Наука і війна на фронтирі

Свіжа новина – за даними звіту Національної Академії Наук України, в охопленій війною країні 14,4% науковців Відділення математики виїхали з України, а ще 5% стали внутрішньо переміщеними особами, чимало учених загинули на фронті, жахливих руйнувань зазнали науково-дослідні об’єкти в Києві, Харкові, Сумах, Миколаєві, Дніпрі тощо. При цьому є підстави гадати, що у деяких дисциплінах – переважно природничих – відсоткова частка ще вища, і припадає переважно на молодше покоління. Шанси, що вони повернуться, нульові.

У цьому місці прийнято – і не без підстав – лаяти хронічне недофінансування науки та, у кращому разі, безсистемну політику щодо неї. Втім, цілком логічним виглядає факт, що саме війна та недолугі правила в’їзду-виїзду за кордон передусім стимулювали "великий ісход", який цілком може мати катастрофічні наслідки.

Війна та недолугі правила в’їзду-виїзду за кордон стимулювали "великий ісход" з України фізиків, біологів і математиків, що може мати катастрофічні наслідки.

І власне цей момент змушує задуматися над тим, а які шанси у принципі мала в нас наука. Бо якщо подивитися загалом на умови розвитку в нас природничої науки, то складається враження, що нам ніде і ніяк було навчитися поводитися зі своєю наукою. Гаразд, чиновники недолугі, а суспільство, за великим рахунком, байдуже, але банально раціональний науковий підхід велить пошукати причин ще десь поза стереотипним "люди дурні та ліниві", надто, що дурість і лінивство – то теж речі дещо відносні.

І тут, перш ніж перейдемо до конкретики, вартує зробити важливе роз’яснення. Надалі йтиметься переважно про природничі та технічні спеціальності. З гуманітарною наукою все інакше – у цьому випадку фахівця переважно "тримають джерела", іншими словами, для нього вагомим фактором повернутися, а за можливості й не виїжджати, буде можливість продовжувати роботу в місцевих архівах, бібліотеках, музеях, соціологічних лабораторіях тощо. По-друге, гуманітарна наука відносно "дешевша". По-третє, реалії війни актуалізували, зокрема, теми історії, мови, літературознавства, а, отже, відкриваються та ширшають можливості підробітків у вигляді консультацій, написання популярних текстів тощо. Зрозуміло, це стосується далеко не всіх спеціальностей, але назагал "вікно можливостей" досить широке.

Україна, перебуваючи упровж останніх майже 1000 років на фронтирі, мала украй убивчі для потенційних учених обставини та умови. Наших Ньютонів і Кавендішів чекали смерть, втеча або служба загарбникам.

А тепер повернемося до природничої науки, яка першою втікає від війни. І тут у мене запитання: а скільки часу за останні, наприклад, тисячу років, на території України не велися бойові дії? Ми з колегою якось взялися рахувати – до консенсусу так і не дійшли, але те, що мало яке десятиліття минало цілком спокійно саме у контексті війни, стало очевидним. І тут доречно порівняти, наприклад, із Британією, де, власне, і почала формуватися сучасна природнича наука. Починаючи з XVII століття, Британія вела війни поза своєю територією. Безпосередньо на територію острівної держави війна повернулася щойно в роки Другої Світової. Натомість у самій Британії, зокрема, формувався клас джентрі – закритий клуб матеріально незалежної дрібної та середньої знаті, серед представників якої чимало вибрали собі за гобі інтелектуальні заняття. Інший варіант, більше практикований континентальною Європою, – монастирі. Нагадаю, що Роджер Бекон був ченцем. Та й порох, за легендою, винайшов чернець Бертольд Шварц приблизно у 1313 році.

Що діялося в нас у часи Ньютона та Кавендіша? Ньютон жив у 1642–1727 роках, а Кавендіш у 1731–1810 роках. Пригадали? Для Ньютона, якби він народився в Україні, досягненням було б не загинути ще дитиною чи підлітком під час чергової каральної операції, на кшталт влаштованих князем Яремою у 1648 роках або Стефаном Чарнецьким у 1660-тих, чи просто не померти від чергової пошесті, яких під час воєн ранньомодерного часу вистачало. Далі він би всю молодість або безугавно воював, або ховався б по монастирях від круговерті історії. Також не варто забувати про варіант потрапити у неволю – якщо судилося жити ближче до степового фронтиру.

По суті, єдиним варіантом для умовного українського Ньютона не пропасти, як науковець, було потрапити у спокійніші місця, знайти собі знатного та грошовитого покровителя і спробувати зайнятися "сродною працею" в термінах Сковороди. Для умовного Кавендіша абсолютно єдиним варіантом відбутися як науковець було б потрапити на російську імперську службу та зробити щедрий внесок у скарбницю осягнень саме російської науки.

Мудрі українці та українки стали окрасою списків осягнень російської/радянської імперської науки, або ж мусили працювати у США чи Франції.

Усе описане цілком незле підтверджується і прикладами тих європейських вчених, яким не щастило потрапити у вир смерчів європейської історії. Наприклад, Франсуа Вієт загинув на дуелі, а Антуан Лавуазьє – на гільйотині. Чимало вчених німців – той же Ейлер – були не проти опинитися на службі у петербурзьких монархів, бо у власній роздробленій і пошматованій війнами вітчизні їм було складно реалізуватися в науці. А в пізніші часи, нагадаю, Альберт Ейнштейн, Енріко Фермі, Станіслав Улям були змушені виїхати у США, і вже там створили в Лос-Аламосі атомну та водневу бомби.

Для розумних українців на Наддніпрянщині імперська служба була практично єдиним шансом зробити кар’єру в природничій чи точній науці. Наслідки спостерігаємо досі у вигляді кілометрового переліку вихідців з України, котрі стали окрасою неукраїнської науки, або ж читаючи про українофобію винахідника і конструктора гелікоптерів, уродженця Києва Ігоря Сікорського.

Винятком є хіба медицина і науки, пов’язані з біологією та, частково хімією (яка іронія історії!). Про Данила Заболотного та Іллю Мечникова чули всі. Але, крім них, є ще Феодосій Добжанський – один з основоположників сучасної генетики, який довів абсолютну хибність расових теорій у 1930-ті роки. Інший випадок – відкривач хемосинтезу, уродженець Києва, Сергій Виноградський. Але і вони усі задля своїх блискучих результатів мусили опинитися в США чи у Франції.

Інші винятки в особах геніального фізика Івана Пулюя чи математика Мирона Зарицького на те й винятки, аби підтверджувати правило. Надто, що на Західній Україні ситуація була ще гірша – тут діяла польська формула межі XVIII–XIX століть про "народ хлопів (селян) і попів", тобто тиснула максимально спрощена соціальна структура залежної нації, якій лише згодом довелося емансипуватися.

Отож, як не парадоксально, природнича наука змогла сяк-так розвиватися тільки в умовах імперії – імперія забезпечувала необхідну матеріальну базу та стабільність. Зрозуміло, у своїх інтересах, що особливо яскраво далося взнаки в СРСР. Де відбувалося визначення цілей, напрямків розвитку, комунікація між інституціями та галузями до 1991 року? У Москві, так. На рівні республіканському, в тому числі в Україні, виконували задачі, "нарізані" з союзного центру, коштом ресурсів, виділених тим самим центром.

Туди ж, у центр, потрапляли кадри, здатні стратегічно мислити, визначати напрямки, комунікувати тощо. На місцях залишалися одиниці. А ще була жорстка конкуренція за ресурс – от як між гуманітаріями й природничниками. Для тоталітарної імперії така картина нормальна, для національної держави – дика.

Україна навіть  після тридцяти років Незалежності все ще потребує випрацювання притомного уявлення, нащо нам наука і які саме спеціалізації та чому саме їх слід розвивати.

До того ж уся радянська наука, нагадаю, працювала на військово-промисловий комплекс, а гуманітарна була придатком до "єдино вірного вчення". Усе, що не служило потребам ВПК, або сиділо на голодній пайці, або ж репресувалося, – досить згадати долю генетики. Після проголошення Незалежності у 1991 році орієнтація на ВПК "повисла у повітрі". І якось ніхто, говорячи про "збереження науки", не здогадався поставити питання: а де у нас дійсно фундаментальна наука, а де – галузі обслуговування ВПК сконалої імперії? Не кажучи вже про випрацювання притомного уявлення, нащо нам наука і які саме спеціалізації та чому саме вони? Втім, для цього потрібне також мислення про себе, як суб’єкта, розуміння власної мети й, відповідно, стратегічних цілей і тактичних заходів для досягнення цих цілей. З цим у нас, як у всякої постколоніальної, а в нашому випадку ще й постгеноцидної спільноти, – вельми складно.

До того, ж по науці била і б’є парадигма виживання, яка спонукає виділяти ресурс тільки на те, що дає практичну віддачу у близькій перспективі. Фундаментальна наука до таких не належить.

Який висновок? Ні, "не плачмо за тим, що нам і так не світить, бо в нас така географія". Навпаки, визначимося з тим, що нам потрібно і для чого нам потрібна наука. А це – оборонка, це АПК (всі пам’ятаємо паніку з годуванням Африки торік?), це відбудова, енергетика, у тому числі атомна. Перелічувати можна й далі. А для цього всього потрібні на базовому рівні хімія, фізика, матеріалознавство, біохімія і біофізика, генетика і ще багато дисциплін та спеціалізацій у їхньому складі. Отож, хоча фронтир і дошкуляє нам своєю огидною стороною, нам доведеться формувати науку саме на фронтирі.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.