Міністерство мовчить: хто врятує українську освіту в Європі?

Коли ми говоримо, що треба повернути українців з Європи додому, то найперше згадуємо про жінок.

Так вже склалася поточна демографічна ситуація: дві третини наших вимушених мігрантів за кордоном - це жінки працездатного і дітородного віку. Вони - золотий ресурс як для націй Європи, що старіють, так і для України.

Але вже зараз, на третьому році великої війни, яка триватиме ще невідомо скільки, час подумати про дітей та підлітків, які досі покидають Україну. Як їм зберегти ідентичність, щоб, коли прийде час, вони обрали Херсон, Полтаву та Чернігів, а не Вроцлав, Остраву чи Марієнбург?

На початку повномасштабного вторгнення саме діти, яких родини вивезли за кордон, реагували найбільш емоційно. Часто ставили ультиматум батькам: хочемо повернутися.  

Що змінилося? Скільки маємо часу аби зупинити їх асиміляцію? І чому влада знову свої обов’язки переклала на плечі небайдужих. Де українська освіта за кордоном?

Тридцятирічна Надія  Мірошниченко була б рада вже повернутися до України. Але поки навіть батьків не може провідати: боїться ракетних атак. Тому наразі жінка оселилася у передмісті Вроцлава разом з семирічною донькою, яку віддала в польську школу. І тут Надія злякалася: її дитина почала забувати українську мову. Діти, загалом, набагато легше адаптуються до чужих середовищ. Тож Надія вирішила водити доньку в суботню українську школу. І хоча це школа вихідного дня, ще й возити далеко, та Надія вважає, що це виправдані труднощі. Її дитина перебуває в рідному україномовному середовищі, а отже асиміляція їй не загрожує.  Надія вірить, що обов’язково настане той день, коли вона зможе безпечно приїхати не лише до батьків в Хмельницький, але й до свого вже рідного Харкова, який росіяни щодня стирають з лиця земля.

Чому харків’янка, а також мільйони інших українців за кордоном, мають претензії до влади? Розберімо лише на цьому одному прикладі - освіти для дітей вимушених мігрантів.

Вечірня школа, в яку віддала свою доньку Надія - це громадська ініціатива. Вона належить Центру української культури та розвитку. Його проєкти активно підтримує міська влада Вроцлава. Ще до вторгнення, 10% населення там становили українці. Але де в цій формулі хоч якісь зусилля нашої влади?

Ось, наприклад ще один цікавий проєкт: Перша українська школа в Польщі , яка розпочала свою роботу 2022 року в Кракові. Нині такі денні школи для українських дітей відкрились у ще двох найбільших польських містах - Варшаві та Вроцлаві. І ще відкрилисб 9 освітніх центрів.

Українців поза Україною зараз лише трохи менше ніж в Україні. За найбільш стриманими оцінками, їх понад 25 мільйонів. На батьківщині маємо 31 мільйон. Такою великою українська діаспора ще ніколи не була. І щоб зберегти ідентичність, потрібно триматися купи, навіть якщо хтось з цих людей не повернеться.

Коли українці приїжджали в нові країни, то першим ділом будували дві споруди: храм і школу. 

В церкві - наш дух, в школі - наш розум. Разом - це культурний код, який оберігає нас від асиміляції. 

І тому не дивно, що першою справою, яку започаткували українці в Польщі, стало створення мережі шкіл, які нині включають не лише денні, але й вечірні форми навчання. Їм би ще трошки підтримки від держави, а потім масштабувати цей досвід на інші країни. І мова навіть не про гроші, яких традиційно бракує, а про сприяння в комунікації з офіційними особами інших країн.

Ось, наприклад, директорка Першої української школи цілих дев’ять місяців стукала у двері Міністерства освіти Польщі, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчого компонента. Думаєте українське Міносвіти якось допомагало? Може в українському міністерстві нічого не знали про існування такої ініціативи? Ні, ця відмовка не проходить. Знали, ще й нахвалювали. 
І ось неймовірний результат: буквально цими днями школа стала призером найпрестижнішої світової премії в галузі шкільної освіти Worlds Best School Prizes.

Але тільки засновники школи знають, що їм довелося пройти без підтримки української влади:  вони серйозно думали про закриття проєкту.  

Здавалося б, Міносвіти навіть думати не треба: беріть цей алгоритм, що вже працює і відкривайте подібні школи в Празі, Берліні, Лондоні. Всюди, де з’явилася нова діаспора, яка хоче, щоб їхні діти залишалися українцями.

А що натомість? На третій рік після повномасштабного вторгнення, Міносвіти, нарешті, вирішило розробити українознавчі курси для іноземних шкіл. От і все. Та й  зробили це тільки після шквалу критики про згортання дистанційної форми освіти для українців за кордоном. Я робив про це детальний матеріал, дивіться за посиланням.

Добре, що хоч програму, за якою навчаються сотні наших дітей в Першій українській школі, наше Міносвіти визнало. До речі, як і польське. Тому учні отримають атестати одразу двох країн. 

Влітку я зареєстрував законопроєкт про “Основи державної демографічної політики”. Серед різних інструментів, щоб виправити нинішню кризову ситуацію, було запропоновано створення окремого відомства. Адже наразі, ситуація, як у приказці: де багато господинь, там хата неметена.

Влада списала мою ідею і заявила, що створить Міністерство повернення українців. В моїй версії це мало б бути Міністерство демографії та діаспори.

Ми маємо зрозуміти, що не всі повернуться. Але ці люди, ці малі українці, які нині ходять до польських, чеських чи німецьких шкіл, будуть нашими союзниками в спільному домі Євросоюзу. Або не будуть. Якщо не збережемо їм ідентичність.

П’ять тисяч книжок для наших дітей, які зібрали в Першій українській школі, мала б профінансувати держава. Це копійки, порівняно з майбутнім ефектом. Але для цього сама влада нарешті має зрозуміти, що демографія - це наш головний повоєнний виклик. На жаль, нині такого розуміння немає.

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.