Перспективи завершення війни: ставки глобальних гравців

Цей вектор може бути спрямований на стійкий розвиток, технологічні інновації, відновлювані джерела енергії, подолання бідності і запобігання епідеміям. Але для цього людству потрібні чіткі правила в міжнародній політиці, безпекові гарантії, передбачувані демократичні системи урядування, домінування гуманістичних цінностей та принципів. Для цього Путін має програти в Україні, а його режим має бути демонтований.

В іншому випадку людство опиняється на шляху зростаючого хаосу, гри без правил, у якій перемагає не сильніший, а цинічніший, жорстокіший і брехливіший. Ясно, що за цих умов залишки колективних ресурсів будуть розграбовані, слабкі й бідні будуть залишені напризволяще, війна і диктатура стануть нормою, а будь-які глобальні програми, засновані на взаємній довірі та добрій волі, втратять актуальність. Політична напруга перейде у форму збройних конфліктів та економічного занепаду, за якими прийдуть бідність, хвороби, екологічні катастрофи й депопуляція.

Власне, усе це ми вже бачимо в лабораторних умовах на території українського Донбасу, "звільненій" рашистами від здорового глузду і нормального життя. Сирія також є "хорошим" прикладом. Якби Путіна не було кому зупинити рік тому, ця чорна діра вже розрослася б до розмірів цілої України і загрожувала поглинути нові жертви. Молдова, країни Балтії та Грузія увійшли б в зону "особливих інтересів" Москви автоматично, а там і Центральна Європа, Центральна Азія, Балтійський, Чорноморський і Каспійський регіони на черзі. Втім, важливіші в цьому випадку не деталі, а загальний тренд.

Глобальний вимір цієї війни є очевидним вже для всіх. Тому до першої річниці нападу Росії на Україну головні актори вирішили означити свої позиції. Байден зробив свою заяву у Варшаві, Путін висловився перед власною держдумою, і, нарешті, Китай скористався трибуною Генасамблеї ООН.

Первісно анонсований виступ Сі Цзіньпіна з епохальним мирним планом був в останній момент замінений на невиразну суміш банальностей, представлену заступником постійного представника КНР при ООН.

Позиція Європи була заявлена раніше і є достатньо послідовною впродовж усього конфлікту, щоб не становити великої інтриги. Позиція України також ніби як відома. Натомість позиція Америки та Китаю, як двох головних гравців, а також позиція Росії, від якої усі марно чекають ознак "одужання", є визначальними для розуміння подальших перспектив.

Коли американське експертне середовище зіткнулося з проблемою моделювання ситуацій під час холодної війни з СРСР, знаменитий математик Джон Неш, який працював для корпорації RAND, запропонував використовувати для аналогій геополітичного протистояння не шахи, як це традиційно відбувалося в стратегічних розробках, а покер. Адже в політиці, як і в картах, гравці намагаються обдурити один одного та змушені приймати рішення в умовах неповної інформації.

У нинішній геополітичній грі можна сказати, що Вашингтон вирішив підняти ставки, Москва хоче залишитися при своїх, а Пекін пропускає хід.

На підставі цих рішень можна зробити висновки, які карти у гравців на руках, і чим, приблизно, може скінчитися партія.

Найслабшою є, вочевидь, позиція Москви. Росія давно вже хотіла б вийти з гри, але все ще не може примиритися з ціною своєї поразки. Тому чекає якогось повороту фортуни на свою користь із святою переконаністю в принциповій безпрограшності тактики нескінченого блефу. Зрештою, Путін може собі це дозволити, оскільки практично все, що можна було програти у зовнішній політиці, він вже програв.

Американці, як ми вже переконалися, відзначаються непоганою обізнаністю в тому, які реально карти на руках у суперників, тому їхня впевненість є хорошим сигналом для нас. Ефектна поява у Києві, історична промова у Варшаві – це ті кроки президента Байдена, які свідчать, що демократична адміністрація Білого дому виразно бачить можливість української перемоги і впевнено робить на неї ставку в перспективі майбутньої президентської кампанії 2024 року.

Багатозначне мовчання Пекіна може означати, що за теперішніх умов Китай не бачить для себе виграшних варіантів, але сподівається, що ситуація ще може змінитися на його користь. Якщо у китайців і був якийсь план більш активного втручання в перебіг подій, то від нього, вочевидь, довелося відмовитися за підсумками закордонного турне міністра закордонних справ Ван Ї. Консультації з європейськими лідерами, а також переговори в Москві закінчилися безрезультатно – в тому сенсі, що китайський представник переконався у принциповій незмінності позицій сторін конфлікту.

Отже, які перспективи відкриваються на другому році війни перед її основними стейкхолдерами?

Режим Путіна розраховує, що у випадку затягування війни він зможе зберегти мінімальну економічну стійкість, патріотичну мобілізацію всередині Росії, контроль над новими окупованими землями північного Приазов’я та більшою частиною Донбасу, а також почесне звання головного ворога Заходу і Америки в очах "антиімперіалістичних" сил глобального Півдня.

Насправді ж усі ці "виграші" будуть моментально знецінені одразу після завершення бойових дій, оскільки не зможуть запобігти подальшій деградації Росії. Єдиний спосіб для Путіна якось вирулити з нинішнього глухого кута – це спробувати вийти з гри через якийсь переконливий "жест доброї волі". Залишити Приазов’я, наприклад (Херсонську і Запорізькі області). Але навряд чи режим може собі це дозволити, з огляду на всі його "референдуми" і патріотичні концерти. Та й протилежна сторона навряд чи зможе цим задовольнитися.

США сподіваються на успіх українського контрнаступу, але головну ставку роблять на дипломатичний тиск і санкційну удавку для Москви, що має впродовж кількох наступних років позбавити Росію основних ресурсів та заснованих на них геополітичних амбіцій. Тому в планах Вашингтона, безперечно, є звільнення українською армією окупованих територій, але їх перелік і темпи операцій будуть залежати від стратегічних інтересів. Серед них: уникнути ризику ядерної ескалації, зберегти важелі подальшого економічного і політичного тиску на Москву, добитися максимальних поступок від Кремля у сферах, що не пов’язані прямо з нинішньою війною.

Паралельно з придушенням опору Путіна Вашингтон хотів би також максимально послабити Китай як свого головного конкурента. Для цього було б доречно прив’язати Пекін до підтримки збройної агресії РФ проти України.

У свою чергу, Китай намагається мінімізувати шкоду і ризики від війни, в якій він не був зацікавлений від початку, але при цьому й шукає виграшні комбінації для власного вступу в гру.

Таким вступом могла б бути результативна мирна ініціатива, яка б отримала підтримку якщо не учасників конфлікту, то хоча б світової громадськості. Але випереджальний дипломатичний удар з боку США (звинувачення в можливих поставках летальної зброї РФ) та одностайність світової спільноти в засудженні російської агресії поки що не залишають простору для таких ініціатив.

Перед Пекіном відкривається лише одна стратегічна можливість – виступити посередником в ситуації, коли Москва захоче здатися.