Наступні?

Їх небагато – решта на практиці. Руки на парті, дисципліновані, аж страшно, хоч про них кажуть, ніби вони ще ті збиточники. Студенти цього коледжу ще з 2014 року возять волонтерку, пакують, сортують, знайомі з багатьма військовими та добре обізнані з реаліями війни. У жодного з них я не бачу мобілки в руках, ніхто не перешіптується, всі уважно слухають. Вони –  солдати. Семеро випускників коледжу вже загинуло на фронті. На стіні – чотири меморіальні дошки, ще три готують до встановлення. Всі вони з різних сіл, їхні батьки не заробляють стільки, щоб купувати університетські дипломи. Добрий фах слюсаря, водія, електрика незмірно вартісніший, ніж диплом юриста, економіста чи інженера, з яким візьмуть хіба що продавцем у крамницю. Коледж усім забезпечений, відремонтований, з мінімумом декору. Всюди – карти України, вирізані з дерева.

Я не знаю, чи вони читають книжки, мені важливі лише ці невинні й майже дитячі очі, від погляду яких мені стискається серце. Чи не доведеться і їм воювати? Бо  їх не відкуплять, вони не втечуть нікуди від уготованої їм долі.

Читайте також: Зближення з історією

Гімназисти такого ж віку в місті, де всі школи поставали гімназіями. Їх значно більше, повна актова зала. Всі тримають смартфони в руках, як немовлята брязкальця. Патріотичне виховання  тут на рівні, повно інформаційних стендів, виставки до Тижня Героїв, панує урочиста атмосфера свята. Зовні вони нічим не відрізняються від студентів сільського коледжу, тільки планами на майбутнє – вступити до університету, здобути освіту юриста, економіста, англійського філолога, програміста, лікаря. То плани не їхні, а мам і татів. Всі вони ще й ходять до репетиторів, люблячі батьки готові на все, аби тільки діти мали краще життя, бажано, не в Україні. А що самі діти хочуть, то батьків не хвилює: діти не знають, що для них ліпше.

І ці хлопці, що тут сидять, одягнені у вишиванки, - чи не доведеться і їм воювати? Війну, яка не діткнулась їх своїх смертоносним подихом, вони сприймають ще як віртуальну реальність, хоч так само волонтерять охоче. Ця гімназія дійсно дуже активно допомагає війську.

Підлітки того ж віку в українській школі в Канаді. Всі вони прочитали мою книжку про зв’язкового УПА. Зв’язок поганий. Вони мене бачать і чують, а я їх бачу, але не чую, а тому коротко десь пів години розповідаю про їхніх українських ровесників з сільського коледжу, про те, як десь у Карпатах відновлюють криївки, а також чому звернулась до такої невдячної теми — УПА. Намагаюся відповісти на всі питання, які могли б у них виникнути. І як мені шкода, що я не чую їхніх голосів…

На стіні позаду мене висять картини, подаровані мені художницею з Запоріжжя. В неї син був поранений, наразі живий. Вона вже давно не писала мені, певно втомлена. Чи знають ті юні канадійці, як небезпечно зараз в Запоріжжі, Дніпрі, Херсоні, а не лише в Харкові? Дві війни для мене злиті в одну нескінчену війну, я живу в ній вже так давно, що мені здається, не знаю нічого, крім війни, бо раннє моє дитинство теж супроводжувалося страхом – йшла холодна війна, з 4-го класу нас учили кидати гранати та надягати протигази і як виглядає вибух атомної бомби. І був ще якийсь Фонд миру, коли я підросла. За ці гроші озброювалась радянська імперія.

Читайте також: Повернення до зірок

Гарно було б, аби діти з різних країн могли  спілкуватись зі своїми українськими ровесниками, без всілякої режисури й табу. Бо що вони думають про московсько-українську війну – це  для дорослих загадка. Що вони відчувають, окрім страху і незручностей, українські діти, які сидять ночами в блекауті, залипаючи в екранчики смартфонів, та їхні ровесники, що ніколи не чули наживо сирени повітряної тривоги, але які усвідомлюють, що дорослі загралися в умиротворення агресора? І чи не доведеться їм гасити невдовзі світову пожежу.

Але думка дітей нікого не хвилює, і їхнє майбутнє, зрештою, також.

Хоч ніхто не хоче, аби цим п’ятнадцятирічним довелося брати в руки зброю через кілька років, гинути, ставати каліками, пережити пекло ПТСР. Але не хотіти – це, погодьтеся, мало.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.