Чому не варто порівнювати Україну з Тайванем

Днями це написав мій друг і випускник Могилянки Іван Лукеря: "У кінці 1980-х Міністр економіки Тайваню зібрав банки та приватний великий бізнес, і всіх чемно "попросив" профінансувати будівництво першої фабрики TSMC. Ніхто не відмовився від такого запиту міністра економіки. Звичайно, при наданні державних тайванських субсидій та пільг... не завжди погано, коли держава підтримає/виростить своїх лідерів".

Перше, нам потрібно згадати собі цю ускромлюючу притчу про сліпців, які "мацають" різні частини слона і кожен вважає собі, що це — змія, чи спис, чи дерево, чи стіна, чи мотузка, залежно до якої частини слона вони торкаються.

Дуже мало хто з нас був у Тайвані взагалі. Ніхто з нас не був на тій розмові міністра економіки Тайваню у 80-х.

Врешті, набагато гірше: мало хто з нас в Україні знають, що таке економічна свобода, бо на більшій частині країни її не було щонайменше з 1917 (107 років), і на всій території — з 1939 (85 років). Нам потрібно визнати, що ті з нас, хто не вів свого бізнесу в економічно вільних країнах, просто не знають, що таке підтримувальна і розвивальна (а не віджимаюча і "обсмикуюча") держава.

Для американського автора книги, яку рекламував Іван, економічна свобода — це даність. Це ніяка не новина. І тому цей автор сфокусований на вдалих діях компетентного уряду.

Читайте також: Про джус і податки

Те саме роблять всілякі марії мацукато, еріки райнерти, хаджун чанґи й врешті навіть їхній інтелектуальний батько — Карл Маркс. Всі вони народились і живуть/жив в економічно вільних країнах, де додати "трішки більше уряду" - не така велика проблема (насправді, це вже стало великою проблемою і на Заході, яка ілюструється, зокрема, гігантським і всезростаючим державним боргом, який невдовзі може привести до колапсу глобальної фінансової системи.

В Україні, яка до війни була на 130-му місці за рівнем економічної свободи, додати ще більше уряду/протекціонізму/індустріальної стратегії означатиме наблизити країну не до Південної Кореї (14-та найвільніша економіка у світі), а до Північної (176-те, останнє місце).

Я жив і працював у Південно-Східній Азії понад три роки, консультуючи уряди. Попри це, я залишаюсь сліпцем і не претендую на істину. Так, я бачу деякі тріумфи втручання урядів. Але я також бачу значно більше провалів. Наприклад, чи ви щось чули про таку марку автомобіля як Proton? А даремно, бо то - “уславлений”, національний (надійно захищений і щедро профінансований урядом) автовиробник Малайзії.

Але врешті, уряди — це навіть далеко не головне для мене в цій історії. Перше, що я бачу, на відміну від моїх друзів-дирижистів, є живий, динамічний, яскравий підприємницький сектор з величезною кількістю малого бізнесу і жорстку, навіть жорстоку конкуренцію у цьому секторі, "творче руйнування", яке постійно призводить до відмирання менш успішних і менш продуктивних підприємств, і постійне народження на цьому місці нових бізнесів і навіть галузей ("блакитних океанів"). Ці бізнеси не матимуть шансів, якщо вони не будуть мати вищу продуктивність.

Цей постійний процес спричиняє загальне підвищення продуктивності праці, й відтак економічний розвиток — значно краще, ніж будь-який уряд (СРСР, Північна Корея, Куба і Венесуела є свідченням).

Навіть Карл Маркс пропонував лише підкоригувати, а не повністю скасувати цей процес, як це намагався спочатку зробити його войовничий послідовник Лєнін. І навіть він відмовився від цієї ідеї, зрозумівши, що НЕП працює краще, ніж "воєнний комунізм".

Читайте також: "Національний кешбек" - це буквально гречка в цифровій формі

Головний економічний оглядач Financial Times Мартин Вольф влучно підкреслює: "На практиці змусити такий інтервенціонізм працювати досить важко. Занадто часто, наприклад, припускають, що успіхи Японії, Південної Кореї та нещодавно — Китаю є результатом далекоглядного урядового втручання. Це перебільшено: основним двигуном була ринкова конкуренція. Існує політична економія втручання, коли економічні лузери обирають уряд, а не уряди обирають переможців. Чим відкритіша до лобіювання держава, тим більші шанси на таке захоплення (держави конкурентно неспроможним бізнесом)".

Глобальний інвестор і автор бестселерів Ручір Шарма в цьогорічній книзі присвячує виключно Тайваню і його успіху 4 сторінки й зазначає: "Тайвань культивував менші компанії, які зосереджувалися на виготовленні деталей або складанні готової продукції для іноземних брендів, і ця спритність допомагає пояснити, як він вийшов на лідерство. Уряд [Тайваню] залишався рішуче спрощеним. Сьогодні урядові витрати Тайваню становлять менш як 20% ВВП, або менше половини середнього показника в розвинених країнах" (в Україні до війни було 45%, зараз 66% - хтось ще хоче це збільшувати?).

Навіть у тайванському TSMC і я, і Ручір Шарма значно більше бачимо роль легендарного (і скромного) засновника Моріса Чанґа і його команди, ніж уряду.

Отже, пишу я Івану: замість того, щоб далі надіятись на державно-урядовий джекпот з якимсь українським TSMC, я дуже рекомендую спочатку зробити те, що Тайвань зробив до заснування і фінансування TSMC - забезпечив в країні максимальну економічну свободу, конкуренцію і недоторканність приватної власності. (Тайвань є на 4-му місці у рейтингу економічної свободи).

Джерело

Про автора. Павло Шеремета, ексміністр економічного розвитку та торгівлі України, Професор з Практики Київської Школи Економіки, засновник низки новітніх вітчизняних економічних шкіл

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.