте, без війни і масового відтоку жінок працездатного віку. Натомість з додатнім міграційним балансом, який дещо рятує статистику.   Прогнозується, що до 2060 року населення Польщі скоротиться до 34 мільйонів громадян (оптимістичний сценарій) або до 27 мільйонів (песимістичний сценарій). Але перспективи реалізації цих сценаріїв залежать від кількості українок у репродуктивному віці, яких Польщі вдасться затримати. Ось наочний приклад своєрідної боротьби за людський ресурс у сьогоднішній Європі та додатковий аргумент для розробки державної стратегії та програми з відновлення демографічного потенціалу України.  

Пані та панове! 

У 2022 році на неокупованій частині України народилося 209 тисяч дітей, а в першій половині цього року - 96 тисяч. Можна прогнозувати, що на кінець року народиться менше 200 тисяч малюків. Отже, криза продовжується. Втім, відвідуючи наші міста і села, бачу помітно більшу кількість вагітних жінок і жінок з немовлятами у візочках.   
Наведені дані варто порівняти з коефіцієнтом фертильності в Польщі. 

Відзначимо, що падіння народжуваності в нас почалося раніше, досягнувши свого піку під кінець "шалених дев’яностих". Але як тільки почалося економічне зростання та відбулася Помаранчева революція і пов’язані з нею надії, тоді народжуваність збільшилася до коефіцієнту 1,53 у 2012 році. 

Однак почалася війна, Росія окупувала частину наших територій і відкрилися можливості для виїзду до Європи на заробітки та на навчання. І тоді народжуваність почала падати.  Ситуацію в Польщі не змінила ні економіка (польський ВВП у кілька разів вищий за ВВП України), ні членство в ЄС, ні економічне стимулювання народжуваності урядом ПіС. Польські оглядачі констатують, що винна в цьому ідеологізація політики владою та стан "громадянської війни" у суспільстві. Отже, демографічна ситуація чітко пов’язана з політичною єдністю суспільства щодо стратегічних цілей держави, демократією, верховенством права і пошуком компромісів, а не провокуванням постійних конфліктів.

Час на підсумки і пропозицій дій. Головним чинником відновлення демографічного потенціалу України є завершення війни нашою перемогою. Українці хочуть мати дітей, але для цього їм потрібні відповідні умови, насамперед безпека, стабільність, міцний економічний фундамент та допомога держави матерям і сім’ям. Світовий досвід - зокрема таких країн як Німеччина та Ізраїль - показує, що існують три фактори, які вирішують демографічну ситуацію. Для ілюстрації першого використаю цитату з Тараса Шевченка (бо куди ж без нього): "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Діти родяться з любові, бажання стати батьками, відповідальності за виховання дітей і забезпечення їх всім необхідним. Приклад Ізраїлю продемонстрував, що навіть у високорозвинених країнах коефіцієнт фертильності може бути вищим від трьох. Ключовий чинник цього успіху - це усвідомлення найвищої цінності життя окремої людини та всієї нації. У випадку наших військових про ці принципи постійно нагадує генерал Валерій Залужний. І те саме має стосуватися життя кожного українця.            

Демонструючи цю таблицю, не закликаю загострювати питання про право на аборти, бо в Польщі таке загострення стало одним із чинників зменшення, а не збільшення народжуваності. Просто молоді жінки бояться народжувати дітей. Мене особисто радує те, що з року в рік абортів стає все менше. Як християнин і політик маю робити все, щоб і ця кількість скорочувалася, бо дитина - це не лише велике щастя для батьків, а й найбільш простий і очевидний спосіб збільшити кількість новонароджених українців. Однак, це жінки мають вирішувати, чи народжувати дітей, чи ні. Натомість обов’язок держави - зробити все, що це рішення було свідомим. І зробити все необхідне, щоб умови для народження і виховання дітей були максимально комфортні. Доступна і якісна медицина, соціальна допомога при народженні, садочки, податкові пільги тощо. 

Нагадую про ці справи також з огляду на необхідність повернення якомога більшої кількість українців із-за кордону. В Європі та інших країнах українським матерям надається допомога, яка в рази перевищує все, що вони можуть отримати у себе вдома. І тому, якщо ми хочемо конкурувати з країнами їхнього тимчасового перебування, тоді наша соціальна політика має докорінно змінитися. Бо в іншому випадку вони не повернуться додому, не будуть інтегруватися у післявоєнну Україну та застосовувати професійні та соціальні навички,   здобуті за кордоном.  З’являється багато публікацій з результатами опитувань наших мігрантів щодо прогнозів їхнього повернення. Ці дані можуть здаватися невтішними, бо залежно від країни проживання від 20 до 40% наших співвітчизників не планує повертатися. 

Однак ситуація дуже динамічна. З Польщі продовжується виїзд українців до Німеччини, зокрема наймолодших до 35 років (вже виїхало більше 45% з них). Те саме відбувається в Чехії. Все через більшу соціальну допомогу та кращі перспективи отримати роботу.  Але соціальна допомога не лише в Польщі, Чехії чи Швейцарії буде скорочена або ж взагалі зупинена після завершення бойових дій. Те саме стосуватиметься й Німеччини та Нідерландів. А тоді становище наших біженців стане набагато складнішим, отже, з’явиться додатковий стимул для повернення на Батьківщину.      

Ще одне питання. Українці стали діаспорною нацією, поза межами України налічується до 12-15 мільйонів українців та осіб українського походження. Україна зараз стала еталоном хоробрості, сміливості та стійкості. Коли Україна стане успішною в економічному плані, тоді багато українців та осіб українського походження захочуть повернутися на Батьківщину. Після завершення Другої світової війни програму повернення своїх земляків десятиліттями проводила Німеччина. Єврейське населення Ізраїлю зростало й надалі зростає завдяки "Алії", тобто репатріації євреїв з інших держав. Україні потрібна своя програма "Повернення", щоб ми ніколи більше не переживали геноцидів, малих або ж великих "виходів" з нашої Обітованої землі. Адже вона єдина і найкраща у світі. І тому вже сьогодні необхідно створити Міністерство повернення українців на Батьківщину, дітей та сім’ї. Щоб було одне відомство, відповідальне за відновлення демографічного потенціалу нашої нації та держави. 

Необхідно також створити Міністерство діаспори, яке інтегруватиме з Україною всіх українців та осіб українського походження.        

Насамкінець про широко обговорювану в Європі та Україні проблему мігрантів з Близького Сходу, Африки та Азії. Для України їхній приїзд до України - це не панацея у розв’язанні проблеми ринку праці, післявоєнної відбудови і виходу з демографічної кризи. Спочатку нам потрібно повернути своїх громадян і земляків, а одразу після цього зможемо проаналізувати потребу залучення інших. 

Кожна криза - це також можливість. Ми здивували світ супротивом навалі російської орди і тим, що зуміли перейти у контрнаступ для звільнення окупованих територій. Своєю єдністю, дисциплінованістю та стійкістю. Я певний, що ми здивуємо себе і світ вирішенням демографічної кризи та відновленням нашого людського потенціалу.