Костянтин Москалець: Місце зустрічі не змінити

Ну, вони в кожного свої, всі ці "Здоровенькі були" і "Ярослави" з неоціненними пиріжками в Києві, всі ці "Нектари" і "Домові кухні" у Львові, незліченні ефемерні кіоски з шаурмою, фалафелем і хумусом, варениками і млинцями, що з’являються, наче гриби після дощу, і зникають на віки вічні за обрієм часу, залишаючи в пам’яті золотий метеоричний слід із ледь відчутним ароматом ванілі, кави та коньяку. Невтоленний голод вісімнадцятирічних – найкращий штурман у морях багатолюдних міст для пошуків рятівних їстівних «крапок», часто не позначених на жодній із детальних карт усевідущого Ґуґла.

Аякже, в мене теж були свої улюблені «крапки». Але чи однієї тільки матеріальної їжі шукали ми тоді, чи й духовної поживи також? Славетна кав’ярня на розі Пушкінської і Прорізної, де ми найчастіше зустрічалися з поетами-побратимами 80-х років, з Ігорем Римаруком, Василем Герасим’юком, з неперевершеним перекладачем Михайлом Москаленком, з витонченим Аттилою Могильним і сповненим містичних зороастрійських знань Ігорем Маленьким… Або пізніша, з початку 90-х, не менш відома серед творчої інтелігенції, насамперед літераторів і художників, звичайна собі засклена «кулінарка» на Майдані Незалежності, де, попри невибагливість оформлення і убогий вибір аж ніяк не вишуканих страв та напоїв, можна було зустріти весь столичний інтелектуальний квіт, у тому числі й майбутніх ректорів Могилянки, і численних Шевченківських лауреатів (також майбутніх), от як Євгена Пашковського або Олеся Ульяненка, і непересічних літературознавців із сусіднього Інституту літератури, як Володимир Моренець,і просто добрих людей.

Багатьох із них, згаданих і незгаданих, уже нема на цьому білому, прекрасному світі. Замість наших улюблених кафешок і забігайлівок маячать бездушні бутики з астрономічними цінами, повз які проходиш байдуже, не застановляючись над їхніми ексклюзивними товарами. Нас, юних, із переповненими порожнечею кишенями і геніальними творчими задумами головами та серцями, приваблювали аж ніяк не шкіряні вироби відомих закордонних брендів і не дивовижні страви в меню елітарних ресторанів. Найчастіше у закладах швидкого харчування можна було замовити бульйон, салат, пельмені, каву, сік і сто грамів якоїсь нестерпно міцної реготухи. Однак якраз цього вкрай аскетичного набору було цілком достатньо для доброї розмови! До тієї ж таки «кулінарки» стікалося пів-Києва розумних, освічених і талановитих людей. А які запеклі, часом багатогодинні дискусії на літературні та філософські теми точилися там подеколи– починаючи з належних наголосів у рідкісних словах, а закінчуючи мало що не лекціями про поліфонічність романного жанру і способи римування у віршах Бодлера. Саме тут, а не в соцмережах обмінювалися інформацією про вартісні книжкові новинки і мистецькі виставки, нові кінофільми й виступи щойно створених рок-груп.

"Як, ти не знаєш, що таке “кулінарка”?" – приголомшено запитала мене знайома канадійка, що вже кілька років мешкала і тусувала в Києві. Я на той час жив у революційному Львові, Київ здавався відсталим і провінційним порівняно із заходом України, тож більшість гарячих київських «крапок» залишалася для мене terra incognita.«То є такий український Гайд-парк, – захоплено пояснювала канадійка, там можна зустріти когозавгодно, включно з майбутніми президентами. Часто тільки там, у “кулінарці”, їх і можна зустріти».

Саме ця обставина, а не буденні й дешеві страви, створювала магнетичну привабливість «кулінарок», кав’ярень і забігайлівок нашої молодості. Те, що о 10-й у львівській кав’ярні на Вірменській можна було зустріти справжнього, уявіть собі, гіпі Аліка Олісевича, або майже всіх, живих і неушкоджених на той час, братів Гадюкіних. Так само, як майже завжди протягом робочого дня під львівським «Нектаром» можна було зустріти відомого джазмена Юрія Саєнка або графіка Валерія Дем’янишина, під «крапкою» на Костомарова – подружжя поетів Калинців, а також художників Коха з Кауфманом...

Згодом, на жаль, усі без винятку ці місця втратили свій інтелектуальний шарм і притягальну силу. Якийсь час там щедро лився дешевий алкоголь і збиралася відповідна публіка. Але всюди, де ллється алкоголь, утворюється і згущується безпробудно чорнушна атмосфера, з нецензурною лексикою, бійками і поножів’ям. Там уже не до викладів про поетику Джойса або містику Майстра Екгарта. Тому тепер залишаються тільки гарячі, пронизливі спогади. Залишаються о́брази і лиця тих, тодішніх людей, яких більше ніде й ніколи не зустріти. І сьогодні, минаючи давним давно переформатовану «кулінарку», я краєм ока помічаю знайомі тіні. Он Ульяненко показує Могильному, де тепер можна випити доброї кави. Он Маленький читає Римарукові довгу й красиву, як літня злива, поему. Он Іван Козаченко з Віталієм Коцюком обговорюють нову збірку Івана Малковича. Вони підводять очі іпривітно махають нам руками. Вони терпляче очікують на нас, щоб продовжити незакінчені колись розмови про найістотніше, найсправжніше.