Про мобілізацію, стратегію перемоги і уряд національного порятунку, - підсумки тижня від Миколи Княжицького

Мобілізація. Слово, яке турбує зараз усе суспільство. Генерал Залужний прямо говорить, що в українському війську не вистачає людей. Він звернувся з відповідною заявою до політичного керівництва й попросив підготувати законопроєкт щодо призову у військо.

Мобілізація йде дуже важко. Ми бачимо, що на блокпостах намагаються вручати повістки. Прикордонна служба обмежує виїзд чоловіків. Суспільство вкрай незадоволене ситуацією, яка є. Разом із тим українські військові, які пішли добровольцями або за призовом, не знають, коли вони звільняться. Дехто з них знаходиться на передовій з початку повномасштабного вторгнення. І, звичайно, їм хотілося б знати, скільки саме вони служитимуть - 24 місяці чи 36, як звучить в різних проєктах, які стосуються мобілізації. 

Але мобілізація - це не лише справа військових. Генерал Забродський, який є заступником головнокомандувача, ще перед початком повномасштабного вторгнення пояснював, що воює не лише армія - воює ціле суспільство. Тому мобілізація повинна стосуватися цілого суспільства. Хто спочатку пішов до Збройних Сил України? Добровольці, патріоти, які відчували, що без них українська армія не встоїть перед російською навалою, тож вони вирушили на фронт. Була інша категорія чоловіків і жінок, які не мали бажання йти добровольцями, але є законослухняними громадянами й розуміли, що Україні потрібно підставити плече. Вони звернулися до ТЦК, а в разі отримання повісток не ухилялися від мобілізації, а йшли до ЗСУ. Всі ці люди зараз боронять нашу країну, і всім їм величезна повага. Але їх не вистачає. 

Ми бачимо, що РФ перевела економіку на військові рейки. Це стосується й призову. Величезні гроші платять російським солдатам. Росіяни призивають в'язнів, злочинців, усіх кого завгодно: життя їхнє нічого не варте й тому їх набагато більше, ніж українських військових. 

Українські військові воюють якісно. Втрати російської армії на деяких ділянках фронту перевищують в п'ять разів втрати української армії. І лише за умов збереження такого балансу, ми зможемо виграти - через те, що в Росії в стільки ж разів більше населення та їхній мобілізаційний потенціал набагато більший. 

Справедливість в основі мобілізації. Досвід Ізраїлю

Але як нам зробити, щоб українські люди пішли воювати? І чому вони не йдуть? Якщо ми подивимося на приклад Ізраїлю, то в разі оголошення мобілізації велика кількість ізраїльтян повертається з різних країн добровільно або збирається самостійно на пунктах збору. Під час великої мобілізації там проблема з великою кількістю людей, з тим, щоб вони були потрібні. В нас інша проблема. В нас людей не вистачає. Хто мав би вирішити цю проблему? Очевидно, в нормальному, здоровому суспільстві з цією метою створюються уряди національної єдності задля об'єднання суспільства.

Для проведення мобілізації враховується величезна кількість факторів. Один з них, як це не дивно, справедливість. В Ізраїлі колишні міністри, колишні депутати, ті, хто не зайнятий на державній роботі, діти, родичі чинних міністрів і депутатів  - серед перших, хто йде в армію. Так само й відомі люди, актори. Ми чудово знаємо, що герої відомого ізраїльського серіалу Фауда про ізраїльський спецназ, який дивилося й багато українців, в перших лавах мобілізувалися до Армії оборони Ізраїлю. В нас теж є багато акторів, режисерів, відомих людей, які в перші дні пішли воювати. Достатньо згадати Олега Сенцова серед таких, є українські актори, режисери, працівники театрів, які загинули на фронті. Але очевидно, що далеко не всі там. Черга людей, які хочуть виїхати з країни і далі велика. Все це через те, що справедливості в країні не існує. За яким принципом тебе будуть призивати чи мобілізувати - незрозуміло. 

Кожна мобілізація  - це велика втрата для економіки, оскільки люди, які мобілізуються, залишають свої робочі місця. Українські підприємства припиняють виробляти продукцію, менше надходить податків, а податки потрібні для того, щоб платити кошти тій же армії. І саме через це мобілізація - справа не лише військових, це справа цілого уряду, верховного головнокомандувача. Президент повинен звернутися до людей. Він повинен організувати підготовку такого закону, який, з одного боку, буде відповідати всім інтересам української економіки, але найголовніше - задовольняти потреби армії. А ще - він не повинен обмежувати права людини. Український омбудсмен Дмитро Лубінець, виступаючи під час обговорення першого законопроєкту про мобілізацію, який подав Кабінет Міністрів, жорстко його розкритикував і зауважив, що він порушує права людини, бо, якщо тебе не знайшли ТЦК, можуть заблокувати твої картки, продати чи арештувати твоє майно, не продовжити паспорт, якщо ти перебуваєш за кордоном….

В Ізраїлі нічого такого немає. Якщо люди перебувають за кордоном і там працюють, ніхто їх силою кликати в армію не буде. Але є багато добровольців, які з-за кордону повертаються. 

Хто віповідає за мобілізацію

Отже, мобілізація складається з цілої низки факторів. По-перше, має бути лідер, і в країні, яка воює, це Верховний Головнокомандувач, тобто президент Володимир Зеленський. По друге, має бути скоординована робота всіх міністерств, відомств. У нас же виходить так, що тему мобілізації, як гарячу картоплину, яку ніхто не хоче тримати в руках, перекидають одні на одних. Кажуть, армія має за це відповідати або - лише президент має за це відповідати… За це мають відповідати всі! А для того, щоб відповідали всі, треба, щоб між усіма учасниками політичного процесу була довіра.

 А що робити з суспільством, яке не хоче мобілізуватися? Частина, звичайно, хоче, йде добровольцями, виконує свій обов'язок перед країною, але значна частина тікає. Тому що наше суспільство виховувалося в недовірі до власної країни.

Причин тут дуже багато. По-перше, самі державні чиновники 30 років будували країну, яка не готова до війни. Політики, які були при владі, розпродавали військове майно, а замість програм із озброєнь фінансувалися програми з будівництва доріг (як зараз кажуть, щоб ворогу легше було цими дорогами пересуватися). Але цей час минув, мало б щось змінитися. Втім, українське телебачення вкотре засвідчує, що не змінюється нічого. 

Гумористичні шоу за російськими наративами

Всі обговорюють новорічний випуск “Кварталу 95”, під час якого одна з актрис насміхалася над переселенцями з півдня і сходу України. Вона грала таку собі жіночку зі Скадовська і, знущаючись з української мови та жартуючи над переселенцями, показувала примітивну особу, яка й мови не хоче вчити. Та й навіщо вчити цю мову, якщо вона примітивна? 

Роками гумористичні найпопулярніші шоу на наших каналах виходили російською мовою. Роками вони висміювали все українське. Роками все українське для них було чужим. Найголовніша проблема в тому, що роками українське суспільство їх дивилося і продовжує дивитися зараз. Хто тут перший - курка чи яйце? Вони отримували високі рейтинги, бо намагалися відповідати смакам суспільства чи, навпаки, виховували це суспільство на таких антиукраїнських речах? І те, і друге. Саме тому наші підходи до медіа, до телебачення, до того, як ми спілкуємося з громадянами і як громадяни спілкуються між собою, очевидно, потрібно змінити. І суспільство вимагає цих змін. 

Примітивні гумористичні шоу, які висміюють все українське, ніяким чином не сприяють мобілізації. Бо навіщо захищати другосортний, малописьменний і смішний народ? Адже саме такими українців увесь час показували в російських фільмах і серіалах. Там, у Росії, вони знущалися з української мови, з примітивних українців, з примітивних хохлів. А українські медіа дуже часто повторювали ці російські наративи і, на жаль, продовжують повторювати зараз.

Якщо ми хочемо дійсно перемогти (а ми обов'язково переможемо), ми маємо знайти в собі сили, щоб кардинально змінитися в усьому. Ми маємо змінити підходи до державного управління: державне управління потребує єдності. Потрібен уряд національної довіри або, якщо хочете, уряд національного порятунку (бо зараз нам дійсно потрібно говорити про національний порятунок). 

Ми повинні знімати більше патріотичних фільмів і серіалів, а не дешевих серіальчиків про поворозюків. Ми повинні припинити нарешті показувати програми, які принижують українців і українську мову. Ми повинні думати про нашу економіку, об'єднати уряд, який мав би порахувати, чого нам вартує мобілізація і якою є стратегія нашої перемоги.

Стратегія перемоги

Кожен із нас повинен знати, за що саме ми воюємо. І президент повинен це сформулювати. Без стратегії перемоги, якій би вірили люди, перемогти дуже складно. Що зараз нам говорять? Наша головна мета - звільнити всі території, і ми їх обов'язково звільнимо. Що бачать українці? Українці бачать, що, на жаль, український наступ поки що зупинився. Що росіяни збільшують свої зусилля, намагаючись контратакувати, і українська армія героїчно боронить лінію фронту. Ми бачимо багато інших неприємних речей. 

Представники влади часто говорили, що в Росії вже закінчилися ракети, що немає чим нас бомбардувати, що вистачить хіба на один залп… Але це не так. Росія виробляє ракети, закуповує їх у Північної Кореї, веде перемовини про зброю з Іраном. І ми це відчуваємо й бачимо на власні очі під час обстрілів наших міст і сіл. 

Суспільству потрібно сказати правду, а правда - в побудові правильної стратегії. Стратегія полягає в об'єднанні суспільства і політичних сил. Безумовно, всі політичні сили мають розподілити між собою відповідальність за нашу перемогу. Депутати мають займатися парламентською дипломатією й виїжджати за кордон, а не так, як зараз, коли фактично їм заборонено це робити. Урядовці мають скоординовано працювати над ефективною мобілізацією і над тим, щоб зберегти нашу економіку, а не так, як зараз, перекладати всю відповідальність на військових. Військові повинні працювати в чіткій координації з Верховним Головнокомандувачем і з урядом. А медіа, суспільство мають зробити все, щоб усі проросійські настрої, всі фільми, серіали, шоу, які принижували українців, нарешті назавжди зникли з наших екранів. Тому що ми  - сильна нація, нація переможців. Самим треба тільки в це повірити.

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.