Піррів провал?

"Ще одна така перемога і мені ні з ким буде повернутися додому" - зізнався за легендою епірський цар Пірр після битви з римлянами. Вітчизняні експерти та журналісти останніми днями тільки й говорять про "провал" України в Вільнюсі. Але кількість дипломатичних трофеїв, з якою повертається до Києва українська делегація, змушує поцікавитися, якою в такому разі мала бути перемога? Чи хоча б нічия?

Вступ до НАТО? До завершення війни? В це не вірили найвідчайдушніші оптимісти й найзапекліші євроатлантисти. Бо це рівнозначне – принаймні в нинішніх умовах – оголошенню союзниками війни Росії. У столицях держав Альянсу цього точно не хочуть. І ніколи не хотіли. Сполучені Штати нагадаю, навіть Гітлеру війни не оголосили – він зробив це сам.

Ми сподівалися на запрошення до складу Альянсу? Навіть Володимир Зеленський назвав це ідеальним варіантом, а ідеальних варіантів, як відомо, в реальному житті не буває.

Читайте також: Пігулки від жадібності

До того ж варто уточнити, що саме розуміли (і розуміють) під запрошенням. Якщо запрошують до НАТО вже сьогодні, то чим це відрізняється від вступу? Запрошують зараз, а прийматимуть вже після війни? Навіщо тоді це робити зараз, якщо все одно вирішальним буде рішення про приєднання, яке мають ухвалити в майбутньому? Домовитися, що рішення буде лише одне, теперішнє, а вступ відбудеться автоматично? Коли саме? В момент завершення війни? А хто визначатиме той момент?

Володимир Зеленський, а разом з ним і багато експертів кажуть, що Україні потрібна визначеність? Для чого? Щоб союзники не передумали? Так вони в будь-який момент можуть передумати. Затягнути процес – як це було зі Швецією. Або просто його зупинити – технологічно це абсолютно ідентична процедура.

І якщо вже відверто – то чи справді Київ зацікавлений у формальній, або ж навіть документальній прив’язці вступу до НАТО до моменту завершення війни? Чи не спонукатиме такий варіант Росію продовжувати її якомога довше, про що в Кремлі кажуть відкрито? То чи не є гнучкіший механізм, запропонований Альянсом, насправді кориснішим для України?

Вирішать члени Альянсу, що настав зручний момент (а він за певних обставин може настати й до формального припинення бойових дій) одразу надішлють запрошення. І ніхто не завадить, за бажання, оголосити, що саме в цей момент – "так збіглося" - склалися нарешті умови для членства. Зрештою, і самі ці умови визначають члени Альянсу та Україна за домовленістю між собою.

Читайте також: Неочікувані переможці

Те саме й з так званим "модернізованим щорічним планом", який може бути складений так, що "виявиться виконаним" саме в зручний для обох сторін час. Краще без плану взагалі? Можливо. Але "щорічний план" все одно краще за ПДЧ. Хоча б тим, що він має цілком визначений термін дії – не більше як рік. Ви ж хотіли визначеності, чи не так? А виконаний може і менше, ніж за рік. Було б бажання.

Українці, звісно, можуть ображатися на те, що вони й надалі мають виконувати якісь умови. "Ми готові краще, аніж інші держави, які вже є членами Альянсу". З військової точки зору – радше так. З політичної – є питання. І з боку самих українців їх навіть більше, ані ж з боку деяких союзників.

Урсула фон дер Ляйєн напередодні взагалі заявила, що вражена швидкістю, з якою проводяться в нашій країні реформи – чим, безумовно, ще більше вразила деяких наших громадян, які не бачать значних результатів.

З іншого боку, умови – це ж не лише для Києва. З Джейка Саллівана зрештою навіть вичавили зізнання – до вступу України в НАТО не готові насамперед члени самого Альянсу. І це правда. То чи варто поспішати з висновками, що "пропало усе"? Якщо вони зараз не готові – то завтра принаймні можуть змінити свою думку. А з вимогами "все й зараз" та трохи швидше, "поки не почалося", можна зрештою перетиснути – бо само собою виникає питання, чому союзникам не дають оговтатися, чи не ховаються за усім цим якійсь "підводні камені"?

Зрозуміло, що Києву некомфортно, коли рішення залежить не тільки від нього. Це й називають в нас "непевністю" чи "невизначеністю". Але насправді члени НАТО визначилися, і підозрювати їх в тому, що вони "просто водять за ніс" Україну безглуздо – якщо нас вирішили б обманути, це можна було б зробити на будь-якому етапі, навіть після запрошення й ухвалення рішення про вступ – як це буває, можуть розказати у тому ж Стокгольмі.

Читайте також: Болівар не витримає всіх?

До того ж Київ отримує ще один додатковий – і поки унікальний інструмент. Гарантії від "Великої Сімки". Шукачі "зради" вже встигли оголосити декларацію, текст якої потрапив до медіа, "порожньою обгорткою". Але все – з точністю до навпаки.

Реальні угоди будуть двосторонніми – відтак гарантії не можуть бути вужчими за рамки декларації, але при цьому виконавці не можуть сховатися за "вето" інших учасників угоди. І що не менш важливо – вони не замінюють інтеграцію до структур НАТО, а супроводжують її.

Зрештою, і деякі союзники тепер мають привід ображатися. Бо впевнені, що зробили, все що було в їхніх силах. Навіть більше. Натомість наразилися на дошкульну критику з боку України.

Фото: reuters

Маю підозру, що за кілька днів ми почуємо, що насправді всі здобутки Вільнюса – це результат тиску з боку Києва і застосованим ним "нестандартних методів дипломатії". Однак не варто все пояснювати лише "кавалерійським наскоком". Краще зрозуміти, що європейці та американці були не менш щирими в пошуках засобів найкращого захисту України. Звісно, не на шкоду своїм власним інтересам. Однак інакше й бути не могло. Перефразовуючи американського дипломата, українські колеги на їхньому місці "діяли б так само".

Якщо це провал, то варто, щоб таких "провалів" було якомога більше. І траплялися вони частіше. Бо насправді кожен такий крок наближає України до НАТО. Та до завершення війни – на наших умовах, зрозуміло. Чим швидше це відбудеться – тим краще. І для України, і для цілого світу.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.