Повернення до зірок
Найголовніша ознака української реальності – це те, що не існує жодної сірої зони між фронтом і тилом, війною і безпекою
Між ними страшна ментальна прірва, яка стала помітною тільки тепер, і якої не може бути в країні, що не воює. Тому нас важко зрозуміти іншим народам. Вони не знали тоталітаризму і не готові до нього. Вони створили для себе зону комфорту на кістках жертв сталінізму й колоніалізму, і раді навіть пустити до себе мігрантів і біженців, щоб ті працювали на їхні економіки. В обмін на лояльність. Тому між нами та ними теж прірва, і теж без сірої зони, бо країни колишнього соцтабору вже пережовані й перетравлені. Вони й близько того не пережили, що народи з колоніально-тоталітарним минулим. Від того всього хочеться втекти, але єдина можлива втеча – це втеча до себе.
… Довкола гарячка, черги біля кас, штовханина на пероні, змагання за краще і зручніше місце. Я не сіла у потяг у дев’яності, бо мій інтелектуальний і моральний багаж туди б не взяли, й десять років мої книги не виходили. Проте я ніколи за цим не шкодувала.
Я не сіла в потяг 24 лютого 2022 року, хоч могла б собі зараз десь жити в одній з європейських країн і розказувати про війну в Україні, чуючи сигнал повітряної тривоги лише в записі. Бо я зі Львова, і коли війна дійде до Львова, України вже не буде і навіщо мені тоді взагалі жити.
Зараз потяг, до якого нас просто штовхають у плечі, більше нагадує потяг 90-х, тільки мало залишити багаж на пероні — треба відмовитись від себе, власної особистості, залишивши собі лише оте дрібне примітивне его, яке в кожного з нас є. Стати тією, кого куплять, або знову опинитись там, де ти завжди була, в аутсайдерах.
Потяг неототалітаризму, точніше неосовка. З цією самою цензурою, що й колись: хто не з нами, той проти нас. Тільки цензуру тепер називають політкоректністю. Хоч я не расистка, не антисемітка, і ніколи нею не була, і не буду. А решта то все не суттєво. Для мене, але не для власника потяга. Він вимагатиме повної стерильності та стерилізації. А тебе називатимуть "відсталою" і "дрімучим совком".
Читайте також: Де в нас культурний фронт?
Я проти вкладання історії України і її культури в прокрустове ложе, проти трактування національно-визвольних змагань як чогось маргінального, починаючи від козацької доби й закінчуючи УПА. Я проти того, щоб наші історики покірно йшли на налигачі політкоректності, і переписували їй на догоду українську історію. Я проти висміювання християнства, хоча сама радше агностик, але розумію, яка це опора — віра для зболеного нашого народу. Я не сприймаю засилля творчих імпотентів у нашій культурі, метою яких є здивувати, поскандалити чи шокувати споживача. Я не сприймаю псевдоекспертів, що лізуть в усі щілини, як таргани, висловлюючись на будь-яку тему, заглушуючи голоси людей компетентних. Бо це вже було, це все було й ось тепер знову. І воно все намагається перетворити людей на безвольне стадо, якому байдуже хто його веде: баран чи вовк в овечій шкурі. Аби було вдосталь зеленої травиці.
Це вже призвело до страшних наслідків – фокусування винятково на власних базових потребах у час, коли треба протистояти агресору всім світом. Час минув, коли можна було затоптати маленьке вогнище і не допустити великої пожежі.
Третій день поспіль кожен намагається висловитись на тему Євробачення, тоді як московська орда пішла в наступ і ми вже втратили кілька сіл, а сьогодні вже третя повітряна тривога за день. Механізм витіснення неприємного працює на повну силу. Правда, тільки у тих, кого не зачепила війна. Суспільство в неї не інтегроване, у нього розірвані всі причинно-наслідкові зв’язки. Самими донатами війни не виграєш. Якщо наші хлопи будуть, як тхорі, ховатися за жіночими спідницями, то їм доведеться врешті йти під дулами окупантів штурмувати кордони Європи, а тих, хто там прилаштувався, депортують. Україну треба любити вже не до глибини кишені, цей час минув і може не настати, а до останнього патрона.
Читайте також: Зближення з історією
Теперішній потяг, куди так наполегливо запрошують неосовки, чи неомарксисти, свої та чужі, не їде ані на умовний захід, а ні на умовний схід. Він їде назустріч глобальній катастрофі, яка знищить саму суть людини. У тієї людини не буде ні коріння, ні моральної відповідальності, не буде навіть інстинкту самозбереження. Зате буде тотальний контроль над усіма сферами її життя в обмін на комфорт. І жорстоке покарання тих, хто наважиться чинити опір.
Свого часу ще в дитинстві я прочитала роман Станіслава Лема "Повернення з зірок", який, на мою думку, більш актуальний, ніж роман Орвелла "1984". Астронавт після 128 років блукань у Всесвіті повертається на рідну Землю і бачить неймовірний технічний прогрес, спрямований винятково на задоволення основних інстинктів. Суспільство, в якому задушене в зародку все, що має стосунок до почуттів, мислення, здатності робити вибір. Де людей оточують чудові голограми, які створюють ілюзію щастя. Більшість людей готові вже зараз віддати душу за цей ілюзорний світ. Цю книгу написала людина, яка спізнала всі "приваби" нацизму і соціалізму, і ще наприкінці 60-х побачила привида неомарксизму, що блукає Європою. Головний герой врешті знову повертається до зірок, бо розуміє, що один в полі не воїн. Усіх все влаштовує, усі регулярно отримують наркотик щастя. А ті, хто відмовився його приймати, давно мертві.
Не має значення за що тебе куплять — за шматок хліба, за кілька євро, за Оскара, чи Нобелівську премію, коли ти погодився сісти в потяг, який їде назустріч власній загибелі. Твоя ціна вже визначена, не тобі її встановлювати, і ніхто переплачувати не буде.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе