Легалізація тотального стеження в Україні: чому нам це не потрібно

На перший погляд, це може здатися кроком до підвищення безпеки громадян. Принаймні так цю ініціативу обґрунтовують її автори. Але насправді не все так просто. 

Законопроєкт пропонує встановити камери практично всюди: на вулицях, підприємствах, в закладах освіти та охорони здоров'я. Збиратимуть дані не тільки про людей, а й про автівки. Ці камери зможуть також записувати звук. Щойно ви виходите з дому – ви вже під наглядом. І це не тимчасовий захід на час війни, а система постійного контролю. 

Система відеомоніторингу матиме функцію розпізнавання обличчя й доступ до державних реєстрів. Тобто вас зможуть миттєво ідентифікувати, а на додачу – отримати ваші персональні дані з державних реєстрів платників податків, демографічного, системи біометричної верифікації, реєстру транспорту.  

У розпорядженні МВС, яке буде власником системи, опиниться величезний масив даних: ваше обличчя, ім'я, дата народження, місце проживання, податкові дані, зацифрований образ обличчя. І зберігатимуть цю інформацію 15 років. Громадяни матимуть право ознайомитися з інформацією про себе в системі, але не можуть вимагати видалення. 

Читайте також: За що американці засудили Дію

Відеоспостереження як таке не є поганим, але не тоді, коли цей інструмент стає всеосяжним і неконтрольованим. Задумана система відеомоніторингу дає силовиками можливість відстежувати будь-кого й будь-де. Під прицілом може опинитися кожен, особливо критики влади, політичні конкуренти, журналісти. 

МВС стверджує, що законопроєкт спрямований на боротьбу з російським програмним забезпеченням в камерах відеоспостереження. Однак це пояснення сумнівне, адже для цього достатньо було б запровадити обов'язкову сертифікацію чи ліцензування ПЗ для камер. Натомість проєкт закону передбачає значно ширші повноваження, включаючи систему ідентифікації осіб та доступ до різноманітних баз даних. 

Що ж робити? Замість тотального контролю, потрібно зосередитися на розумному використанні технологій. Ось кілька пропозицій: 

• створити відкритий реєстр камер, де буде вказано їхнє місцеперебування, власник і призначення; 
• встановлювати камери лише в місцях з високим ризиком злочинності (наприклад, біля банків, вокзалів, у громадському транспорті); 
• організувати широкі громадські обговорення законопроєкту, залучивши правозахисників та фахівців із кіберзахисту; 
• провести інформаційну кампанію про захист персональних даних. 

Читайте також: Чому функціонери Google не довіряють "Дії"?

Право на анонімність – невіднятне для кожної людини. Постійне спостереження стирає приватність, сіє страх і самоцензури, прямо загрожуючи демократії як такій. 

Безпека важлива, але її не потрібно досягати ціною наших свобод. Законопроєкт у нинішньому вигляді пропонує створити поліцейську державу під приводом захисту від зовнішнього ворога. Це тотальний контроль, а не турбота про громадян. 

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Ірина Корженкова, аналітикиня Центру спільних дій 

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.