Після рішення КСУ заборона РПЦ стала ще нагальнішою

Рішення КСУ викликало чималу ейфорію, бо тепер Українська православна церква має додавати до своєї назви означення Московського патріархату. І це ще по мінімуму, адже по суті ця релігійна організація мала б називатися "Російська православна церква в Україні". Шлях до закріплення такого означення не буде простим, бо керівництво УПЦ МП вирішило продовжити гру "в дурня" з Українською державою та українським суспільством.

Голова Юридичного відділу церкви протоієрей Олександр Бахов змушений констатувати, що КСУ визнав закон про перейменування конституційним. І одразу ж переходить у контратаку: мовляв, вердикт Конституційного суду не зобов’язує УПЦ змінювати свою назву, ухвала лише стосується відповідності закону про перейменування Основному Закону. Церковний адвокат наполягає, що "в самому законі відсутня будь-яка згадка про УПЦ", а "статутні документи свідчать, що УПЦ зареєстрована відповідно до українського законодавства, її засновником є Собор УПЦ, її релігійний центр, як і всі органи управління, знаходяться в місті Києві. Тож всі спроби примусово застосувати цей закон до УПЦ збільшить випадки порушення права на свободу совісті та віросповідання в Україні".

Закон про своє, а ми будемо гнути своє – переконують ієрархи. Але всьому приходить кінець.

Право на першому місці

Я вже звертав увагу на те ("Україна зобов’язана заборонити Російську православну церкву", 7 грудня 2022 р.; "Російська матрьошка. Чому УПЦ й надалі є частиною гундяєвської РПЦ", 9 грудня), що донедавна УПЦ МП могла почуватися у повній захищеності, бо над її спокоєм і непорушністю зв’язків з Московським патріархатом трудилися державні структури. Попереднє керівництво Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті робило все можливе й неможливе, щоб зняти з УПЦ МП підозри у нерозірваності зв’язків із Москвою. Державна служба вдалася до незаконних дій, маніпуляцій фактами і відвертої неправди в урядових документах.

У ДЕСС змінилося керівництво, а саму структуру підпорядковано безпосередньо Кабміну. Це дає надію на перегляд урядової політики щодо УПЦ МП, хоч поки що це лише шанс на зміни. Після приходу нового керівництва ДЕСС виклала на своєму сайті скандальні відповіді на моє депутатське звернення – це явний знак, що принаймні частина чиновників буде і далі адвокатувати інтереси московської церкви.

Будемо сподіватися, що їхній труд буде даремним, бо докорінно змінилася суспільна атмосфера довкола заборони діяльності РПЦ. З’явилася критична маса людей, які готові поставити крапку в історії московської церкви в Україні. І більше не дозволити насміхатися над правом, національними інтересами та логікою в догоду Росії, її церкві та "русскому міру".

Парламентський Комітет з питань культури і духовності одноголосно підтримав законопроєкт "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" (№ 8221). Рішучими були рішення Ради національної безпеки і оборони від 1 грудня та висновки засідання Ставки Верховного головнокомандувача ЗСУ.

На сьогодні ключова вимога для впорядкування ситуації в українському православ’ї полягає у приведенні процесів у церковній сфері до українського правового поля. Юриспруденція має вийти на перше місце, державні органи мають виконувати закони й інші нормативно-правові акти. Релігієзнавчі дискусії є, напевно, цікавими та повчальними, але все ж вони мають допоміжне значення. Тим більше, що стосовно закону про свободу совісті та релігійних організацій своє слово вже сказали КСУ, Верховний суд України та Європейський суд з прав людини. Матеріалу більше, ніж достатньо для аналізу й практичного керівництва до дії.

Потрібно почати з визначень, щоб використовувати тотожні терміни й слідувати правовій логіці. Спочатку необхідно заборонити діяльність РПЦ в Україні, бо вона втратила характер релігійної організації, натомість стала однією із структур держави-агресора. Цю роль РПЦ виконує у цілковитій підпорядкованості головній цілі Російської Федерації – знищити Українську державу та українську націю. Наголошу: від самого початку російської війни, тобто 20 лютого 2014 року.

Гадаю, щодо заборони РПЦ у суспільстві та серед політиків склалося порозуміння. Консенсусом можна вважати й те, що така заборона має поширюватися на українські релігійні організації, які зберігають будь-які зв’язки з РПЦ: канонічні, правові, організаційні, фінансові тощо.

Держслужбовці повинні виконувати закон

У експертному середовищі все ще побутує думка про неможливість заборонити релігійну організацію (об’єднання/церкву), бо вона не має статусу юридичної особи. І про необхідність судових рішень щодо кожної релігійної організації - юридичної особи. Це неправда з двох основних причин.

ЄСПЛ чітко визначив, що свободу релігії (стаття 9 Європейської конвенції з прав людини) можна обмежити в контексті права на об’єднання (ст. 11 Конвенції), мотивуючи цей крок, зокрема, необхідністю захистити національну безпеку. І що заборону релігійної організації важливо провести спеціальним законом із чіткими критеріями ("Україна зобов’язана заборонити Російську православну церкву").

Аналогічні аргументи навів в. о. голови КСУ Сергій Головатий, обґрунтовуючи рішення від 27 грудня: "У цьому питанні є внутрішній аспект – коли людина вільна сповідувати будь-яку релігію, і держава тут не може втручатися, і зовнішній аспект, який стосується способу ведення релігійної діяльності. У цьому випадку держава має можливості втручатися і покладати обов’язки на релігійні організації". Він також наголосив, що рішення у цій справі було зумовлене і надзвичайною ситуацією, яка склалася унаслідок нападу Росії на Україну.

Отже, заборонити релігійну організацію (об’єднання/церкву) можна і потрібно, коли цього вимагають інтереси національної безпеки. "Закон про перейменування УПЦ МП", як його називають у медіа, може допомогти у цьому процесі, коли церква на чолі з митрополитом Онуфрієм вдаватиме з себе "мученика за віру". Хоча насправді це структурний підрозділ РПЦ, яким вона залишається, зокрема, і після рішень їхнього собору від 27 травня 2022 року.

І чим скоріше цей факт буде визнано митрополитом Онуфрієм і його спільниками - тим краще.

КСУ остаточно розставив усі крапки над "і" щодо необхідності дотримання органами державної влади й релігійними організаціями положень ст. 12, частина восьма Закону про свободу совісті та релігійних організацій. Він чітко встановлює: входження релігійної організації (об’єднання) до релігійної організації (об’єднання) з центром у країні-агресорі визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) наявності в статуті української релігійної організації "вказівки на входження до структури релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України"; 2) наявності у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об’єднання) "вказівки на входження до її структури" української релігійної організації; 3) передбачення "обов’язкового входження керівників (повноважних представників) української релігійної організації (об’єднання) до статутних органів управління закордонної організації".

У своїй відповіді на моє депутатське звернення ДЕСС написала, що положення 2 і 3 не стосуються УПЦ МП, бо вона нібито не має впливу на статут РПЦ. Абсурд і намагання посміятися над Українською державою, бо донедавна такий вплив УПЦ МП мала, а тепер його нібито втратила. Хоча до Московського патріархату митрополит Онуфрій від імені своєї церкви не скерував жодного (!) документа про бажання вийти з-під юрисдикції Москви.

Держава зобов’язана втрутитися

І ще один аспект рішення КСУ. Українські судді врахували рішення Європейського суду з прав людини "у справі Ільїн та інші проти України", де зокрема зазначено: "сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву".

У законопроєкті "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" (№ 8221) передбачено використання слова "православний" у назві релігійної організації лише з дозволу Православної церкви України. Нашу пропозицію дехто піддав критиці, проте рішення ЄСПЛ і КСУ якраз і підтвердили, що держава зобов’язана дбати, щоб назва релігійної організації "унеможливила введення в оману вірян і суспільства загалом".

З набуттям ПЦУ автокефального церковного устрою (Томос від 6 січня 2018 р.) українське православ’я продемонструвало зрілість і повноту еклезіального життя. Українська держава взяла активну участь у цьому процесі, бо такими були позиція і прохання Вселенського патріархату. УПЦ МП грубо відмовилася від участі в об’єднанні українського православ’я на догоду РПЦ і російській державі. Фактично, проти національних інтересів України у протистоянні з російською навалою та всупереч ст. 11 Конституції: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури".

Варто підкреслити, що справа назви не стосується віровчення, бо в Україні "людина вільна сповідувати будь-яку релігію, і держава тут не може втручатися», як відзначив пан Головатий). Водночас назва стосується канонічної дисципліни та «способу ведення релігійної діяльності". І тут держава може і повинна втручатися.

Потрібні три кроки

В українській юридичній літературі доволі широко обґрунтовано думку про те, що релігійні організації необхідно розглядати як суб’єкти права, наділені правоздатністю і дієздатністю. Їм не надано прав юридичної особи, що є рудиментом радянського періоду. Є й інша важлива обставина - це неможливість Української держави врегулювати права власності окремих церков та релігійних організацій, зокрема в бурхливих 90-их роках, коли в нашій країні вирували конфлікти навколо власності храмів і церковних установ.

Томос про автокефальний церковний устрій Української православної церкви (ПЦУ) створив фундамент для впорядкування ситуації в українському православ’ї. Російська війна на знищення України та українства не залишила нам вибору – цей процес маємо завершити, щоб наступним поколінням українців не залишати ще одну невирішену проблему.

Законопроєкт "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" (№ 8221) може допомогти "врозумінню" УПЦ МП і плавно повернути цю церкву в лоно українського та вселенського православ’я. Для цього УПЦ МП має зробити три кроки.

Перший - розірвати будь-які зв’язки з РПЦ. Митрополитові Онуфрію навіть не треба буде трудитися, бо вистачить ухвалення нашого законопроєкту. І тому не варто поширювати наклепу, що він нібито суперечить свободі совісті та віросповідання.

Другий - повернутися до євхаристійного єднання з Вселенським патріархом, який готовий цьому сприяти. У такий спосіб, як він заявив з нагоди свят Різдва Господнього, проявиться повнота єднання українського православ’я.

І третій - провести об’єднання УПЦ МП з ПЦУ, чому наша держава готова сприяти.