Навіщо Путін поїхав до Монголії

І, до речі, спробою довести, що цей ордер нічого не вартий, Путін займається буквально з перших днів після того, як стало відомо, що Гаага вирішила видати такі ордери на його затримання і затримання російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової насамперед у зв'язку зі звинуваченнями про незаконну депортацію українських дітей з території України на територію Російської Федерації. 

Путін шукав можливостей відвідати будь-яку країну, яка ратифікувала Римський статут і разом із цим могла б погодитися на його безпечний приїзд. Перші такі намагання були зроблені, коли саміт БРІКС відбувався на території Південноафриканської Республіки і президент цієї країни Сиріл Рамафоса розповідав, якими довгими й постійними були його консультації з Володимиром Путіним.

Коли стало ясно, що Південноафриканська Республіка не може надати російському президенту гарантій безпеки, Володимир Путін уже і не намагався відвідати, скажімо, Бразилію чи Індію. Однак знайшлася країна, яка надала йому можливість продемонструвати неефективність Римського статуту і Міжнародного кримінального суду у Гаазі, - це Монголія, при владі у якій зараз Монгольська народна партія - спадкоємиця саме тієї політичної партії, яка керувала Монголією практично весь радянський період, тобто в той час, коли незалежність Монгольської Народної Республіки визнавалася тільки двома державами у світі - Радянським Союзом і Тувинською Народною Республікою, незабаром анексованою СРСР.  Усі інші країни світу вважали Монголію невіддільною частиною Китаю.

Як бачимо, тепер, коли суверенітет Монголії не ставиться ніким під сумнів, залежність Улан-Батора від Москви й, до речі, від Пекіну, адже Монголія розташована між Російською Федерацією і Китаєм, все ще продовжує відчуватися. І ніяких сумнівів у тому, що Володимиру Путіну вдасться не тільки безпечно приїхати до Монголії, але й безпечно виїхати з цієї країни, не залишається. 

Таким чином створений ще один прецедент після того, як у Південноафриканській Республіці свого часу побував президент Судану Омар аль-Башир, на розшук якого також видавав ордер Суд у Гаазі, коли розшукуваний злочинець, якщо він є президентом держави, може без перешкод відвідати країну, що ратифікувала Римський статут, і без перешкод повернутися додому. 

Звісно, це і було головною метою цього візиту для Володимира Путіна. Все інше відходить на другий чи третій план. Багато хто говорить, що для Монголії важливі економічні преференції цього візиту. Для Монголії - звичайно. Можна сказати, що з Улан-Батором Володимир Путін готовий розплатитися за те, що йому дозволили приїхати хоча б до Монголії, щоб продемонструвати неефективність Міжнародного кримінального суду. 

Багато хто говорить про те, що для Монголії є важливим, щоб російський президент взяв участь у відзначенні чергової річниці битви при Халхин-Голі, адже, повторюся, ця битва відбулася тоді, коли суверенітет Монголії ніхто, окрім Радянського Союзу і Туви, не визнавав. І згадка про цей конфлікт радянських і японських військ - японські, до речі, брали участь у цій війні з території маріонеткової держави Маньчжоу-Го, яка також ніким не визнавалася, окрім самої Японії, - це згадка про те, що монгольський суверенітет існує вже не перше десятиріччя і з історією країни до того часу, коли її незалежність була визнана практично всіма державами сучасного світу, також потрібно рахуватися. 

Але це все задачі Монголії, і я б навіть сказав, що це задачі Монгольської народної партії, якій, з одного боку, потрібно привернути увагу виборців до того, що відбувалося в історії країни, тоді, коли саме ця партія була головною політичною силою в країні, а з іншого - продемонструвати власні економічні досягнення. 

Монголія - демократична країна, і опозиція може поставити питання про ефективність правління вже на наступних виборах. Але є і реальна зацікавленість російського президента. І вона не пов'язана насамперед з економікою і не дуже сильно пов'язана з історією. Вона пов'язана з намаганням знищувати норми міжнародного права. 

Путін почав цим займатися майже відразу після свого пам'ятного виступу на Мюнхенській конференції. У 2008 році Росія визнає незалежність самовиголошених грузинських автономій - Абхазії, Південної Осетії. І це її вагомий крок у руйнування стабільності на пострадянському просторі. 

У 2014 році Путін ухвалює рішення не тільки про окупацію, але й про анексію українського Криму і Севастополя. Обидві території записані в Конституції Російської Федерації в якості її суб'єктів. Багатьом на Заході тоді здається, що це виключення, і воно пов'язане виключно з сакральною роллю Криму в російській історії, про яку так любить розповідати Володимир Путін. Однак уже у 2022 році Москва визнає незалежність так званих Донецької і Луганської Народних Республік, а згодом ухвалює рішення не тільки про анексію цих українських регіонів, але й про анексію Запорізької і Херсонської областей, на частині території яких також знаходяться російські війська. 

І зараз Путін намагається знову ревізувати міжнародне право, вимагаючи від України, в якості умови для припинення війни, щоб Україна вивела власні війська з тих територій Донеччини, Луганщини, Херсонщини і Запоріжжя, які контролюються легітимним українським урядом. 

І от тепер новий крок до нівелювання світопорядку - демонстрація безпомічності Міжнародного кримінального суду, тому що на питання "А які будуть наслідки для Монголії за чітке недотримання власних зобов'язань?" ніякої реальної відповіді немає. Очевидно, що Монголія не дуже побоюється будь-яких наслідків. І це також демонстрація того, що механізми міжнародного права реально працюють тільки тоді, коли країна готова їх визнавати і їм підкорятися.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.