Не будіть ресентиментів

Ті, хто слідкує за подіями у сусідній країні, знають — якраз керівна політична сила там схильна до ігор з історичними ресентиментами. І черговий ренесанс того, що заведено називати "кресов’яцтвом" збігся з початком чергового туру протистояння між актуальною політичною силою і її опонентами ще років з десять тому. Навіть я, тоді "зелений" аспірант, чудово зафіксувала швидку і відчутну зміну настроїв від майже "фонового" існування теми, яка не виходила задалеко поза зацікавлені кола і до того, що тема "історичних порахунків" з Україною стала замалим не центральною темою внутрішньої дискусії. Тоді теж була річниця — у 2013 році сповнилося 70 років від тих трагічних подій.

Боюся, зараз, напередодні вісімдесятих роковин тих трагічних подій одним з основних завдань зовнішньої політики відносно Польщі й, боюся, не тільки для України, є просто пережити чергові польські вибори. Люблять у цій країні робити історію ристалищем з залученням сусідніх країн.

Черговим свідченням небезпідставності такого висновку є опублікована позиція польського Інституту Національної пам’яті з приводу останнього за рахунком інтерв’ю директора українського Інституту Антона Дробовича. Почати з того, що автори тексту чомусь іменують Галичину "Східною Малопольщею", що є колоніальною риторикою і явним пасом ностальгії за довоєнною "Аркадією". Саме звернення стосується безпосередньо тези пана Дробовича про загрозу українським військовим похованням в Польщі — у світлі серії скандалів з похованнями вояків УПА цю тезу не назвеш безпідставною.

Читайте також: Чи реанімація "Варшавського пакту" переможе болісні спогади?

Але це, вочевидь, не впливає на рішення актуального уряду Польщі продовжувати гратися з історичним ресентиментом. Не зауважуючи, що це дуже небезпечний інструмент. Насамперед він не знає напівтонів і завжди прагне йти до кінця. Саме тому треба було розгепаного Бєлграду і  суду в Гаазі, саме тому треба було розбомбленої на квасний пляцок Німеччини та суду в Нюрнберзі й саме тому, мабуть, знадобиться дезінтеграція Росії та її верховоди на лаві підсудних. Хто вціліє. Нагадаю, що обидві тоталітарні ідеології виросли у тому числі з імперських ресентиментів навіть не так еліт, як "маленьких людей". Мільйонів "маленьких людей". 

Річ певна, в українсько-польському випадку до чогось такого не дійде. Історія хоч чомусь таки навчила обидва народи. Ну принаймні поляків навчила, що зовнішня політика в ім’я ресентименту "кордонів 1772 року" в умовах, коли українці та білоруси вже не "хлопи та попи", а Росія європейська імперія — це трішки не те що треба.

Але що думають польські політики правого крила на випадок, якщо розігрітий ресентимент вихлюпнеться поза рамки планованого?

Бо тут починається наступний момент. А саме — ресентимент зазвичай буває взаємний. У цьому конкретному випадку не дасть збрехати український фейсбук. Кожна,  кожнісінька заява, подібна до недавньої Міністерства закордонних справ Польщі, провокує тисячі згадок про Надсяння, Перемищину з самим Перемишлем разом, про Павлокому та інші знищені села. І інколи серед них трапляються риторичні запитання — а, може, і нам порушити питання? Поки що в Україні нема політика, який би підняв на щит ресентименти такого роду. Що будемо робити, якщо з’явиться? Хоча так, шанси невеликі через купу об’єктивних причин.

Читайте також: Неуникненна ціна уроків історії

Більш прикладний момент — роками триває історія з табличкою при вході до національного музею "тюрма на Лонцького", де я теж маю честь і задоволення працювати. Польська сторона невдоволена тим, що міжвоєнний польський уряд згадано в одному ряду з тоталітарними режимами нацистів та комуністів. Причому спільне поняття, яким об’єднали ці всі уряди названо "окупаційними режимами". Тобто український "меморіал жертв окупаційних режимів" чітко підкреслює різницю між тоталітарним характером нацистського та комуністичного урядів, і не тоталітарним — польським. Але пригадує, що політична в’язниця була створена польським урядом для упокорення українців, котрі відстоювали свої права — між іншим, зазначені у міжнародних документах того часу. Чи справедливі вимоги польської сторони усунути згадку про злочини польського уряду і — відтак — усунути згадку про їх жертв? Це запитання особливо увиразнює той факт, що на стендах Музею Армії Крайової у Кракові територія Галичини означена, як "Малопольська Всходня", терміном, прийнятим у тій же міжвоєнній Польщі для полонізації (колонізації) української Галичини.

А ще воно починає гарно звучати на тлі зауваги польського ж дослідника Гжегожа Гаудена, що політика поляків відносно своїх східних сусідів, у першу чергу, українців та євреїв, базувалася насправді на образі на світ, який допустив поділи Польщі між трьома імперіями. Або досліджень французького науковця Даніеля Бовуа, який довів фактичну колоніальність ресентименту до "тихого раю" на Правобережжі й тій же Волині.

Очевидно, польські "кресові" середовища є не єдиними у своєму роді. Двадцяте століття у Центрально-Східній Європі породило масу скривджених, вигнаних і так далі груп. Правда, майже жоден з десятків ресентиментів не став у центрі зовнішньої політики. А там, де став, справа закінчилася кривавою драмою — як у випадку претензій Сербії до сусідів. І стало уроком усім іншим відповідальним урядам і політикам. Тут доречно згадати також, що у Музеї Другої Світової війни українських повстанців порівнюють з усташами саме у питанні людських жертв.

І саме з причин усього переліченого комплексу відповідальні політики не граються з історичним ресентиментом, полишаючи його на рівні регіонів, груп, локальних товариств, які збирають свідчення про те, що відбулося і плекають свій ресентимент у вузькому колі. Деякі речі слід полишати минулому. І змиритися з тим, що чиїсь сльози ніколи не вдасться висушити.  А вже тим паче не слід маніпулювати цими сльозами на міжнародному рівні.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.