Нащадки Волтера Дюранті. Як Україні налагодити хороші стосунки з NYT

Одне з найбільш поважних видань США полюбляє писати фейки щодо України. Це неприємно. Але враховуючи історію діяльності певних його зірок минулого часу — як лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті — деяка упередженість до України спадкова. Пан Дюранті здобув славу і популярність на ексклюзивному інтерв’ю у Сталіна. А ще заперечував Голодомор в Україні. І в цілому пояснював репресії "кулаків" в концтаборах СРСР "переродженням в радянську людину". 

Дюранті давно помер, але справа його юних колег квітне буйним цвітом. І коли пишеться цей матеріал NYT видав нову статтю про "розбіжності США й України" щодо ведення контрнаступу. Мовляв, США дуже б хотіло аби ЗСУ уже звільнили Мелітополь. Автори при цьому вважають за необхідне замовчати відому інформацію, що для подібних військових дій високої інтенсивності потрібно прикриття з неба і більше-більше обіцяної зброї. Навіть в стратегії НАТО на подібні випадки передбачені F-16, які прилетять в Україну хіба навесні 2024 року. 

Ще одна брехня стосувалась обстрілу ринку у місті Костянтинівка 6 вересня. 

У своїй статті, описуючи обставини загибелі 17 людей внаслідок удару ракети C-300, автори припускають, що це була…українська сторона. 

Доморощені Еркюлі Пуаро і міс Марпл свої висновки ґрунтують на припущенні, що ось вони проаналізували відео із відкритих джерел — і там начебто перехожі повертають голови в бік міста Дружківка. А звідти начебто українські військові за кілька хвилин пускали ракети в бік росіян на фронті. 

Цікаво, що незадовго до цієї статті засновник Conflict Intelligence Team Руслан Левієв (російський програміст, знайомий Навального та Каца — ред.) проаналізував відео з Костянтинівки, викладене президентом Зеленським, повідомив, що ракета могла прилетіти з північного заходу, де розташовані позиції українські армії.

Левієв тут же припустив, що ракета була випущена українським літаком. Хоча і натякнув на трагічну випадковість. 

Але чомусь це припущення одразу стало темою для статті такого собі Томаса Гіббонс-Неффа. До слова, його двічі позбавляли прескарти ЗСУ за порушення правил роботи в районах бойових дій.

Ще одна дуже специфічна стаття NYT щодо української війни вийшла в січні 2023 року в період найбільш інтенсивних атак на українську енергетичну структуру. У ній автори пишуть про те, що раніше українські військові використовували зенітні установки та стрілецьку зброю для збивання деяких БПЛА. Однак тепер війська РФ почали здійснювати атаки вночі, і вони також покладаються на ракети, які випускають із винищувачів та землі. І що, мовляв, ціна деяких ракет, якими збивають шахеди — набагато дорожча. Це викликало бурхливі дискусії — чи вважає NYT життя українців цінними? Скільки коштує життя українців, убитих тими самими шахідами?

Так само NYT нещодавно зацікавився шляхами постачання зброї в Україну. І таким чином спочатку вийшла стаття про "Українську бронетехніку" та болгарські зв’язки колишнього депутата Сергія Пашинського. А далі був ще і хмиз в багаття з американського боку — розповідь про збройного торгаша із Флориди Марка Моралеса. 

Все це — може стати підґрунтям для палких суперечок щодо того треба Україні допомагати так же активно чи ні — уже найближчим часом, коли США втягнеться у власну виборчу кампанію. Де питання мільярдів для України стоятиме на чільних місцях. 

Наші політики часто самі додають бензину в публікації NYT — не відчуваючи тонкощів роботи із західними медіа. Де мало просто випустити Подоляка з нікчемними коментарями. Де треба відчувати впливи, тонкощі та моду. Мало просто заявити, що "це просто російське ІПСО і всі журналісти продажні". 

The New York Times — одне із найбільш масштабних видань США. Його ракурс на події в Україні охоплює десятки мільйонів американців. Тож просто бикувати чи удавати, коли там виходить свідома провокація, або стаття, де кістяк складають коментарі хороших, але русских — не вийде зі знаком плюсом для нас. Варто подумати нарешті про пул професійних і фахових коментаторів — навіть, якщо у них з'явиться рейтинг та медійна впізнаваність. А ще варто нарешті визнати — Україну не мають любити всі. Але варто її поважати й рахуватися з її думкою. З цим варто працювати й нинішній владі, і комунікаційникам наших верхів, які звикли ставитися до закордонних журналістів так само як і до наших — нагодували канапками, вручили шаурму — робота зроблена. У західному світі, де низка людей вперше відкрила для себе Україну як щось окремішне від РФ таке не працює. Ми можемо упереджено ставитись до нащадків редакції Волтера Дюранті, але тоді у нас не було суверенітету і ми були позбавлені права голосу. Нині цей голос має говорити впевнено. І гнути свою лінію, а не кататись на нафталінових заготовках про "руки Кремля".

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.