Невидима кров на українському прапорі

У мене тоді недавно народилась дочка, був десь 1988 рік, листопад. Мама розповіла вранці, що на клубі вночі з’явився синьо-жовтий  прапор. Його швиденько зняли та сховали, не повідомивши відповідні органи, бо ті миттю знайшли б "злочинця". Його звали Петром. Він був моїм однокласником і сусідом, який періодично запивав через нещасливе кохання, а потім у 90-ті спився остаточно.

Петра давно вже немає на світі, але чомусь його відчайдушний вчинок найперше асоціюється у мене з нашим прапором. Пізніше, після 1991 року він з іншими чоловіками насипав символічну стрілецьку могилу коло церкви, і вже два прапори – державний і повстанський – стояли під березовим хрестом вільно, змушуючи здригатись від страху тих, хто ще недавно брав юдині гроші за доноси КГБ.

А ще Петро мріяв про пам’ятник Тарасу Шевченку, але село б це просто не потягло, та ще у такі голодні часи, які принесли в Україну деморалізацію і зневіру.

Читайте також: Зближення з історією

Гроші стали символом особистої незалежності, затьмаривши собою Незалежність української держави. Бідні стали ще біднішими, а партійна номенклатура із компартії стала співпрацювати з криміналітетом і захопила владу. Тотальне безробіття та інші приваби пострадянського існування швидко погасили український патріотизм. Такі, як Петро, мусили вислуховувати нарікання від тих, хто  не мав чим годувати дітей і втратив усі свої заощадження: "До с**ки мені твоя Україна, як нема чого їсти". Та й сам він поволі йшов на дно.

Зате українські прапори розквітали всюди, але вони не вартували стільки, скільки вартував той перший, що його, ризикуючи власною свободою, підняв Петро над рідним селом глупої темної ночі. І він не зневірився, іноді  зустрічав мене і питав, що відбувається в Україні, хоч я сама не знала і не розуміла, чому все йде не так.

Його двоюрідний брат став у місті активістом, але не депутатом. Він виборював Україну з тисячами інших людей, що знали, як створити справді незалежну державу, але їх відсунули на узбіччя постколоніальні інтелігенти та вчорашні дисиденти. Бо вони вміли красиво і палко промовляти на мітингах, чого не вмів Петро, який вивчився на водія. А потім відсунули й тих. Чи вбили.

Владу здобути тепер можна було за дуже великі гроші. Виборами стало легко маніпулювати, вони перетворились на шоу. Український прапор дивився тепер у спини людей, які відвернулись від нього.

Обидва Майдани починали такі самі відчайдушні, як Петро, який не дожив до другого Майдану, помер від інфаркту, але був на першому. Він продовжував вірити в Україну, його віра була така сама непохитна, як віра у Бога. І власне завдяки цим людям ми ще маємо державу і воюємо десятий рік. Скромним, непомітним, кого не можна було купити. Їх не згадають на святкуванні, бо вони не разять очі яскравою харизмою, навіть не назвуть мучениками. Вони  стоять якнайдалі від трибун, обираючи зрадливих кумирів серцем, а не кишенею.

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

Їхня кров невидима на наших прапорах і тому непомітна для збудженого святкового натовпу, що прагне яскравих подій. Вже дуже багато з них відійшло, не давши жодного інтерв’ю ЗМІ, не записавши своїх спогадів. Бо ж вони не керували країною всі ці 30 років, не мали чим похвалитися. І лише кров, пролита їхніми синами-добровольцями, стає видимою. І змушує нарешті спитати: "Хто виховав цих героїв?"  Ті, хто відважився підняти український прапор у найтемніший час, котрий буває тільки перед світанком. Щоб його могли побачити люди, які поспішають вранці на роботу. Хай тільки на мить, ще спросоння. Коли вони повертались з роботи, було темно. І прапора вже не було. Тоді вони, мабуть, подумали, що то все їм привиділось. Бо достеменно все знали лише причетні: ті, хто підіймав наш прапор, і ті, хто його зняв, аби не потерпіло все село. А якби в усіх селах тоді одночасно підняли українські прапори? Але такого не могло статися у 1988 році.

Цю виняткову подію в селі з ненаписаною історією вже не пам’ятають. Зрештою, Петрові байдуже – він давно уже в краю, де немає ні смутку, ні печалі. Але мені хотілося б знати, звідки він узяв прапор: чи хтось йому його дав, чи він сам пошив його, купуючи синю і жовту тканину в різних крамницях з метою конспірації.  

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.