Безпека і безпечність

Мій ранок почався з опису безсонної ночі письменниці й блогерки з Херсона, яка пережила окупацію, втратила все й зараз щиро дивується тим, що обговорюють у соцмережах, - шоу на відкритті Олімпіади, виступ Максима Галкіна з українською піснею в Юрмалі та чи можна вважати Скрябіна національним героєм. І хоч би хто запитав: "Херсонці, як ви там? Нікополю, що там у вас?"

Між цією жінкою з Херсона, яка не знає, чи доживе до ранку, і якоюсь мажорною блогеркою з Києва – прірва. Вже не кажу про обговорення складної ситуації на фронті й таких болючих питань національної безпеки, як посилення тероризму в тилу та чергова хвиля зросійщення.

Висохла криниця емпатії – ось що це означає. Варто звикнути до пустих сигналів тривоги десь у Львові чи навіть у Києві, коли не "прилітає", як всі стають безпечними аж до легковажності й плавають собі у райдужній мильній бульбашці, гойдаючись на хвилях літа. "Та ладно, я ж доначу, не заважайте мені розважатись".

Зникає почуття реальності, воно присутнє лише в тих, хто безпосередньо наближений до лінії фронту, фізично чи ментально. І прірва глибшає. А втома від війни набуває збочених форм, аж до готовності здати Україну в огні, а самим залишитись у якійсь примарній країні, де можна смажити шашлики, відпочивати в Буковелі, і підтримувати український бізнес  у вигляді дорогих ресторанів та предметів розкоші.

Читайте також: Як ми можемо програти

Розбещення українців триває уже тридцять років, з них три роки карантину і  десять років війни. Пристосуванство, яке називають нині толерантністю,  супроводжується негласною відмовою  від радикалізму. "Не розколюйте Україну!"  - чути з кожної праски. Та Україна, однак, розколена – на зону війни й тилову зону, на розкіш і  злидні, на вседозволеність одних  і безправність інших, на колаборантів і пасіонаріїв, на "нещасних" біженців з сепаратистським минулим і теперішнім та надокучливих бандерівців, які "нам должни".

Єдине, що все це об’єднує — небо, по якому літають дрони і ракети, а не мирні літаки. А розкололась Україна, щоб вижити, а не потонути в колоніально-тоталітарній гноївці. І це аж ніяк не призведе до громадянської війни, а навпаки її зупинить. Рибу легше ловити у каламутній воді, а  не тоді, коли вона кришталево чиста,

Просто подумайте ще й над таким. Діти, які народилися після 2014 року, вже ходять до школи. Вони пережили три роки карантину, тобто ізоляції, вони вже третій рік ховаються у бомбосховищах, у них немає повноцінної освіти та мирного дитинства, лише постійний стрес.

Чи не може ця тема стати нарешті пріоритетною: як захистити наше майбутнє, менше зазираючи в чужі спальні та через чужий паркан. Що для цього повинно зробити українське суспільство, щоб через десять років цим дітям не довелося брати до рук зброю і йти попереду московських "заградотрядів" або перетворитись на рабів, як їхні діди та прадіди, на цілі десятиліття?

Найперше — це відділити в собі  зерно правди від лушпиння ілюзій, безпеку від безпечності, перестати бути маріонетками чи навіть собаками Павлова. Коли об’єднаються  найсвідоміші, найсильніші, отоді ворог не матиме жодного шансу на перемогу.

Читайте також: Влада без стратегії для держави

Серединка в нашому з вами становищі — це звичайна безхребетність, котра вербує у свої ряди дедалі більше українців. Не можна дозволяти нікому безкарно використовувати риторику, яка нівелює  як злочини, так і героїзм лише тому, що в нас свобода слова, хоч би йшла та риторика з уст захисника.

Якою б не була нікчемною влада, вона не зможе здати нас  разом з нашими територіями, якщо ми виявимо рішучість і безкомпромісність у ключових питаннях нашого існування. Якби не було тих двох Майданів, що їх всіляко намагаються принизити, ми були б уже другою Білорусією і стояли на колінах. Тому так важлива особиста інформаційна гігієна, а не бабрання в помиях, що їх щораз зухваліше підливають українцям. Жодна служба безпеки не впорається з такою величезною кількістю ворожих агентів, терористів і колаборантів, яка зростає з кожним днем, але її вперто не помічають. І не треба називати людей, які це усвідомили, "всепропальщиками": у наші нелегкі часи вижити можуть лише реалісти.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.